Посестри. Часопис №84 / Світ самшит

Світе!

Хиткий самшите!

Гладжу тебе до себе й від себе, говорю тебе і до тебе

із Замкової гори у Вінниці.

 

На горі й нагорі

раніше можна було стояти, додолу дивитися

та вважати,

що можеш до світу схилитися,

ногою почовгати, волоссям полоскотати,

рукою порозкуйовдити –

суцільне дійство про велику людину.

 

А потім світ перевернувся

й, здається, висить тепер наді мною,

дихає,

ворушиться,

на чому тримається – навіть думать не хочеться.

 

Та ми й зараз розваг знайдемо:

наприклад,

облаштувати театр із воронами.

 

Світе!

Зелений самшите!

Запахи линуть, мов плавні річкові,

люди линуть камінцями гірськими,

а з того боку річки

в музеї висить

і, мабуть, мікроскопічно погойдується

така іграшкова, зворушлива

картина «Евакуація» Воувермана –

цілую її,

доки не бачать музейниці.

 

І ось ми, як чайки,

обганяємо течію,

квилимо про ціну назви своєї,

а при мостах ловимо хліб у повітрі,

невпіймані ж крихти

відносить надійний весняний дід-вітер.

 

За що хапатись?

Може, за те, як тіні невпинно і непереможно

їздять твоїми структурами,

світе, самшите?

Чи і не треба хапатись,

мовчазний, багатомовний світе, самшите?