Посестри. Часопис №80 / Зашморг повторення жаху: іконічність у поезії Лесика Панасюка та Дарини Гладун

Іконічність, яка звертає увагу на поєднання форми поетичного твору або окремих його частин та його змісту, на вмотивованість такої форми, на зв’язок між реальним життям та його мовним вираженням, чітко простежується в поетичній творчості Лесика Панасюка та Дарини Гладун. Автори акцентують на життєвих ситуаціях, які повинні бути виражені у мові, але не вміщуються в саме значення слова чи висловленого ним, переказ набуває специфічної форми, вимальовує зображення, проявляється на рівні зовнішніх знаків, які неодмінно пов’язані з тим, що вони позначають.

У контексті так прийнятої іконічності, за якої мовний і позамовний знаки стають символами й умотивовують форму, варто звернути увагу навіть на заявлене авторство низки творів: крім представлених у «Посестрах» окремих віршів Лесика Панасюка й Дарини Гладун, бачимо й такі, де вказано спільне авторство, що теж промовляє до читача своїм виглядом: так окреслено єдиний, спільний простір мови і сенсів.

Чітке усвідомлення спільного й відмінного, свого й чужого та представлення цих концептів в інтелектуально-поетичній грі простежуємо в поезії «И» («Посестри», № 45). І тут на перший план виходить саме розрізнення. Бо що поєднує єднальний сполучник? Розкинуті по різних світах кінці антитези (ВОЙНА И МИР)? Те, що мало б бути спільним, схожим, одночасним, повторюваним? Накинуту віками спільність прориває відмінність, що виявляється на всіх рівнях: у мисленні, ментальності, історичному й культурному досвіді, у мові й безмовності: «Один російський солдат почав / читати роман одного російського / бороданя / далі обкладинки не пішов бо й так / усе ясно / читати між рядків його навчили / ще в школі». Без’язике, олігофренічне И, не здатне висловитися, позбавлене сенсу того, що воно мало б єднати, уводить у світ абсурду, божевілля й бездумності: «Те що залишилося російські / військові  написали на своїх танках». Оте И, обігране Лесиком Панасюком на лінгвальному й екстралінгвальному рівнях, створює ситуацію повторення, жахливого переслідування, перекошеного обличчя, ситуацію, яку не опишеш інакше, ніж крИком.

Зрозумілі кільком поколінням алюзії на дитячі мовні загадки («МИР упав ВОЙНА пропала»), культурна матриця («Один російський бородань / написав роман»), примітивність масової свідомості («Це спеціальна операція И / чому И / щоб ніхто не здогадався») зумисне підкреслюють відмінність, яка увесь час виринає із візуальної схожості. Іконічність, у якій знак і оформлення відповідають мовленому, виявляється в численному, але щоразу інакшому повторенні багатозначного, хоч і пустого за своєю суттю И, різними способами скомбінованого відповідно до пережитої реальності.

Затіяна гра з багатозначністю починається із самої назви: «И». Цікаво, що на противагу цьому И відразу виходить перша строфа, позначена римською цифрою – І, яка вперто нагадує українську літеру як таку, що маніфестує свою відмінність від російської. Російська мова, що втручається в український текст, виглядає чужою: за однаковим зображенням із контексту твору щоразу виринає чітке розуміння: це не російське «и», це українське «и». Позірна графічна схожість ще більше спонукає до розділення, до відокремленості, до констатації відмінності: це не те саме. Це їхня ВОЙНА, що зруйнувала наш МИР. Це знак крику на танкові. Це колючий російський дріт.

Ритм вірша різко змінюється у строфі, яка створює враження коловороту, виру, потоку, безумства, нескінченно поєднаних російським єднальним сполучником. Але, прочитаний як український, він випадає із заданого ритму, створює ефект накульгування, дефекту, втрати стрункості, він гаркавить і руйнує структуру, зраджує жахіття й безглуздість самої своєї мети, стає зовнішнім атрибутом, оголює німоту й порожнечу, що стоять за ним: «И ґвалтувати И грабувати И давити  / людей танками И запускати / ракети на житлові квартали И / скидати бомби на дитячі садки И / запускати ракети на школи…» Дрібне, нефункціональне И ціною тисяч життів підважує непохитну колону російської величі.

У вірші «|||паніка|||», який належить обом авторам («Посестри», № 70), нескінченність позначена цілим рядом літер А, які теж викликають асоціацію крику. Цей зафіксований на письмі вигук крику постійно з’являється упродовж усього вірша. А-крик виринає на нескінченному шляху втечі, із нескінченного рюкзака без дна, з безкінечного повторення паніки. Вертикальні риски нагадують стовпи-позначки пройдених кілометрів, а ще вони відділяють один часовий проміжок від іншого, один досвід від іншого, одне життя від іншого. Вертикальна риска стає у тексті стіною між тим, що було до війни, та тим, що тепер: «| війна».

