Посестри. Часопис №83 / Американські стежки

«Чи ви напишете про вашу подорож?» Протягом моєї тримісячної мандрівки Південною Америкою, коли я промчав Бразилією, Уругваєм, Аргентиною, знову Бразилією, і ще на додаток Венесуелою, мене питали про це чи не сто разів. Такий галоп країнами, про котрі я тільки й знав, що вони десь там є, увесь світ вражень, мільйони облич, прекрасна природа, люди, які ставали мені друзями тоді, коли вже надходив час рушати далі – ідеальний матеріал для меткого репортера.

Однак на запитання – чи писатиму? – я не мав відповіді, бо від початку відчував, що реагую не так, як очікував: то недоречно, то мимо, то зовсім глухо. «Море як море», – казав я собі, знічев’я блукаючи палубою і ковтаючи «драмамін» від нудоти. Однак навряд чи ту нудоту спричинило майже спокійне море, радше читання присвячених мистецтву статей у захоплених із собою «Przeglądach Kulturalnych» (серед інших – дискусія, який вигляд мусить бути в антивоєнного «натюрморту» і антифашистського «акту»!), або безглузде «хрещення» на екваторі, яке мене страшенно роздратувало.

Я не міг побачити те, що, як мені здавалося, повинен був побачити і пережити, втім, отак зі мною завжди – якось, у 1920 році, мені влетіло від мого командира ескадрону, бо я не помітив на особливо важливому для полку шикуванні величезної хутряної папахи, яку один із солдатів мого взводу здер із більшовика і напнув собі на голову замість уланської шапки; зате раптові зустрічі або незначні події тягнули за собою такий світ спогадів, аж безпосереднє враження зникало, немов блідий друк.

Відрізати ці спогади? Але поза тлом і корінням давніх переживань свіжі враження мені здаються сухішими і від цього менш точними, ніж перша-ліпша стаття у «France-Soir», де якийсь журналіст подає нам у двох рядках колір землі і види дерев в Ансірабе, куди його на два дні закинув візит генерала Катру до Мохаммеда V. Ба гірше: на початку подорожі я мав враження, ніби вже взагалі не здатний до свіжих реакцій. Вік? Я задовго поневірявся світом і загостро відчуваю проминання. Побачити – значить відновити відчуття єдності переживання.

Вже старий Сезанн був сказав Емілю Бернару, що художник бачить природу лише тоді, коли має враження, наче він перший, хто бачить її: «Il faut voir la nature comme si personne ne l’avait vue avant nous»Природу слід побачити так, ніби ніхто перед нами її не спостерігав. [1].

Багато років тому ми з Зиґмунтом Валішевським ранньою весною пустились на пленер жахливими келецькими дорогами з Кракова до Казімежи Вєлької. Згодом Валішевський високо піднявся, адже став живописцем, що його художній рівень і вплив домінували в моєму поколінні, та й, попри соцреалістичний тиск, відчутні у Польщі дотепер. Ми вчотирьох їхали селянським возом, раз у раз із нього сходячи, аби полегшити вантаж коням, що грузнули у рідкій, шоколадній, а моментами зеленкуватій твані. Поля у свіжій весняній зелені, підкреслені вербами потоки, жайворонки; спостерігаючи все це, ми підначували один одного: – Дивись-но, «Мальчевський», «Ван Гог», «Гоген» або навіть «Стахевич», аби згодом радо відкинути цю навалу хороших і поганих ремінісценцій.

Лише після днів упертої роботи над одним пейзажем ми відкривали єдність навколишнього світу, забували про своїх наставників, а також про малярів дешевих образків – жахіття нашої молодості. І хоча зараз я пересувався не на возі у келецькому багні, а на італійському кораблі, а потім чи то на французькому, чи то на американському літаку, однаково, як і тоді, тільки сильніше, почав із нашарування асоціацій. Це занурювало мене у відчуття старечого безсилля. І не було ані пейзажу, ані зустрічі, завдяки котрим я не міг зупинитися, щоб «впрацюватись», як тридцять років тому в келецький пейзаж, бо повинен був мчати далі й далі. Зовнішніх вражень ставало дедалі більше, але під ними і через них не припиняли проступати інші образи, вже давно, як мені здавалося, згаслі. Вони проступали настільки рельєфно і наполегливо, аж безпосередні враження блякли або перемішувались із ними – створюючи нову картину, несхожий ні на що новий орнамент.

