До матери Польки

О мати Полько, як у твого сина

В очах искриться генія промінє,

Як із чола вздриш, що твоя дитина –

Горде, шляхотне польське поколінє, –

 

Коли ровесних кинувши забаву

Йде до старця, який співає думи,

Або чоло наморщивши, з задуми

Слуха, як предків повідають славу,

 

О мати Полько, злі його забави!

Клякни перед иконою Болящої найперше,

І глянь на меч, що серце їй кровавить, –

І в тебе ворог прободе так серце.

 

Бо хоч у мирі світ і зацвите цілий

І поєднаються і урядий народи,

Твій син покликаний до бою без хвали

Й до мученичества без нагороди.

 

Вели ж йому в яскиню самітну

Заздалегіть іти, лежати на рогожі,

Вдихати гниль і вохкість, спать без сну

Із їдовитим гадом в однім ложі.

 

Там він навчиться свій під землю гнів ховати,

Думки свої в дні серця загрібать,

Мов сопухом гнилим словами затрувати

Потульним бути, як холодний гад.

 

Спаситель наш дитятем в Назареті

Ігрався хрестиком і на хресті умер;

О мати Полько, я б твоїй дитині

Будущі забавки давав уже тепер.

 

Взяв би рученята ланцюхами,

Впрягав би до тачок щодня, як слід,

Щоб не дрожав пізнійш перед катами

Та на вид шибениці, щоб не зблід.

 

Не піде він, як давнє те лицарство

З хрестом  святую землю здобувать,

Ані як новочеснеє вояцтво

За волю кровʼю землю поливать.

 

Позов пришле йому невідомий шпігун,

Його поборе суд кривоприсяжний,

А боєвищем буде казамати бруд,

А присуд видасть ворог недосяжний.

 

А побіжденому замість гробниці

Зістане деревище шибениці

А слава лиш хиба – короткий плач жіночий

Та згадка земляків у довгій пітьмі ночий.