Посестри. Часопис №68 / Скандал. Частина друга
Початок у номері 67
Тільки, шановні, ще раз нагадую: коли все розшифруєте, цю мою сповідь, то покажете мені текст. Може, дещо викреслю, буде видно. Але зараз говорю все, що на думці, на душі. Скільки за ці роки передумано, пережито знанову… Ось ваші колеги розпитували, чи я відчувала й відчуваю себе жертвою… Жертвою чого? Хіба однозначно відповіси? Довго, дуже довго відчувала себе зацькованою. Вже коли пішла на роботу після університету – знайшла психолога, з яким пропрацьовувала проблеми. Та це допомогло на короткий час. Не могла ж я все життя бігати до нього. А самій над собою… Попускало, а потім знову накривало… Я навіть до психіатра зверталася. Думала, дах поїхав, манічка у мене… Може, вялотекущая шизофренія, як вони, лжелікарі, ставили діагноз дисидентам.
Так-так, повертаюся до батька… Усі вони, дисиденти, герої: хто більше, хто менше, хоч яка тут мірка? Так, дехто покаявся, беріг не так своє життя, як життя рідних. Але правду мовив С.: суддя їм тільки той, хто пережив подібне. Для вас цей фільм і вся ця історія шістдесятників – історія, вибачте за тавтологію. Історія опору духовного – залізній системі, режиму. Для вас це – сторі, як нині говорять. А для мене – моє реальне життя. Конкретне. Єдине і неповторне. І вже скільки буду на цьому світі – за мною тягнутиметься все пережите. Бо закарбоване в дитинстві, коли ще тільки закладався характер. Тобто доля. Це як із онкопацієнтом, який начеб одужав, у стані тривалої ремісії. Та він уже ніколи не забуде, що мічений. І я – мічена. Я – не героїня, нічого героїчного в мені немає. Слабкий характер. Слабка нервова система.
Кажуть: а внутрішня робота? Звісно. Буває соромно – передусім перед собою. Іноді дратує, коли чекають від мене, а може, це здається, що маю бути особливою. Бо я – дочка героя, мученика за Україну. За людську свободу. А я – звичайна, звичайнісінька людина. Я хотіла мати просте, без катаклізмів, життя. Хай не сите, без феєрверків, без слави… чого там ще… без чого можна обійтися. Хотіла щасливої сім’ї, любові й взаєморозуміння з чоловіком… дітей здорових, добрих і розумних… Словом, нічого особливого. Не люблю, коли просять виступити перед учнями чи десь іще – про батька розповісти. Щось нещире вийшло б. Якесь дуже штучне… Жодного разу не виступала…
Так-так, до конкретики. На чому я зупинилася? На першокласній моїй ганьбі…Чи першокласницькій? Як правильно сказати? Ще хотіла ось про що: чи мала право так викрикувати тоді, на прем’єрі фільму? Звичайно, ні. Ніякого права не мала. Абсолютно інфантильний вчинок. Мені соромно, повірте. Але в ту мить я не владала собою. Вирвалося з нутра! Мені треба було викричатися. Забігла б у ліс чи в поле й кричала… Словом, не мала права. І мабуть, творці фільму, як це ви пишете, образилися на мене. Я потім перепрошувала декого, але…
Коли закінчувала школу, батька посадили знову. Ви ж знаєте, все почалося з того, коли його вигнали з викладацької роботи. Це ж треба – який кримінал: спонукав студентів до критики чинного ладу… підривав основи…організовував обговоренняпасквіля «Інтернаціоналізмчи русифікація»… На яких тільки роботах він не перебивався! Ні, сторожував він трохи пізніше. І в котельні – пізніше. Ми ледве зводили кінці з кінцями. Але взаємопідтримка яка була! Це – феномен. Солідарність купки, «малесенької щопти» людей. Жертовність, яку вони розуміли як звичайну порядність.
Які тільки хитрощі не придумували для передачі грошей, продуктів і одягу. Це окрема тема. Катруся у нас була надійним прикриттям. Юна партизанка! Це зараз я сміюся, а тоді було не до сміху… Довіра до людей – такий рідкісний капітал! Удруге я відчула цю довіру під час Майдану. Помаранчевого. Я ридма ридала від щастя, що знову таке переживаю. Мама змушена була брати допомогу, часто навіть не зізнаючись батькові. Він же писав листи і в цека партії в Москву, і до Верховної ради УРСР, куди тільки не писав… Про порушення прав людини, відновлення культу особи. І підписував відозви Гельсинської спілки, ні, спершу ж була Українська Гельсинська група. Тому наша сім’я була під постійним наглядом. Усі ці машини під вікнами – прослушки, наружки… Ви тільки вдумайтеся в ці слова і що за ними стоїть. Як то – весь час бути на оці режиму? А специфічні типи, топтуни, які стовбичили біля будинку! Чи міліціонери, які підкидали в поштову скриньку і під наші двері всяку бридоту.