І тоді я збагнув, що зможу щось розповісти про свою мандрівку лише так. Друзі з Америки і редактори «Культури» очікують від мене геть іншого. Однак завдяки живопису я звик зраджувати сподівання, адже у багатьох моїх друзів «зводило зуби» від вигляду моїх картин. Чимало з них нарікало, що з Марселя я привіз «сліпу» за потворним зеленим столиком у кафе, а не «Vieux Port» (Старий Порт); що малював у Парижі брудні сходи на Gare Saint-Lazare (вокзал Сен-Лазар), і навіть у Польщі, у період радісної творчості та ЦІРуЦентральний індустріальний район – один із найбільших проєктів Другої Польської Республіки – прим. перекл. [2] за натуру для свого головного полотна обрав найбільш мізерну «нікчемну» станцію вузькоколійки в Отвоцку. Але чи знайду я вирази, щоб правдиво описати ці нові нашарування візерунків, чи зможу у сіті цих слів упіймати гідний улов, чи зможу зв’язати враження з думками і спогадами, змішати часи і не загубити цілого? І все ж єдиний вихід для мене – отака поспішна, поверхова фіксація.

Мабуть, найгостріше – це подвійне бачення (враження плюс спогади) переслідувало мене напочатку, на кораблі. Зі мною пливло чимало німців, я зустрів кілька приємних, захоплених Шубертом і Шуманом. Один розповідав мені про твори Беме та Анґелуса Сілезіуса, інший цитував Шиллера. Але я не міг не запитувати себе, що вони робили, ким були в 1939–1945 роках, коли дізналися, що поруч із Веймаром і Гете в крематоріях спалювали поляків, євреїв і циган. Чи справді, як мені розповідала мила сивоволоса пані, «ось уже протягом сорока років» вони пристрасно займались лише камерною музикою, навіть під час бомбардування Мюнхена?

Те саме в Аргентині: коли за два дні після мого прибуття спалахнула революція, і я прислухався до оцінок ситуації або психологічних зауважень, іноді дивно наївних, то не міг паралельно не згадувати сімнадцятий рік, прожитий мною у Петрограді. Я відчував себе майже настільки ж скептичним і «збентеженим», як оті два комуняки, що вони тоді збирали виставку радянської техніки у Буенос-Айресі і проголосили: «Країна, де два дні роблять революцію, а на третій йдуть у кіно, для нас незбагненна». Як і вони, я застосовую заокеанські категорії до іншої реальності.

А потім ще: їдучи з двома друзями з Каракаса вздовж Орінокосельвою або пампою, я раптом помітив, що буквально протягом кількох годин припинив сприймати навколишній світ, один із найбільш екзотичних, що мені доводилось зустрічати. Чому? Бо один із моїх друзів розповідав, як при ньому робили смертельну ін’єкцію туберкульозникам у Маутхаузені, здебільшого молодим хлопцям.

Протягом 20 секунд, які їм залишалися жити після уколу, вони мусили самі добігти до моргу. Щоб звільнити есесівців від необхідності таскати трупи? Та ні, для цього-бо були інші в’язні, але винятково заради того, щоб навіть свою останню мить люди прожили у страху. Натомість другий мій товариш детально змалював, як дивовижний німець, в’язень і капо в Освенцимі, хитрістю, гумором, вигадками і шаленою сміливістю врятував життя невідь-скількох поляків, знову і знову ризикуючи власним. І раптово ми троє зрозуміли, як багато абсолютно схожих на нас людей...

Ми женемо паккард дорогою, прокладеною диктатором серед безлюдних зелених гір і непролазних джунглів, через бідні глинобитні села або побіля самотніх у порожній пампі хижок (дах із кукурудзяного листя на тонких палях), де стара індіанка з оголеними дітьми і волохатими поросятами у коричнево-чорних плямах на запитання, чи бояться вони диких звірів і змій, роздратовано відрубала, що таких взагалі тут немає, небезпека ж походить лише від тих клятих автівок, які чавлять її курей.

