Посестри. Часопис №109 / Тетяна Винник: Свою свободу я віднайшла в поезії

Олена Олійник: Тетяно, у дитинстві ви мали два захоплення – книжки і спорт.  Тож могли стати відомою гімнасткою, а стали відомою письменницею. Що вплинуло на остаточний вибір професії?

Тетяна Винник: Книжки, яких у нашому домі завжди було багато, увійшли в моє життя у ранньому дитинстві. Мама купувала мені найкращі, шукаючи їх по букіністичних магазинах, бо тоді книжки, особливо дитячі, були дефіцитом. Завдяки їй я мала дуже гарні видання «Мауглі», «Чарівника смарагдового міста», казки й оповідання Віталія Біянкі… В них містилися ілюстрації, які можна було вирізати і складати в об’ємні малюнки (зараз їх назвали би 3D-форматом). Крім того, пригадую, в нашій домашній бібліотеці на чільному місці стояли яскраво оформленні видання віршів Лесі Українки, дитячий «Кобзар». Ці книжки я особливо любила і запам’ятовувала вірші, які мені читала бабуся – мамина мама. А потім, коли приходили гості, ставала на стільчик і виразно їх читала. Мені тоді було, певно, не більше трьох років. Усі захоплюватися тим, що така маленька дівчинка читає напам’ять довгі вірші українських класиків. А я дивувалася: як-то можна не знати віршів, не любити читати?! Тож змалечку книга стала для мене життєвою необхідністю, а читання – улюбленим заняттям.

Ол. Ол.: А коли виникло захоплення спортом?

Т. В.: Воно й не виникало… Коли я пішла до першого класу, мама привела мене в секцію художньої гімнастики. Зізнаюся чесно, спочатку страшенно не любила туди ходити. Але з часом, як кажуть, втягнулася, почала тренуватися сама, а також під наглядом мами. Навіть улітку ми з нею ходили на стадіон, що неподалік нашого будинку, в районі Мегерки (є такий у моєму рідному Ніжині), де любив прогулюватися Гоголь, коли навчався в Ніжинському університеті. Тому це місце пам’ятне для мене.

Ол. Ол.: Чому для вашої мами було важливо, щоб ви займалися спортом? Можливо, вона теж була спортсменкою?

Т. В.: Ні, моя мама з медицини. Але вона творча людина: свого часу займалася в художній студії і дуже гарно малювала. Вона могла би стати талановитою художницею, а стала медикинею, бо так веліла її мама. Певною мірою, мама відчувала свою творчу нереалізованість, тож хотіла справдити її в мені. І вирішила зробити з мене гімнастку – майбутню Олімпійську чемпіонку: ретельно контролювала тренування, відвідувала заняття, навіть хотіла віддати у школу Дерюгіної, що в Києві. Але почалися «лихі 90-ті», все стрімко змінювалося. До того ж після п’ятого класу в школі, де я навчалася, запровадили другу зміну, часу на тренування не вистачало, треба було обирати між гімнастикою і успішністю. Добре, що мама обрала навчання.

Ол. Ол.: А вашу думку не враховували?

Т. В.: У мене дуже сильна мама! Я довго залежала від її думки. З кожного приводу надзвичайно переймалася, що скаже мама. Вона говорила: «Таню, для того, щоб тебе помітили, маєш бути на дві голови вищою за інших, бо в нас немає впливових зв’язків чи корисних знайомств. Треба всього в житті добиватися самій». І я переживала: як же мені отак вистрибнути, щоб аж на дві голови… щоб мене помітили?..  Намагалася все доводити до ідеалу, витрачала купу енергії та часу. Але насправді – це абсурд, бо перфекціонізм призводить до того, що людина настільки хоче бути кращою, ніж вона є, що не може бути собою. А я хотіла стати собою, і цей шлях до себе був досить болючий, адже тривалий період життя боялася мати власну думку.

