Посестри. Часопис №69 / На межі цивілізацій. Андрій Павлишин про Зиґмунта Гаупта
Р. М.: Ім’я Зиґмунт Гаупт виникає в пантеоні великих авторів, проте з прикладкою «непопулярний». Як ви прийшли до цього автора і що мотивувало вас перекладати його оповідання – пропозиція видавництва чи це власна ініціатива?
А. П.: Насправді Гаупт дуже галицький в багатьох своїх виявах. Я думаю, що саме це передусім привабило Юрка Прохаська, який свого часу познайомив мене з творчістю Гаупта. Юрко Прохасько мріяв сам перекласти його оповідання, але так склалося, що він займається німецькою літературою. Цей процес активізував Тарас Возняк, редактор журналу «Ї», середовище якого розвивало такі постаті як Бруно Шульц, Леопольд фон Захер-Мазох, Іоан-Ґеорґ Пінзель та багато інших особистостей, пов’язаних з Галичиною. Гаупт підходив до цієї послідовності імен.
Зиґмунт Гаупт був еміграційним письменником, якого не надто рекламувала державна радянська пропаганда, через що він не включений в різноманітні канони і досі залишається здобутком вузького кола інтелектуальних естетів. Його проза дуже насичена, образна, вона розташована не тільки на межі різних цивілізацій, культур та способів мислення, але також на межі літератури та живопису або, краще сказати, літератури й рисунка, адже Гаупт був також художником, який своїм способом письма, притаманним радше постмодерністам, випередив час.
Працюючи над Гауптом, ми ставили собі за мету створити проєкт, пов’язаний із містом Жовквою, де він прожив багато років і яке описував у своїх оповіданнях. Разом із керівництвом Державного історико-архітектурного заповідника в Жовкві ми почали говорити про те, щоб ім’я Гаупта зазвучало на рівні з іменами інших уродженців Галичини, але асоціювалось зі Жовквою. Це могло б бути ще одним стимулом до мандрівки в це місто як українців, так і людей з-за кордону. А для цього потрібно було мати тексти Гаупта, перекладені українською.
До проєкту долучився Марек Вільчинський, директор Інституту американістики Ґданського університету, для якого Гаупт багато важив, адже він також фігура, яка зв’язує польську й американську культури. Марек, який добре знає українську мову, хоча народився і виріс у Польщі, познайомив нас із нащадками і фанатами Гаупта, зокрема збирачем та упорядником комплексу текстів Гаупта в Польщі. Так цей механізм, невидимий простому читачеві, закрутився.
Спершу Тарас Возняк опублікував кілька коротких оповідань в журналі «Ї», а пізніше дав мені завдання підготувати книжку пам’яті Гаупта, де були б перекладені інші його тексти, на додачу до тих, які вже були. В той час я мав досить обмежені часові ресурси через зайнятість іншими проєктами, та все одно почав перекладати. Перша українська книжка Гаупта вийшла тоненькою, але доволі результативною.
Для нас це не просто забавка, а засіб росту культури і національної свідомості, ми в журналі «Ї» підходимо до перекладу як до засобу формування регіональної й національної ідентичності та переконані, що Гаупта слід інкорпорувати в український культурний масив. Це може мати навіть прагматичні наслідки, адже значною мірою туристичний бум, який існує у Львові, був спричинений тим, що у свідомості виробились певні міфи, які ми свого часу переклали мовою кав’ярень, ресторанів, культурних ініціатив, фестивалів тощо.
Ми маємо унікальну культурну ситуацію, якої не має ніхто, і ця ситуація полягає в поєднанні сюжетів не лише українського і польського, а також німецького, австрійського, єврейського, вірменського, угорського і ще якихось подібних компонентів, які, природно, зіставляються, дають нову якість, як це було у творчості Гаупта. Він, власне, дивився на цю багатокультурність як на здобуток та потенціал, але не як на прокляття, як це бувало у випадку з багатьма іншими. Скажімо, був такий польський письменник, якого я страшенно не люблю, Одоєвський, «агент польської безпеки», страшенно песимістичний у всіх творах, він для мене зразок того, як не треба репрезентувати багатокультурність, багатопрофесійність, багатообразність Галичини.