Ще на кораблі я думав, чи не пережити Америку лише як привід для повернення у минуле? Але перше враження від континенту: Ріо! Безліч разів описана і сфотографована мальовничість – вперше побачена наживо, все ж справляє враження дивовижної несподіванки. Стихійне багатство вічно весняної навали природи неочікуваної краси; різноманіття типів людей на вулицях, незліченні відтінки кольору шкіри, більш ніде мною не бачені – спричинили настільки сильний шок, аж знову, як колись у келецькому селі, я почав сприймати світ новим і ніким до мене не баченим.

То що ж у кінцевому підсумку я побачив? Америку? Америку моєї уяви. «Die Welt als meine Vorstellung» («Світ як воля і уявлення»), світ, відмінний не лише від Європи, а й від всіх інших вже описаних Америк – мою Америку, Америку моїх дещо поверхових спостережень, захоплення і передчуття.

Ще один сумнів. Кажуть, ніби можна писати лише про країну, де провів або понад десять років, або менше шести тижнів. Тож маю право – я-бо ніде не зігрів місця. Але ж як легко впасти в «рудих перукарів» (всі перукарі в Парижі руді, – написав був один іноземний журналіст, адже під час тижневого перебування у місті натрапив на двох перукарів із рудим волоссям). Я вже без жодної іронії згадував Дюма та його так звану клюкву (журавлину). Він-бо начебто написав після повернення з росії, що під тінистим деревом, яке називається «клюква», сиділа пара, а попід їхніми ногами снували маленькі звірятка, які називаються коні, й особливий вид псячих – собака. Тепер, через сто років, із-поміж усіх його влучних зауважень про росію ми пам’ятаємо тільки про ту «клюкву».

Як же ж легко назву квітки або дерева із цікавим для іноземця звучанням переплутати з записаним поруч ім’ям вождя або річки; все це загрожує не однією, а сотнею «клюкв». І коли завдяки контролю «фахівців» можна уникнути фактичних помилок, то значно більш важко, якщо не неможливо, строго проконтролювати висновки або часто суперечні судження, отримані від цілком надійних інформаторів. Ці розповіді плюс побачене на власні очі кристалізують нам образ країни. Кому з інформаторів вірити більше – справа інстинкту.

Моє незнання Південної Америки на момент мандрівки у неї було характерним і для тих мас, що мусили або мусять назавжди залишити власну країну заради Нового Світу.

Я все ще бачу перед собою той довжезний потяг на Gare de Lyon (Ліонський вокзал) у 1948 році, набитий емігрантами з Центральної Європи, відправлених туди IRO (Міжнародна організація у справах біженців) – старими, дітьми, чоловіками і жінками у розквіті сил. У мене було враження, ніби це тече кров із відкритих жил Європи.

Чи ж ці вислані люди знали більше за мене, виїжджаючи до Америки? Чи знають більше емігранти з вільних країн (лише до Венесуели щотижня прибуває близько п’ятсот переселенців, переважно італійців)?

– Та я навіть не знала, де ця Венесуела на мапі, – розповідає мені італійка, яка одружилася з поляком у Каракасі. Дивні шляхи післявоєнного паспортного абсурду занесли її до Венесуели.

Без мови мені важко було достукатись до автохтонів, спілкування велось переважно з емігрантами, природно, насамперед із Польщі, що їх я зустрічав протягом подорожі, уважно слухаючи їхні свідчення. Я був лише туристом, адже не пройшов через спробу здобути місце під палаючим сонцем. Дивлячись на цих людей, переважно літніх, що вони повинні були розбудувати життя з нуля, я починав запитанням, якими шляхами вони сюди дістались, але розмова швидко йшла в іншому напрямку, і ми забували країну, яка нас оточувала. Я ніколи не бачив настільки чітко, до якого ступеня судження, то деспотично спрощені, то витримані й глибокі, залежать від самопочуття, успіхів, невдач, попереднього досвіду або травм, і переважно є проєкцією наших станів.

Наскільки рідко людина здатна у своєму самоусвідомленні забути минуле і всотати нові враження без упередження або заздалегідь сформованої теорії. Зрештою, навіть Тен спочатку будував теорії щодо народів та їхнього мистецтва, а вже потім їхав до Італії чи Англії у пошуках аргументів і прикладів.

