Посестри. Часопис №86 / Розстання (у перекладі Олени Пчілки)

Розлучені, та кожде памьятає... 
Літає проміж нами білий голуб смутку 
І носить вісті він. Все знаю, що буває... 
Я знаю, як ти плачеш в тихому закутку,

 

В яку годину жаль найбільше тисне, 
Яка розмова людська сльози витискає, 
Тебе я бачу, як зорю, що блисне 
У небі і сльозу блакітну проливає.

 

І хоч мені тебе очима не дістати, 
Та знаю-ж кожне дерево, і квіти й хати, 
То думка зна, де очі й постать ту шукати 
І між яких дерев маячать білі шати.

 

А ти даремне будеш мрії малювати, 
Освітлювать їх – місяця сіянням, 
Не знаєш ти, що треба небеса прослати 
І звать блакітним озера блищанням.

 

Не знаєш, над яким шпилем ту перлу гожу 
Я вибрав зіркою для тебе на сторожу, 
І що далекее узгірья красне
Дає мені із вікон світло ясне;

 

Я звик до їх, люблю ті світла в хвилі, –
В тумані там блищать, від зорь крівавше; 
Сьогодня бачив їх, горіли й вчора, милі, 
Зорять мені, хоч смутно, блідо, – але завше...

 

А ти на вік загасла над мандрівцем бідним... 
Та хоч на-вік нас порізнила туга, 
Умовкнемо – і знов озвемсь плачем лагідним, 
Як смутний соловейко вабить співом друга.

 

Швейцарія 1836 p.