За допомогою повторення окремого знака символічно змальовано психологічний стан паніки, у якій мислення летить потоком, без розділення на довершені, викінчені думки, без оформлення у зрозумілу цілісну структуру. Безперервність мисленнєвого потоку визначається відсутністю умовного початку й кінця, пауз і зупинок, відпочинку й тимчасового забуття, усвідомлення сенсу й мети, передбачуваності подорожі й розуміння, де має бути пункт призначення. Крім позамовного символу, відстань позначена також лексично: багато разів повторювати, щоб дистанціюватися, відділитися, щоб слово утратило сенс… Тридцять дев’ять разів повторене в одній зі строф слово «паніка» створює свій ритм, ритм бігу, хаосу, невизначеності, безкінечного походу. «А», що спорадично вискакує то тут, то там у «записаній» паніці («пАніка», «панікА»), зміщує логічний наголос, вибивається з ритму, із гурту, зі сну, зі спокою. Утрачено не лише значення конкретного слова, а й дій, що його супроводжують, позбавленим сенсу й неможливим до осмислення є існування в ситуації, у якій опиняєшся: дисоціація й утрата себе («евакуювали тіла / а себе забули»); утрата ідентичності, свого місця і дому («ми десь далеко-далеко / затоптані чужими черевиками / у власному домі»).

Вертикальна риска інакше з’являється в інших текстах Лесика Панасюка й Дарини Гладун. Так, вона створює своєрідний візерунок у заголовках: «|||24|||лютого|||», «|||3048|||(123)|||», |||свідчення|||очевидців|||», «|||бучанська|||міська|||рада|||повідомляє|||» та ін. Поєднання абетки з іншими редакторськими знаками створює схожість із телеграфним кодуванням, зашифровані фрагменти нагадують азбуку Морзе, яка невпинно вистукує SOS, чи звук клавіш на клавіатурі комп’ютера, чи, з огляду на страшний зміст повідомлення, символізують паузу в мовленні чи повідомленні, розширені від здивування чи жаху очі. За допомогою цих знаків створюється зашифрований фрагмент життя, подано стиснену в коротке повідомлення інформацію, офіційне повідомлення, свідчення, газетний звіт, цифри статистики. Вертикальна риска робить повідомлення менш плинним, розірваним, бере його в рамку, стає стіною між словами. Повторюваність нав’язливо повертає до того, про що хочеться забути, встановлює межі, зіщулює простір. І в кожному разі вносить свій позамовний, але надзвичайно чуттєвий смисл.

У поезії «|||свідчення|||очевидців|||» («Посестри» № 73) вертикальна риска викликає інші асоціації: сонце, що розводить стіни погреба й розганяє вологий морок: «||||||||||||||||||сонце||||||||||||||||||». У іншому місці вірша вона вдало створює ефект дрижання, тремтіння, тупотіння, несподіванки, жаху:

я лева то не бачила ніколи але

таке кудлате страшне

гривою трясе лапу свою на землю

ставить

||||||||||||||||||і дрижить

земля||||||||||||||||||і тіло тремтить||||||||||||||||||

Жах, що в мовленні виявляється невербально, на письмі знаходить для себе екстралінгвальне вираження, не міститься в слові, а промовляє позамовним знаком.

Іконічність помітимо й у вірші «|||няньки|||могил|||» (Дарина Гладун, Лесик Панасюк «Посестри» № 73). «Імена перелітні наче птахи / імена розриті наче могили», – вражають автори різновекторними, абсолютно протилежними асоціаціями. Упізнати птаха – це назвати його на ім’я, птах у польоті – це живий птах зі своїм іменем. Імена непорушно застигають, щоб були упізнаними могили. Земне й небесне, високе й низьке, радісне й страшне, політ і падіння конденсуються в цих припочаткових метафорах. Імена пролітають перед поглядом, що читає їх на могилах загиблих: «ім’я…….ім’я……..ім’я / ………ім’я…….ім’я……»

Тут актуалізується також фольклорний мотив птаха, що відлітає у ирій. Не вистачить часу, щоб згадати усіх під час хвилини мовчання – таким є вимір цієї трагедії («|||у|||нас|||знову|||тривога|||», «Посестри» № 70), не вистачить вулиць, щоб назвати їх усіма іменами. Розстеляється в безкінечність вулиця, що, можливо, наросла на тілах-іменах, «цокотітимуть наші каблуки як / людські язики тобою»: «цок-цок.цок.цок.цок.цок.......»

Іконічність, що по-різному виявляється в індивідуальній та спільній поезії Дарини Гладун та Лесика Панасюка, створює нерозривний зв’язок між пережитим людським досвідом та способом його вираження. Неможливість знайти слово для адекватного його втілення спонукає шукати інших способів і знаків. Будь-яка повторюваність мовного чи позамовного знака в художньому творі є іконічною, а пов’язаність форми твору та його змісту, умотивованість форми та її смислового наповнення в записі створює зображення, яке візуалізує невимовне.