Серед позитивних, інколи сповнених ентузіазму та швидко зростаючого місцевого «патріотизму» (Ріо або Сан-Паулу, наприклад) оцінок американських країн я також зустрів багато проявів вкрай різкої антипатії, і певного дня у Ріо раптово розгледів приховане дно цих суджень у розмові з колишнім варшав’янином.

Світла квартирка, повна сувенірів із Польщі, на полицях польські книги, а на одному фотелі стос посилок до батьківщини. Якщо нахилитися з вікна, з одного боку видно фрагмент пишної затоки, а з іншого – прямо у вулицю врізався голий, перпендикулярний схил гори. Ще вище – негритянські faveleФавели – це скупчення негритянських дерев’яних халуп, що ліпляться одна над одною не лише на околицях міста, а й у самісінькому центрі. Виготовлені з барвистих картону і фанери на тонкому каркасі, вони мають вигляд купи старих поламаних сірчаних коробок – прим. Ю. Чапського. [3] у гущавині дерев усіх форм і відтінків зеленого. Стоячи спиною до вікна, господар помешкання говорить мені: «Природа! Пане, вона тут навіть не ворожа, а просто байдужа. Розумієте, у мого батька в Сколімове був такий газон... як тенісний корт. За той газон, прошу пана, я б віддав всю цю природу і всю цю Бразилію».

Я дотепер чую голос старенької пані Ванькович із Бобруйщини, вигнаної зі своєї садиби революцією, що вона в 1920 році оселилась у новій квартирі в Уяздовських Алеях Одна з головних вулиць Варшави – прим. перекл.[4], просто біля площі Святого Олександра. Я чую її співочу білоруську польську мову: «Ох, пане, та Варшава! Тутай і люди чужинецькі, і сторона чужинецька, і навіть церква чужа».

Існує земля, батьківщина мої душі
................
Усього, що можуть побачити очі гарніша.
................
Туди серед праць чи турбот чи веселих потіх 
Тікаю. Гублюсь у смерековій тиші,
Знаходжу розраду у травах духмяних... А. Міцкевич «Лозанська лірика».[5]

***

Я вже було вирішив, що мене не приваблює жодна екзотика.

– Навіщо їхати настільки далеко, – сказав Ренуар про Гогена, коли той забрався на Таїті, – якщо так само добре можна малювати і в Баньє?

Я б додав: «І в Мезон-Лаффітт» Місто і муніципалітет у Франції, де мешкав Чапський – прим. перекл. [6]. У коридорному кутку стоїть біла дошка, до стіни приставлена драбина, обличчя в вагоні, що везе мене на вокзал Сен-Лазар – достатньо і цього. А все ж неодноразово протягом цієї останньої подорожі я відчував, як колись у юності, радісне стискання серця від зустрічі зі світом несподіваної, чужої, направду екзотичної краси. Ору-Прету – це бразильський Вільнюс, повний барокових церков, колись двохсоттисячне, а сьогодні десятитисячне місто в порожньому краї, покинутому золотошукачами. Нескінченні пасовища аргентинської пампи, і серед них – взірцевий притулок для сотень прокажених із їхньою опікункою, польською францисканкою. Річка кайманів Оріноко, що біля її джерел індіанці ще стріляють отруєними стрілами в білих, а ближче до її гирла вже постав найбільший у світі перевантажувальний порт залізної руди. Він стоїть на місці, де ще п’ять років тому буяла сельва.

Світи. Скільки ж речей різнить португальську Бразилію, де індоамериканські, африканські та португальці елементи утворили абсолютно відмінний від майже винятково європейських Аргентини або Уругваю етнічний склад. Що спільного в архідемократичного Уругваю – спокійної, рівнинної країни з найвищою точкою у 300 метрів над рівнем моря, та Венесуели, краю вічного літа, снігових вершин, смертельно отруйних змій і диктаторів?

Якщо на самому початку шляху я не мав відповіді на запитання: «Чи ви писатимете?», бо видавалося, ніби занадто мало міг би сказати сьогодні, хоча я й зрозумів, що на входження у світи цього континенту не вистачить і кількох життів, я збентежено намагаюсь відповісти бодай фрагментами цих блискавичних, миттєвих вражень, зчеплених із мільйонами спогадів.

1955