Та в моєму характері спрацювало щось бунтарське, і я будь-що вирішила вирватися з шаблону хорошої дівчинки. Через це робила помилки, яких не наробила б, якби мені не треба було проходити сепарацію та боротися за власне «я». Тепер знаю: інколи ми власних дітей так сильно любимо, що починаємо проживати їхнє життя на свій лад. А вони у відповідь пручаються і роблять прикрощі. Виховуючи сина, враховую свій дитячий досвід. А своїй мамі дякую, що вона приділяла мені скільки свого часу, уваги. Спорт зміцнив мій характер, виховав витривалість та впертість, тож я не плакала при перших життєвих невдачах, а стискала зуби і йшла далі. Тільки коли в моєму житті з’явилася поезія, мої перші вірші, я почала вільно дихати! Тут мене ніхто не обмежував, тут я була собою і не обов’язково мала відповідати чиїмось вимогам.

Ол. Ол.: Якими були перші невдачі і як ви їх долали?

Т. В.: Навчаючись у одинадцятому класі, почала відвідувати літературну студію при університеті, де показала свої вірші, і мене буквально «розбомбили» критикою! Це були вірші в стилі а ля Ліна Костенко, Василь Симоненко, тільки в моєму «виконанні». Пригадую, почувалася тоді, як після автокатастрофи. Та я не опустила рук, багато чого переосмислила. Зокрема, усвідомила, що час вимагав іншої мови, іншого висловлювання емоцій. І я вирішила шукати нових письменників-сучасників, які відкривали для мене чарівний портал у інший світ, куди я могла потрапити, читаючи їх. Це були нові враження, відчуття…

Я запоєм читала вірші Олени Степаненко, Анатолія Дністрового, Маріанни Кіяновської, Оксани Луцишиної, Івана Андрусяка… Захоплювалася, надихалася! І коли навчалася на другому курсі університету, на нараду молодих літераторів приїхала із зовсім іншими віршами, написаними не запозиченою, а власною мовою. Мій тодішній керівник Віктор Кордун щиро здивувався, адже, мабуть, очікував знову почути щось на кшталт ранньої Ліни Костенко. Він був для мене авторитетом, тому його схвалення стало справжнім подарунком долі й подальшим творчим натхненням. Шкода лише, що тоді я ще не почувалася впевненою в собі – не підійшла, не поговорила з ним, багато про що не запитала. До того ж змушена була поїхати до завершення наради, але мала в серці надію, що повернуся до співпраці з Віктором Максимовичем. Та він мав хворе серце, і невдовзі пішов у засвіти…

Ол. Ол.:У вас є псевдонім. Навіщо його вигадали – і в яких випадках  використовували?

Т. В.: Так, маю псевдонім – Уляна Ельба. Придумала його, коли це було модно, але жодного разу не використовувала. Що він означає? Ельба – дуже красива річка, яку хочу побачити, Уляна – гарне українське ім’я.

Ол. Ол.: Розкажіть, будь ласка, про фестивалі, які ви організовували. Чи збираєтеся їх поновити?

Т. В.: На рідній Чернігівщині я організовувала кілька фестивалів, усі спрямовані на популяризацію української книжки, представлення сучасної літератури. Це були просвітницькі благодійні фестивалі, тому доводилося шукати спонсорів, співпрацювати з міською владою. Але зусилля того вартували. Наприклад, міжнародний фестиваль «Литаври» проходив у п’яти містах і селах Чернігівщини, на ньому були представлені автори з п’ятнадцяти країн світу, ми переклали тексти учасників українською та англійською мовами, сформували альманахи, які дарували бібліотекам, школам. Упродовж чотирьох днів, коли тривали «Литаври», відбулося до трьохсот подій, а протягом одного дня – до сотні заходів. Наша команда здійснила колосальну підготовчу роботу, за кожною локацією закріплювався відповідальний. Фестиваль буквально вирував, «вибухав» новими іменами, літературними відкриттями й оплесками, я пишаюся цією роботою.

Однак зараз про відновлення фестивалів не думаю. Вважаю, найближчим часом на культуру не виділятимуть достатніх коштів, аби можна було планувати затратні масові заходи. Наразі всі фінанси спрямовані на армію, і це правильно.

Ол. Ол.: Ви займалися викладацькою діяльністю. Який досвід отримали?

