Посестри. Часопис №76 / Христина Потапенко: «Мої «котики» знають, що я з ними до перемоги
Христина Потапенко родом із містечка Судова Вишня, що на Львівщині. Наразі вона живе у Кракові, але принагідно навідується в рідне місто. Христина – юристка, перекладачка, письменниця, волонтерка, експертка з українсько-польських відносин, а також – із міжнародних проєктів, експертка Центру освіти, інновацій та поширення знань Єзуїтського університету. У 2021 році Христина Потапенко була внесена до каталогу експертів із питань національних, етнічних і мовних меншин.
Що буде війна, я знала давно. Ще дев’ять років тому мені наснився сон, який ніколи не забуду: начебто йду дорогою в білому одязі, по обидва боки – чорнозем, на ньому – закривавлені люди, а попереду бачу сонце. І знаю, що маю взяти його в руки – тоді війна закінчиться…
Коли я чую словосполучення «щасливе дитинство», одразу згадую своє. Воно було справді щасливе – в обіймах турботливих мами і тата, допитливе, насичене цікавими подіями, творчістю…
Я любила вчитися. Моїм навчанням переважно займався тато. А він має дві вищі освіти, людина обов’язкова і відповідальна, тому вирішив, що його єдина донька у навчанні теж має бути серед найкращих. До школи я пішла у п’ять років, бо вже вміла читати і рахувати. Щодня вчила на пам’ять новий вірш, який декламувала мамі й татові, влаштовуючи міні-концерти, мені це дуже подобалося! Крім того, кожного дня прочитувала по двадцять сторінок різних енциклопедій, а потім переповідала батькові те, про що дізналася. Це постійно поповнювало мою скарбничку знань.
Коли мені виповнилося чотири роки, тато навчив мене грати в шахи. І жодного разу не піддався, ми грали на рівних. Мама нишком говорила йому: «Та поступися доньці, вона ж іще зовсім мала, їй так хочеться виграти». Але він відповідав, що маю досягати всього власним розумом, думати на десять ходів наперед. Свою першу шахову перемогу в поєдинку з батьком я отримала, коли була у п’ятому класі. Дуже пишалася! Словом, тато навчив мене вчитися, що продовжую робити і зараз.
Після школи, яку закінчила із золотою медаллю, хотіла присвятити себе історії чи літературі. Але, зрештою, обрала юриспруденцію, бо ця спеціальність дає більше можливостей: орієнтуючись в океані законодавства, почуваєшся впевненіше. Тому вступила на юридичний факультет Львівського національного університету імені Івана Франка. Утім, це не завадило мені продовжувати займатися хобі: я належала до студентського наукового товариства, вела гурток із історії держави і права зарубіжних країн, активно писала для університетської газети, на третьому курсі почала публікувати власні вірші.
У 2012 році мені запропонували вступити до аспірантури Ягеллонського університету Кракова, бо того року два польських міністерства – закордонних справ та освіти – запровадили стипендії для іноземців без польського походження. Я отримала цю стипендію. Враховуючи, що із третього курсу Львівського вишу відвідувала школу польського права, швидко освоїлася в Ягеллонці.
А восени 2013-го в Україні розпочалася Революція Гідності, яка сколихнула мене до глибини душі, бо я патріотка, як кажуть, із діда-прадіда. Рідний брат прадіда Володимир Колцьо був хорунжим Української Галицької Армії. Через політичні переслідування у 1949 році змушено переїхав до Америки, де став одним зі співзасновників відділу Об’єднання бувших вояків українців та товариства «Самопоміч», фундатором Українського інституту при Гарвардському університеті… Словом, у мені тече українофільська «повстанська» кров, тому з перших днів Революції Гідності ми з колегами збирали речі для тих, хто взимку перебував на Майдані, організовували у Кракові лікування поранених мітингувальників та опікувалися ними як волонтери – купували продукти, шукали милиці й інвалідні візки, супроводжували на реабілітаційних прогулянках, розмовляли і давали виговоритися.
А для дітей загиблих та поранених воїнів АТО спільно з фондом «Здійснити мрію» протягом 2015 – 2018 років улаштовували тижневі поїздки з України до Кракова, де для них були передбачені екскурсії, походи, психологічна допомога. Доводилося продумувати кожну дрібницю: від оформлення документів, пошуків транспорту, місця проживання дітей – до пізнавально-розважальних заходів, аби додати тепла й любові. Були волонтери і з українського, і з польського боку.
Що буде повномасштабне вторгнення росії – знала давно. Я звикла до аналізу подій і розуміла, що агресор просто так не відступиться від України. Крім того, читала в оригіналі закордонну пресу. Ще навесні 2021 року була цікава стаття у «Більд», де нас попереджали про імовірне повномасштабне вторгнення. У січні 2022-го для мене було ясно – велика війна «на порозі». А 23 лютого, за день до початку, я, наче в якомусь передчутті, відправила грошову допомогу знайомим волонтерам в Україні, котрі допомагають військовим, знаючи, що вони використають її на потрібні речі. Уже наступного дня ми з колегами-волонтерами створили на Фейсбуці групу «Допомога Україні», де викладали інформацію про те, що треба нашій армії. А потрібно було багато чого.