Школу закінчила більш-менш. Добре, що дали довчитися, всяке могло бути. Ми з мамою думали: куди мені далі? Що робити? Ясно, кисень перекриють, куди не поткнися. Та є люди на світі. Порадили: нічого й думати в гуманітарії, на так звані ідеологічні факультети. Заріжуть на першому ж екзамені. Один шлях: природничі або точні науки. В мене були непогані знання з математики, навіть допускали в школі на різні олімпіади. Тим паче, що вірна людина обіцяла допомогти. І допомогла. Так я вступила на механіко-математичний факультет університету Шевченка. Кафедра теорії ймовірностей. Загалом, було терпимо. Тут не так за студентами стежив перший відділ, як на історичному, філфаці, філософському чи юридичному. Але такі, як я, їх цікавили. Я все думала: нащо я їм? Хто я така? Сіра мишка, непомітна, тиха, зацькована. Не висовувалася, вільнодумства не проявляла. Всю енергію кинула на науку. Тобто навчання. Гризла граніт у бібліотеках. Але страхи не покидали: підстави для цього були. Бо викликали в контору глибокого буріння… Ви ж знаєте: так люди називали КГБ, комітєт государствєнной безопасності. І це постійне смикання за ниточку… не уявляєте, як це… Мало не серед ночі дзвінок: потребуємо вашої допомоги… запрошуємо на розмову… всі деталі на місці…
І ось я переступаю через саму себе, душу холодними руками свій страх… Ні, трясця вашій мамі, буду зухвала… Малюю очі… кліпси начепила… вдягаю свій єдиний комбідрес із глибоким декольте і єдину міні-спідничку. Між іншим, ото тільки раз її й одягнула. Сміх та й годі! А тоді не до сміху. Картина: іду на здибанку з кагебістом. Вони, падлюки, в готелях мали комнати для свіданій. Стоїть мужчина, нічого так собі, симпатичний, акуратний, чекає мене на розі там-то, як сказав. Точний, як Імануїл Кант. Воно ж привчене до дисципліни, така його робота. Відчиняє переді мною двері готелю «Театральний» – як галантний кавалер. Швейцар і бровою не веде, пропускає нас. Видно, дядько в курсі. А я відчуваю себе останньою курвою, розумієте? Жах. У тому макіяжі, мініспідничці…
Заводить мене гебіст у готельну кімнату. Ключ при ньому був. І починається обробка. Вербування в сексоти – ви ж знаєте це слово? Від москальського – секретний сотруднік. Донощик. Здалеку починає. Цукерочки пропонує – у вазі на столі були. Шоколадні. «Ромашка», колись мої улюблені. Досі на них дивитися не можу. Заманливі пропозиції: дамо вам поїхати туди й туди, на таку-то конференцію… світу побачите… сприяння в тому й сьому… А ви ж усього лише – перекажете нам, хто і що говорив… із ким… Письмово зафіксуєте… ви ж розумієте, державна таємниця – це капітал нашої країни…
Яка державна таємниця – у студентів? Ну, аспіранти… але там свої навуходоносори. Тоді ж не були ще опубліковані спогади дисидентські, само собою зрозуміло. Не знала, як викручуватися. Діяла інтуїтивно. Верзла якісь нісенітниці: що не можу ночувати в гуртожитку… що уві сні голосно говорю все підряд… що підсліпувата, можу не впізнати… Словом, верзу, що в голову збреде. Наївна! Тоді починаються погрози: не так прямим текстом, як натяками. Мовляв, обережно, коли повертаєтеся вночі звідкись… попереджаємо… якийсь маніяк може зґвалтувати у парку. А біля нас парк старий… Або ненароком можете потрапити під авто… раптом наїде, зіб’є… Словом, наганяє страхи, щоб ні вдень ні вночі спокою не мала.
Тоді все-таки викрутилася. Думала, відчепляться.Ага, вона ж послідовна, ця наволоч! Системна. Вдома дзвінки від них не припинялися. З певною періодичністю. Може, в них там графіки – на кожного підопічного – коли кому дзвонити? Методично смикали за ниточку. Щоб я не розслабилася. Не забула про них. Щоб у мене нервове сіпання через дзвінки – будь-які. Як у собак Павлова – тільки в тих слина на їжу, а тут… Тоді ж у телефонних апаратах не було визначників номера. Ну й мобільних не було. Незрозуміло, хто дзвонить. Мусила домовлятися зі своїми: мовляв, беру слухавку аж після дванадцятого дзвінка. Бо дванадцять апостолів, чи що? І мамі, й Каті наказала: робіть так само.
Завершення в номері 69