Т. В.: Я закінчила аспірантуру Інституту філології університету імені Тараса Шевченка за спеціальністю «Теорія літератури». Написала дисертацію, але не захистила, бо мій син тоді був маленький, часто хворів, усі думки й турботи концентрувала на ньому. Крім того, банально не мала достатньо коштів, аби реалізувати захист. Проте робота написана, можливо, колись настане і її час. Викладацька діяльність – це цікаво, це ціла наука! Утім, розриватися між наукою і творчістю дуже важко. Я знаю літературу, я її відчуваю – в мене були дуже хороші вчителі, які навчили цінувати найкраще. Зрештою, обрала творчість, адже жила і живу нею.

Ол. Ол.: Відомо, що ви встигли попрацювати й у журналістиці. Чи не заважала журналістика вам у поетичній творчості? Дехто з моїх знайомих письменників стверджує, що ці види діяльності ніяк не поєднуються.

Т. В.: Співпрацювати з міською газетою я почала ще зі школи. Редактор давав мені завдання, теми, і я писала статті. Також працювала на Ніжинському телебаченні, на радіо. Переважно робила передачі про цікавих людей, розкривала їхні характери, захоплення, що мені надзвичайно подобалося! Тож я була, так би мовити, журналісткою із соціально-психологічним нахилом. І це анітрохи не завадило мені стати поеткою. Можливо, в потрібний момент я вміла «вимикати» в собі журналіста.

Ол. Ол.: Вам довелося жити в багатьох країнах. Де почувалися найкомфортніше і чому?

Т. В.: Найкомфортніше – вдома, в Україні, де народилася, виросла, сформувалася. Але волею долі довелося часто переїжджати. Я довго жила в Ізраїлі, ця країна теж дуже подобається, вона мені близька, в ній скрізь віє історією. Місто Єрусалим… Я блукала його вуличками, ходила до Храму гроба Господнього, до Стіни Плачу… Розуміла всю силу і велич цих місць, де почувалася значно краще, тим паче, тоді був дуже складний період мого життя. Вважаю, подолати ті складнощі мені допомогли саме Єрусалим і море – ще одна моя любов. Зараз я живу в Братиславі, у Словаччині – невеликій затишній країні. Звідти за 40 хвилин можна доїхати до Відня, за півтори години – до Брно, та й Польща недалечко. Наразі Братислава для мене – можливість жити з сином без сирен і тривог, знаходити зв’язки з українцями по світу. Наші діти потребують українських книжок, а шлях української книжки до читачів, котрі опинилися за кордоном, непростий. Саме для того я намагаюся побувати в різних країнах, у школах, де навчаються наші діти. Повірте, діти дуже хочуть читати! І цей потяг потрібно всіляко заохочувати, не дати йому згаснути. 

Ол. Ол.: Нещодавно вийшла друком збірка ваших поезій «Смарагдова сукня». Як писалася ця книжка?

Т. В.: Вона складалася досить довго, тому тут поезії різних років. І видалася далеко не одразу – я її уклала ще в 2019 році. Деякі вірші, що увійшли до збірки, писала після початку війни на сході, у 2014-му. Вони сильно зрезонували з особистими переживаннями. І тому дехто, прочитавши їх, вважає, що йдеться вже про повномасштабку. Пригадую, у 2014 році ми з колегами збирали книжки і відправляли їх на Донбас – такою була наша просвітницька місія. Уже тоді в серці відлунювало передчуття катастрофи й жаху – чим, власне, і є війна. З одного боку, відчувала безсилля, з іншого – злість, силу і жагу захищати своє, що й вилилося у вірші.

У книжці є й нові тексти, і деякі з попередніх збірок. Помістила їх туди навмисне, бо свої книжки щедро роздаровувала, деяких у мене не залишилося жодного екземпляру. Тож хотілося, аби ця збірка була наповнена поезіями, особливо дорогими моєму серцю. Хоча зараз уже думаю: можна було зробити краще – якийсь із колишніх віршів замінити на новий… Та, як відомо, немає меж досконалості, можна так «доудосконалюватися», що взагалі нічого ніколи не видати…

Ол. Ол.: У вашій книжці одна передмова та дві післямови. Це авторський задум?