Крім того, до Польщі почали масово прибувати біженці, вони також потребували підтримки. Тоді ми, українці, хто давно живе у Кракові, має зв’язки та можливості, зібралися й поділили між собою обов’язки, аби не дублювати свої дії й отримати переконливіший результат. Комусь випало допомагати біженцям, а ми з колегами взяли на себе турботу про наших військових, опіку над деякими медичними закладами в Україні. Я переважно займалася (і займаюся) юридичними та безпековими питаннями – контактувала з державними органами України й Польщі, з військовими та лікарями, вибудовувала логістику, вела переговори, координувала поставки.
Перший місяць ми майже не спали – відповідали на безкінечні дзвінки, приймали й вантажили допомогу. А потім сили практично вичерпалися. Мій перший від початку війни вихідний, і то не за власним бажанням, припав аж на 7 квітня. Я залишилася вдома, дивилася новини, читала в соцмережах про загиблих захисників і плакала, плакала…
Мабуть, варто зазначити, що ми працювали й працюємо без посередників. У цих питаннях я не довіряю державним структурам, розподільчим центрам чи іншим подібним інституціям. Тож діємо за принципом: отримали замовлення – знайшли потрібне – самі й відправили у військові підрозділи, польові шпиталі, лікарні, де лікують поранених військових: у Дніпровську, Харківську, Миколаївську, Львівську, Охматдит.
Однією зі своїх найбільших «перемог» вважаю доставку однокамерних мішків для цільної крові в Центр крові Львівської лікарні святого Пантелеймона. Таких мішків не має жоден медзаклад в Україні, бо на них треба спеціальний дозвіл. На моє прохання допомогли їх знайти та оплатили представники польського посольства у Бельгії. Крім того, ми закупили і відправили у Львівську лікарню холодильники для крові (по 40 тисяч злотих кожен), за них заплатили двоє польських підприємців. Це лише один із проєктів, яким я повністю займалася – від задуму до втілення. Тоді сумарно до Львівської лікарні надійшло допомоги на 600 тисяч злотих. Взагалі намагаюся використовувати всі свої міжнародні зв’язки, тож залучаю допомогу для ЗСУ з різних країн. Від початку війни ми вже зібрали для Збройних Сил України мільйони злотих.
Я пишаюся неймовірними людьми, поруч із якими працюю в одній команді. Ніколи не чула від них скарг чи нарікань. Усі роблять власний внесок у спільну справу, старанно виконують частку своєї роботи, коли треба – рано-вранці, вдень чи вночі. Якось мій друг – польський журналіст Божидар Пайонк (Bożydar Pająk), зателефонував і запропонував організувати велику акцію, щоб купити необхідне обладнання чи навіть зброю для українського війська. У мене тоді з’явилася можливість «дістати» вертоліт «Мі-8» або «Мі-24». Ми вирішили, що це – хороша ідея, проте варто порадитися з професіоналами та знайти пілота, котрий нам підкаже, які саме параметри «залізної пташки» потрібні. Так я вийшла на одного з українських полковників розвідки. У телефонній розмові, що тривала кілька годин поспіль, він сказав: «Нам потрібен гелікоптер для поранених, аби швидко доставляти їх у шпиталі, з передбаченими місцями для лікарів та відповідним «начинням».
Після цього ми запустили акцію «Озброюємо Україну» («Zbroimy Ukrainę»), зняли інтерв’ю з польським офіцером спецназу, доктором військових наук Романом Польком, а також із послом Польщі в Україні 2016 –2019 років Яном Пєклом та багатьма відомими поляками, й назбирали мільйон злотих. Наразі наш гвинтокрил уже практично готовий для передачі військовій частині. Та оскільки оснастити гелікоптер – справа тривала, я між тим шукала, купувала й доставляла своїм розвідникам амуніцію, приціли, безпілотники, генератор на 120 kW, пальне й навіть смаколики.
Тепер вони називають себе «котики Христі». Мені це дуже приємно! Нещодавно аналізувала нашу співпрацю і з’ясувала, що іще не було запиту, який би мені не вдалося виконати. Хіба що, кажу їм жартуючи, атомну бомбу не зможу дістати. Ці військові стали для мене рідними й дуже дорогими людьми. Навіть пощастило познайомитися з деким особисто, коли відвозила чергову допомогу. Це дуже сміливі, мужні, героїчні люди, і вони знають, що я з ними до кінця, до перемоги.
Та ми піклуємося у Кракові не лише про наших військових, а й про дітей, жінок. Ще торік у березні приватник-поляк надав нам просторе напівпідвальне приміщення в центрі міста, де ми збирали, фасували, пакували допомогу біженцям та військовим. Пізніше, у серпні, вирішили розмістити там УкрАртХаб, щоб наші дітки могли б навчатися й розвиватися. А до першого вересня залишалося всього два тижні, тож, розпочавши ремонт своїми силами, днювали й ночували в майбутньому хабі. У завершальний день ремонту ми працювали майже добу й вийшли з приміщення о восьмій ранку. Наші діти навчаються за програмою, затвердженою Міносвіти, тому вони зможуть продовжити навчання, повернувшись до України. У школі діти перебувають зранку і до 17:00. Доки їхні батьки працюють, учні здобувають знання, відвідують басейн, малюють, займаються музикою, танцями, вивчають мови. До того ж, в УкрАртХабі отримали роботу 26 людей (переважно українські біженці), які тепер мають кошти, аби утримувати свої родини.