Р. М.: В цій розмові мені важливо з’ясувати феномен локації. Зиґмунт Гаупт народився і мешкав у Галичині, яку називав батьківщиною, але був поляком, мав різноманітну європейську освіту, емігрував до Америки, був художником і письменником. Хто ж він, Зиґмунт Гаупт, насправді, де його місце в цій національній та професійній картографії?
А. П.: Як можна судити з прізвища, Гаупт не був поляком в основі, він походив із родини, яка, як це часто бувало в Галичині, мала в собі різні етнічні компоненти. Хоча з цим також по-різному буває, наприклад, Збіґнєв Герберт, у чиєму випадку тренд розвитку був зовсім інший: Герберти швидко стали польськими патріотами, взяли собі автентичні польські імена і тяжіли до польської націоналістичної традиції. Натомість Гаупт належав до тієї частини населення Галичини, яка мала плинну ідентичність: він писав польською мовою, але відчував себе радше громадянином світу.
Його життя в Парижі, навчання в інших осередках, еміграція в Америку, а водночас служба в польській армії, участь у бойових діях 1939 – 40 років на території Франції дають образ не етнічного поляка, а поляка-громадянина – людини, яка відчувала свій обов’язок перед Республікою, Річчю Посполитою. І таких людей в Галичині тоді було багато. За підрахунками деяких учених, зокрема Богдана Федевича, людей, які не мали виразної етнічної ідентичності і належали до певної конфесії лише за інерцією, було десь половина. З текстів Гаупта випливає, що він був людиною інклюзивною в культурі і включав у цей процес інших: дуже багато писав про галицьких євреїв, чимало про галицьких українців, він вивчав їхні мови, спосіб життя, спостерігав за ними й дуже яскраво й виразно описував у своїх творах.
Гаупт багато років прожив у Жовкві, тому перш за все пов’язаний із нею. До певної міри для нього це родинне місто. Проте він був людиною, яка свідомо відносила себе до прикордоння, свідомо ставала понад національними поділами, конфліктами й суперечностями. Він користувався польською мовою як інструментом, і, треба сказати, користувався дуже вміло – стилістично він украй довершений автор. Проте він ніколи не був польським націоналістом, натомість завжди був просто громадянином Другої Республіки.
Р. М.: Ви також перекладали оповідання Бруно Шульца. В літературі ці письменники належать до спільної традиції. Що було легше, а що складніше – перекладати герметичний світ Шульца чи описову спостерігальність Гаупта?
А. П.: Мені простіше було перекладати Гаупта, тому що він, як здається, вихований на англійській і французькій літературах, а ці мови я знаю і добре відчуваю. Шульц – німецький поет високої літератури. Він просто переніс із німецької в польську мову певні структури, алюзії, внутрішні резонанси. Так буває, що друга розвинена мова в письменника, мова, якою він не користується, стає милицею. Тож письменник працює в рідній мові, спираючись на цю милицю. Шульц спирався на німецьку мову. Він важчий для перекладу ще й тому, що в нього більше алюзій до юдаїзму, відсилань до Біблії і герменевтики, до філософії – ці контексти слід вичитувати й намагатися передати. Через все це він складніший, його ритміка інша, а поетика масивніша, в’язкіша, щоб її передати. З іншого боку, роботу над перекладами Шульцових оповідань мені полегшувало те, що перед його оповіданнями я переклав «Велику єресь» Кісовського і ще масу статей про Шульца, а крім того був учасником Шульцфесту в Дрогобичі, де познайомився з людьми, які спеціалізуються на його творчості і які поділилися зі мною досвідом – із ними ми обговорювали певні питання щодо перекладу збірок. Тобто в мене був значно більший обсяг інформації про Шульца, ніж про Гаупта, про якого я майже нічого не знав, окрім невеличких статей, текстів із Вікіпедії, популярних наукових публікацій, які можна було надибати в інтернеті.
Р. М.: Як Шульц, так і Гаупт створювали світи всередині своєї літератури, але кожен робив це по-своєму. Чим для Вас особливий світ Шульца, а чим світ Гаупта? Що їх відрізняє, і через що вони схожі?
