Посестри. Часопис №81 / До ковчега

Починається тривалий дощ.

До ковчега – бо куди ж ви подінетеся:

вірші для одного голосу,

особисті пристрасті,

непотрібні таланти,

порожня цікавосте,

незначні скорботи й страхи,

прагнення роздивлятися речі з шістьох боків.

 

Річки піднімаються і виходять з берегів.

До ковчега: світлотіні та напівтони,

примхи, орнаменти й деталі,

дурні винятки,

забуті знаки,

незліченні варіанти сірого кольору,

гро заради гри,

і сльозо від сміху.

 

Скільки сягає око, вода і обрій в тумані.

До ковчега: плани на далеке майбутнє,

радості відмінностей,

захоплення кращим,

виборе, не звужений до одного з двох,

застарілі сумніви,

часе на роздуми

і віро, що це все

колись може знадобитися.

 

З огляду на те,

що ми все ще діти,

казки добре закінчуються.

Тут теж не підходить інший фінал.

Припиниться дощ,

відступлять хвилі,

небо виясниться,

хмари розійдуться,

і будуть вони знову такими,

як пасує хмарам над людьми:

високосяжними й неповажними

у своїй подібності

до островів блаженних,

баранців,

цвітної капусти,

пелюшок,

що сушаться на сонці.