Вдалося втілити й цікавий проєкт для жінок Women Innovation Network в Україні, Грузії та Білорусі, керівницею якого я була. Він тривав упродовж 2020–2022 років. Цей проєкт створений та реалізований спільно з моїми колегами Богданою Гурій та Станіславом Алвасяком, участь у ньому взяли понад 600 жінок. Ми допомагали їм підвищити юридичну обізнаність і кваліфікацію, знайти роботу, перетворити хобі на власний бізнес та знайти для цього відповідне фінансування. Заняття відбувалися і онлайн, і офлайн. Жінки перезнайомилися між собою, об’єдналися, створили свої групи й мережі, які успішно працюють. Скажімо, котрась із жінок відкрила ресторан, а інша пече смачні тістечка, які постачає в той ресторан. Вони спілкуються, підтримують одна одну, радяться, в тому числі й щодо особистих проблем, а це теж дуже важливо. Крім того, від Академії Ігнатіанум, де я наразі працюю, ми з колегами реалізували дві едиції проєкту WIEM – для інтеграції та освітньої підтримки мігрантів, а потім уже й біженців. Їм також безкоштовно надавали консультації з юридичних, фінансових питань, психологічну допомогу, організували курси польської мови.
Оскільки я є експерткою з українсько-польських відносин, наразі керую двома фірмами, мета яких – реалізація міжнародних проєктів. Назва першої у перекладі звучить як «Зерновий мозок» («Grain Brain») і має налагодити співпрацю між нашими країнами у продажі зерна. Другий називається «Proxima Prima» («Найближча зірка»), і це – про Польщу, найвідданішого союзника України. Проєкт передбачає розвиток різновекторних взаємозв’язків, його ми здійснили спільно з моїми колегами Богданою та Станіславом.
Також разом із Надією Мороз-Ольшанською ми створили «Фундацію культурної дипломатії» та видавництво K&N, плануємо видавати й популяризувати українську літературу. Запрошуємо до Кракова наших митців, організовуємо з ними зустрічі, на які приходять і поляки, й українці. Пишу й власні вірші. Маю дві збірки, зараз до друку готується третя. Моя збірка «Філософія сонця» вийшла двома мовами – українською та польською. І якщо в ній переважно лірика, то в новій книзі – також двомовній – переживання сьогодення, біль за долю України.
Крім того, займаюся й перекладацькою справою. Кілька років поспіль тісно співпрацюю із колишнім послом Польщі в Україні Яном Пєклом – великим другом нашої країни, а також і моїм другом, порадником. Хоч у нас значна різниця у віці, між нами панує ідеальне взаєморозуміння. Ян зробив для України дуже багато, ми разом із ним активно працювали на протидію російській пропаганді, що всіма силами намагалася посварити наші народи, вчиняючи провокації й дезінформаційні вкиди. Це було непросто, але, як доводить час, росії не вдалося знищити добрі відносини Польщі та України, вони тільки зміцніли.
Ян Пєкло – ще й талановитий поет та прозаїк. Мала честь перекласти його збірку поезій «Світ за поворотом. Колекція ненадісланих листівок», низку статей. Співпрацюю і з іншими польськими авторами.
Маю змогу представляти Україну на багатьох міжнародних платформах. При цьому, насамперед, ставлю за мету розказати правду про нашу країну, показати, яка вона прекрасна, самобутня, талановита, сильна і варта бути вільною та незалежною. Намагаюся стерти всі інфовкиди ворогів, які нічим не гребують, ллючи бруд на українців.
А ще завжди пам’ятаю, що на мене дивляться як на представницю України, тому навіть візуально маю нести нашу культуру: одягаю національне вбрання, автентичні прикраси. Особливо люблю зґарди – гуцульські намиста з латуні, в яких превалюють хрести, сонце, що є символом єднання чотирьох земних стихій: землі, вогню, повітря та води.
З усього сказаного може скластися враження, що я така собі «залізна леді». Анітрохи! Я теж часто плачу та всім єством відчуваю тягар навантажень і відповідальності. І коли сильно втомлююся – просто закриваюся вдома на день-два, вимикаю телефон, налаштовую свою рівновагу та гармонію, пишу, творю. А йти вперед допомагає відчуття причетности й потрібности, любови та бачення вищої мети, надихає вдячність людей і їхні щасливі усмішки. Я так мрію про нашу перемогу. Я вірю в перемогу!
***
Наприкінці липня 2023 року Христину Потапенко нагородили заохочувальною відзнакою Головного управління розвідки Міністерства оборони України – медаллю «За сприяння воєнній розвідці України» ІІ ступеня. Розпорядження про відзнаку підписав начальник ГУР Кирило Буданов.