Т. В.: Звісно ж ні! Хоча, зважаючи на це, читач може подумати, що я дуже хотіла, аби мене якнайбільше хвалили. Але насправді все було зовсім не так. Іще коли укладала рукопис, із деяким інтервалом у часі звернулася до кількох людей, чия думка для мене важлива, і попросила написати відгук про мою творчість. Тобто, написала одній людині, а вона довго мовчала через зайнятість, тоді написала іншій, яка теж із певних причин затрималася з відповіддю, звернулася до третьої… І в який момент відповіли всі троє – Оксана Луцишина, Маріанна Кіяновська, Володимир Цибулько. Я їх усіх поважаю, люблю, тому не могла відмовитися від того, аби надрукувати одразу три рецензії.

Ол. Ол.: Чи скоро читачі побачать вашу наступну збірку?

Т. В.: Не знаю… Після того, як на початку 2019-го уклала «Смарагдову сукню», мене ніби заціпило. Я практично припинила писати вірші. Мені було що сказати, але чомусь не могла висловити своїх думок і почуттів. Можливо, все тогочасне натхнення віддала цій збірці, мова якої втратила свою актуальність, а нових форм іще не знайшла. І це, зізнаюся, для мене величезна трагедія, бо я починала свій творчий шлях як поетка, у віршах знайшла саму себе, вони мене рятували від буденності. Поезія – це моя свобода, моє життя…

Ол. Ол.: Ви пишете вірші про війну?

Т. В.: У мене таке відчуття, що я досі не знайшла мову, якою б хотіла писати саме зараз. Щоправда, кілька віршів написала, два з них навіть виставила у фейсбуці. Але розумію, що не так хотіла б сказати про трагічну дійсність сьогодення. Всередині стільки болю, що не можеш усього висловити. Я все ще шукаю свою нову мову. І впевнена, що знайду її.

Ол. Ол.: Разом із поетичними збірками виходили й ваші книжки для дітей. Ви писали їх одночасно? Чи це два окремі світи, що існують паралельно і в які ви почергово занурюєтеся?

Т. В.: Дитячі книжки почала писати, як була вагітною. До їх написання ретельно готуюся. Скажімо, коли виникла ідея «Космічної пригоди», прочитала всі матеріали, які тільки знайшла, про планети Сонячної системи. Бо, вважаю, якщо вже берешся за таку тему, треба самій багато знати. Найцікавіші факти використала в рукописі, щоб діти захопилися читанням і дізналися якнайбільше невідомого про відомі планети. Книжку я можу писати пів року. У цей самий час народжуються й вірші. Бо поезія – це, здебільшого, емоції, що виникають миттєво. Але, перш ніж покласти їх на папір, треба пропустити через власне серце. Дитячі тексти писати легше. Вони мене інколи навіть рятують…

Ол. Ол.:  Чи «тестували» ви книжки для дітей на своєму синові?

Т. В.: Так, він завжди любив їх слухати. Та якось я застала його за читанням моєї поетичної збірки, дуже здивувалася й запитала, чому він вирішив її почитати. Відповідь мене вразила і розсмішила: «Мамо, ти знаєш, твоя доросла книжка не така вже й нудна для дітей!» Богдану тоді було років десять.

Ол. Ол.:  Пані Тетяно, вже надруковано п’ять ваших поетичних збірок і сім дитячих книжок. Чи є серед них найулюбленіша?

Т. В.: Коли пишу книжку, вкладаю в неї все найкраще, що маю, – любов, майстерність. Потім вона може не подобатися, але на той момент саме ця – найважливіша. І так із кожною. Розумієте, вони як діти, як частини тіла – всі улюблені й усі важливі.

Ол. Ол.: Що побажаєте поетам-початківцям?

Т. В.: Побажання – дуже індивідуальна річ, адже всі люди різні, творчість у кожного своя. Та якщо узагальнити – головне не зневірюватися. Бо коли людина зневірюється у своїх мріях, вона руйнується. А це найстрашніше. Саме віра в себе дозволяє рухатися вперед, рух до мети й визначає успішність людини. І темп цього руху також у кожного свій. Тож не варто порівнювати себе з іншими, бо всі ми – єдині й неповторні, йдемо своїми шляхами-дорогами. Варто лише порівнювати себе колишню (колишнього)  та співставляти із сьогоденням, аналізуючи, скільки у тебе здобутків. Крім того, людина, яка пише, має багато знати, адже її читають, до неї дослухаються інші. Тому літературна творчість – це не лише про написання творів чи поезій, це велика праця над собою.