Посестри. Часопис №82 / Міхал Заблоцький: Я досі шукаю свій шлях

Дитячі мрії

У дитинстві я, як і більшість хлопчаків, хотів бути пожежником, ця професія здавалася і мужньою, і романтичною. Одночасно бачив себе Янеком із відомого серіалу «Чотири танкісти і собака». А потім мріяв бути режисером, актором, співаком, футболістом, тенісистом, фехтувальником… Прагнень мав багато. Тим паче, мої батьки були для  мене яскравим прикладом успіху: мама – відома актриса Аліна Яновська, тато – Войцех Заблоцький, – фехтувальник і архітектор. Тож гени таки дали про себе знати, нещодавно повернувся до омряних колись шаблі та співу. Цікаво, може, з віком ще й у пожежники подамся?..

Зрештою, я став поетом, бо завжди багато писав. Та тільки свого першого вірша не пам’ятаю. Ніколи довго не зберігав написане – або викидав, або кудись клав, і потім не міг згадати, куди саме. Іноді пригадував якусь вдалу фразу й сердився, що ніде її не записав. Досі ловлю себе на цьому.

Так само не рахував, скільки моїх книжок було надруковано. Може, з десяток. Видав збірник – то й добре, але після цього втрачаю до нього інтерес і починаю працювати над новим. Так само роблю з виграними у спортивних змаганнях кубками і медалями: не складую їх, а викидаю через кілька років. Це дозволяє не зациклюватися на минулому чи жити спогадами, а постійно рухатися вперед.

Польща літературна

Повернуся до поезії. Якщо в українській літературі досі превалює римована поезія, то в Польщі, аби написати традиційний вірш, справді потрібно мати сто причин і сто відсотків впевненості, що це щось оригінальне. Наші автори вважають римування складною справою, особливо коли доходить до перекладу. Ніхто сьогодні не витрачатиме тижні на переклад одного вірша, намагаючись зберегти силабо-тоніку.  

Польська поезія дуже герметична. Їй складніше спілкуватися з реципієнтом, читачем, слухачем. Вона більше змагається за журі літературних конкурсів, аніж за справжніх читачів, які можуть купити книжку чи прийти на літературну зустріч просто... з любові до поета. Для нас ці часи закінчилися. В Україні ще багато людей ставляться до поезії, як до важливої ​​складової життя. Ми вам у цьому заздримо.

На жаль, письменники у Польщі можуть достатньо заробляти лише на дуже великих накладах. І то це стосується жанрової прози. Поетам, які друкуються, тяжко потрапити до когорти успішних і багатих. Тому моє основне джерело доходу – це пісні, точніше, тексти до них. Зазвичай до мене звертаються виконавці чи композитори. Іноді надають уже готову музику, на яку просять написати вірші, інколи пишуть музику на мої тексти – усталених правил немає. Я співпрацював із багатьма співаками, серед яких – Гжегож Турнау, Чеслав Мозіль, Яцек Вуйціцький… Чимало польських артистів співають пісні на мої вірші, але нещодавно я теж вирішив трохи поспівати і почав створювати власний репертуар. Навряд чи його можна назвати поетичним. Це радше розважальна пісня з поетичними елементами, а також  із музичними відео, створеними за допомогою штучного інтелекту. Така в мене примха! До речі, я не граю на жодних музичних інструментах. За мене це роблять інші.

Спілка польських письменників

Із 2014 року очолюю краківський осередок Спілки польських письменників, який переважно займається видавничою діяльністю, організовує зустрічі з авторами. Минамагаємося об’єднати представників літературної спільноти Кракова. Частково нам це вдається.

Власних коштів наш осередок не має, тому розраховуємо здебільшого на грантові. Для цього складаємо заяви та отримуємо (або не отримуємо) дотації. Але їх вистачає, як правило, на сплату роялті. Якщо ж котрийсь із членів спілки потребує допомоги, ми організовуємо збори коштів.Крім того, раз на рік проводимо літературну осінь «Krynica Poezji» в Криниці-Здруй. Це свого роду виїзна форма соціалізації.

У Польщі, на жаль, фінансуються великі міжнародні фестивалі, але не повсякденні творчі заходи та літературні презентації. До того ж влада на будь-якому рівні намагається контролювати творчу письменницьку діяльність. За моєї ініціативи у Кракові видавався щоквартальник «Czas Literatury». Та вже через два роки журнал перейняла міська адміністрація, яка виділяла гроші на видання, мотивуючи це тим, що «хто платить, той і керує».

Проєкти

Аби голосніше заявити про себе, створюю різні інноваційні проєкти. Наприклад, «Вірші на стінах» – це проєкт, який я реалізую вже понад 20 років. Щодня викладаю один новий вірш у Кракові на кам’яниці на Брацькій. Вірші надходять від людей із усієї Польщі, а у 2022 році я представив також вірші українських поетів. Кажуть, що це найцікавіша поетична акція в міському просторі у світі, але багато хто про неї ще не знає, хоча вона має міжнародний потенціал.

