Посестри. Часопис №7 / Порахувати війни

ПОРАХУВАТИ ВІЙНИ

Я пригадую, як у дитинстві, років у сім чи вісім, запитав батьків, скільки вже було воєн. Чомусь тоді мені залежало на тому, щоб дізнатися про це. Пам’ятаю, я був певен — існує точна цифра, і мої тато чи мама напевне її знають, а якщо ні, то зараз порахують кожну війну, про яку відомо, що вона була, і назвуть мені число. Тоді я не сумнівався, що їх можна порахувати.

Здається, це вперше мої тато і мама не знали, що мені сказати. Вони навіть не розуміли, що я від них хочу, хоч я вигадував різні способи, як їм пояснити. Значно пізніше інший чоловік дав найближчу з можливих відповідей на те моє дитяче запитання: війни тривають, відколи існують люди. Цей чоловік — Курт Воннеґут — не зупинився лише на цьому і сказав значно важливіше: причини, через які починаються війни, неспівмірні злу, яке вони приносять.

У свідомому віці я пробував зрозуміти щось про війну в найбільш безпечний і логічний спосіб — читаючи книжки. «Пастка-22» Джозефа Геллера, «Бойня номер п’ять» Курта Воннеґута, «Англійський пацієнт» Майкла Ондатже, «Груповий портрет з дамою» Генріха Белля. Я проходив сторінками цих та інших романів, і в мені міцнішало одне просте переконання: якби всі люди прочитали ці книжки і все в них зрозуміли, то ніхто б ніколи більше не воював. Війни припинилися б назавжди, усі шукали б якихось інших способів з’ясувати стосунки.

Але це така недосяжна утопія, бо все одно залишається багато тих, хто цих книжок не читав і не буде. Сьогодні ми всі знаємо одного такого на ім’я.

У ніч на 24 лютого я ночував у батьків. Захід сонця був фантастичним, заграва надувалася помаранчевим куполом над ніжно-блакитним овидом, по чому запала передвесняна зоряна ніч, наповнена подмухами, у яких вже вгадувалось тепло.

Я прокинувся від голосу батька. Він постукав у двері кімнати й сказав послідовність слів, які я почув уперше у своєму житті. Жодна людина ніколи не мала б чути таких слів, як і того, що йде за ними. Я досі відчуваю жах, коли повторюю їх стиха про себе: прокидайся, бомбардують аеропорт.

Летовище за чотири кілометри, його видно і чути з вікна. Дим валував чорними кучугурами на схід — дув легкий південно-східний вітер з боку гір, час від часу вибухали цистерни із паливом, і тоді серед чорних кучугур виростав помаранчево-багряний  купол, що гаснув за мить, залишаючи після себе темне осердя, яким живилась димова хмара. Елементи, які поокремо є такими безпечними, — летовище, небо, горизонт, спалах, дим, чорний — у своїй сукупності, коли їх сполучити, породжують тваринний жах — неприродне, нелогічне, незрозуміле видовище. Але саме ці слова і в такій послідовності фіксують цей день. Перший із багатьох наступних, коли спалахів і чорного диму над Україною буде незмірно багато.

Відколи Росія напала на Україну, відколи Путін віддав наказ про атаку, цей дим і спалахи від ракетних вибухів вкрили пів країни. Я пишу слова «Росія» і «Путін» з великої літери, як цього вимагають правила моєї мови. Я не обходитиму їх у той спосіб, щоб писати з малої, хоч злість у мені нуртує і каже: «Цей диктатор такої зневаги заслуговує». Я й далі справно дотримуватимусь мовних правил, віддаючи належне орфографії й оберігаючи її. Бо сьогодні не лише українська територія, але й мова потребує оброни. Бо вони — росіяни — прийшли знищити і її.

А разом з нею — нашу ідентичність, культуру, пам’ять. Путін повторює раз за разом: «Ми один народ». І посилає своїх солдатів звільнити нас від цього українства, щоб справді зробити нас одним народом — російським. Ми зараз боремося не лише за незалежність, але й за можливість говорити «привіт», зустрівши своїх друзів, і «бувай», прощаючись із ними. Щоб казати «я тебе кохаю», «радію»,  «захоплююсь» — українською. Щоб говорити правду про Розстріляне Відродження і сталінський терор. Щоб у майбутньому розказувати про сьогодіншні злочини Росії. Розказувати українською. Воюємо за поезію Стуса і Симоненка. Путін привів до нас своїх солдатів, щоб забрати це все, щоб «остаточно вирішити українське питання».

Але Україна — це ми, і її можна забрати лише разом з нами. Здається, він це теж уже зрозумів, тому його бомби та ракети падають на житлові квартали, будинки і площі, прицільно туди, де перебувають саме цивільні й ніхто більше. Але ми тримаємося — за територію, культуру і за мову теж: за гасла, слова, пісні.

Ми боремося за те, що вже мали: можливість писати й читати мовою, яка для нас є рідною, щоб говорити нею поміж собою, щоб нею запитувати про важливі речі, наприклад: скільки було воєн? Чому бувають війни? Хто їх починає? Хто винен у руйнуваннях, до яких вона призводить?

На перше з них справді складно й боляче відповідати, бо якщо почнеш рахувати війни, уже немає жодної можливості зупинитися — треба дати рахунок усьому іншому всередині кожної війни: бомбам, кулям, убитим, пораненим, закатованим, зруйнованим домівкам, спаленим сімейним фотографіям, бібліотекам, музеям, школам, подвір’ям — усьому тому, з чим пов’язані наші найтепліші та найніжніші спогади. Треба рахувати знищені мрії про майбутнє. Ліквідовані нації, народи, культури, мови. І цифра, що поставатиме з такої лічби, не матиме кінця, ім’я їй буде — ґуґолплекс. Та навіть порахувати до нескінченності все одно буде замало. Якби в моєму дитинстві батьки справді могли порахувати всі війни, що колись відбулися, і назвали мені число, та цифра не стала б остаточною. Сьогодні вони мусили б додати ще одну.