А. П.: Кожна людина – індивідуальна. Кожен письменник – індивідуальний. Вони різняться своїми біографіями і досвідом. Між Шульцом і Гауптом багато спільного: вони описували один регіон; важливе місце в їхній творчості займала єврейська тема; вони обидвоє були художниками і графіками; їхнє сприйняття дуже часто було візуальним. Передусім впадає у вічі подібність, а різниця між ними зумовлена різним життєвим досвідом, бо Шульц був замкнений у галицькому гетто, був страшенно талановитий і своєю інтуїцією компенсував брак вражень, бо не мав коштів і можливостей мандрувати світом. Він багато читав філософії і художньої літератури, чим заповнював брак регулярної вищої освіти. У Гаупта цих клопотів не було: він багато мандрував світом, багато вчився, його знання французької мови давало йому значно ширше коло можливостей і разом із тим давало більшу легкість письма, ніж у Шульца. Гаупт ніколи не пропадав серед надмірної уваги, тому не допрацьовував ретельно свої тексти, не докручував до піку, до межі досконалості, як це робив Шульц.
Він видав одну збірку у видавництві «Культура» в 1960-х, але це було компендіумом його попередніх творів, із яких він брав те, що вважав за краще, спеціальної конструкції збірка не передбачала, на відміну від Шульца, який дорожив композицією, дуже ретельно добирав теми, скеровуючи їх на певний мегасюжет. Тому вони, звичайно, зовсім інакше звучать. А ставлять їх поруч через ті фактори, про які я згадував: схожість письма; те, що вони жили в одну епоху і писали польською мовою; однаково маловідомі світовому читачеві попри величезний талант і потенційний інтерес, який вони можуть викликати.
Вони описували світи, які загинули і відійшли, тому потрібно, щоб минув певний час, щоб усе, про що вони писали, відійшло в минуле і стало казкою, міфом, і вже тільки м’ясом художньої літератури, а не просто репортажем або тим, що схоже на витяги з лекції про поточні справи, що можна відчути. Вони обидва писали про світ, який загинув, про знищену нацистами і «совєтами» ідентичність постгамбурзької Галичини. Вони обидва дали нам свідоцтво тієї Атлантиди, і тепер ми можемо певною мірою намагатися реконструювати цей світ на нових засадах, так би мовити, на новому витку спіралі, прищепивши цю традицію до українського стовбура.
Я все життя провів в українській мові, і мене турбує насамперед розквіт української культури, тому я намагаюся до майбутнього стовбура цієї культури долучати якісь інші компоненти, щоб у такий спосіб поставали кращі і розвиненіші плоди, щоб виникали оригінальні зразки для майбутніх українських авторів. Можливо, почитавши оповідання Шульца і Гаупта, ці письменники захочуть написати щось подібне для Слобожанщини, Донеччини, Криму чи Житомирщини, але вживаючи компоненти літературного інструментарію Гаупта і Шульца – стилістичного, експресивного.
Р. М.: Юрій Андрухович неодноразово казав, що художній текст повинен розвивати мову, робити в ній поступ. Як ви думаєте, чи стосується те саме перекладу? Чи ви експериментували, перекладаючи Гаупта і Шульца, щоб запропонувати нові можливості для української мови?
А. П.: Шульц зробив певну революцію у польській мові, але це важливо для поляків, через що його вивчають у школі. Нам, українцям, він може бути цікавий як творець певного міфу, як автор, який пропонує дуже цікавий літературний інструментарій для письменників і дуже гарні, естетично довершені тексти для читачів у перекладі українською мовою.
Перекладачі Гаупта, і тим паче Шульца, у своїй роботі над їхніми текстами йшли різними шляхами. Андрій Шкраб’юк, який вперше переклав великий компендіум Шульца, а потім перекладав і твори Гаупта, витворив своєрідну мову, своєрідний спосіб письма, і наповнив переклади своєю власною індивідуальністю та дуже цікавим, багатим досвідом.
Переклад, який зробив Юрій Андрухович, ближчий до автентичного Шульца, та все одно Андрухович настільки велика літературна індивідуальність, що його «тінь», «тінь» видатного і дуже талановитого письменника, теж нависає над Шульцом. У багатьох місцях він дозволяє собі поетичну вільність, інтерпретуючи певні фрагменти так, як йому підказувала його поетична інтуїція. Але це Андрухович, він великий майстер слова, і те, що він зробив, це колосальна робота.
Своє ж завдання я бачу в тому, щоб бути своєрідним консервативним полюсом перекладача, який максимально розчиняється в авторі, жертвує своєю ідентичністю для того, щоб спробувати найадекватніше передати особливості мови, стилю, світобачення письменника, розібрати і деконструювати те, що заховане десь в глибині його текстів, щоб невидимо передати це українському читачеві.