Реалізував і продовжую реалізовувати чимало поетичних мультимедійних проєктів. Інтернет, радіо, телебачення, музика... Кожен із них – це новий, інший виклик. Деякі з них витримали випробування часом, як-от Poems on Walls, а інші – ні. Сучасні ЗМІ відрізняються тим, що вони швидко з’являються, але також швидко трансформуються та зникають. Наприклад, вірші, написані в чаті. Чат припинив бути популярним засобом, тому закінчилися й вірші.

У проєкті «Под Баранамі» показую свій новий концерт «Яновська. Сини Аліни». Це історія про мою маму Аліну Яновську, відому в Польщі актрису. Приватна поетична історія, але покладена на музику багатьма чудовими композиторами та вокалістами. Тепер представляю концерт сам. Це така собі поетична перформативна забаганка.

Крім того, віднедавна став поборником архітектурних споруд. Мій тато був архітектором. Помер у 2020 році. Він спроєктував багато великих спортивних споруд, якізараз влада різних міст хоче знести. Я долучився до боротьби за збереження цих пам’яток. Зокрема, арени в Пулавах, створеної моїм батьком. Тепер прошу людей підписати петицію на підтримку зусиль Люблінського воєводського консерватора пам’яток у цій справі, отримую багато позитивних відгуків.

Трохи політики

Коли в Україні почалася війна, звідти до Кракова приїхало багато творчих людей. Наша Спілка відкрила двері українським письменникам, бо співчуваємо тим, на кого несправедливо напали. Не тому, що нам особливо подобаються ті чи ті. Напевно, якби на росіян віроломно напали, ми б допомогли росіянам, хоча, якщо чесно, сьогодні це важко уявити…

Ми захищені. Ми почуваємося цілком безпечно. Це, напевно, вперше в нашій історії. Тому допомагаємо тим, хто не має такого відчуття безпеки. І, до речі, встигли подружитися з багатьма українками. Кажу саме про жінок, тому що їхні чоловіки, зазвичай, удома або на фронті.

Я погано пам’ятаю комуністичний період, але росіяни ніколи не мали в Польщі такого значного панування і впливу, як в Україні. Україна, все-таки, була радянською республікою, а ми – лише «державою-сателітом». Польським культурі й мові нічого не загрожувало, хоча «російський чобіт» завжди висів над нами, а дії наших польських так званих комуністів були під суворим наглядом влади в Кремлі. Ми ще досі виходимо з тієї залежності, того панування, радянського способу мислення, почуттів і поведінки, з радянської ментальності. Але в 1990-х поляки закохалися в Захід, стали частиною Євросоюзу. Однак у мене таке враження, що ми все ще в пошуку свого оптимального визначення, перевтілення.

Був час, коли поляки, литовці, білоруси та українці мали шанс створити спільну силу. Власне, створювали таку силу кілька сотень років. На жаль, обидва наші народи (я маю на увазі поляків та українців) мають схильність до самовпевненості й упертості. Впертюк – це людина, яка вважає, що все знає краще, ніж будь-хто, і ніколи не відступиться від своїх переконань. Натомість розум і культура, не кажучи вже про мудрість, вимагають уважного вислуховування та пошуку схожих, а в деяких випадках – і спільних позицій. Треба постійно цьому вчитися та не відкладативажливі рішення «на потім». Адже незасвоєний урок повертається іноді через сто, через триста років. І тоді раптом ми відчуваємо дежавю…

Коли йде війна, тяжко не писати про війну, але є чимало прикладів з минулого, коли яскраві та універсальні твори створювалися в найтемніші часи. Зараз я, наприклад, читаю своїм дітям «Пана Ляпку» Яна Бжехви –дивовижну, універсальну історію, перша частина якої, «Akademia Pana Kleks», писалася під час окупації. До того ж Бжехва був євреєм, смерть загрожувала йому в будь-який момент, а він фантазував, жартував, іронізував…У творіє натяки на війну, їх неможливо не знайти. Утім, в цілому, він оптимістичний. Тож, вважаю, не обов’язково у часи війни писати тільки про війну. Мають народжуватися і книжки про кохання, про мрії, про сенс буття…

Віра

Знаю, що це немодно, але для мене головне – віра. Так було не завжди, я довго вагався, чи вірити – і у що? Але, зрештою, вирішив стати католиком. Думаю, в мене є дуже вагомі підстави відстоювати цю позицію. І ніякі скандали в церковній інституції цього не змінять. Але це не означає, що я некритична людина і мною легко маніпулювати, розмахуючи прапором із хрестом. І що я некритичний до ієрархії та польської церкви. Це точно не так. Я говорю про фундамент та внутрішню стабілізацію. Про орієнтир, який має бути в житті кожної людини.

Тож рухаюся вперед, не озираючись, і все ще шукаю свій шлях.

.