Посестри. Часопис №64 / Шоколадка

Німецький письменник Ернст Юнґер через кілька тижнів після закінчення Другої світової висловив здивування, якою звичайною є зовнішність Генріха Гіммлера. На його думку, образ людини, яка послала на смерть тисячі людей, мав неодмінно бути диявольський. Насправді ж людська подобизна ката ніяк не відрізняється від образу «завчасу звільненого на пенсію колишнього інспектора».  

Суть цього спостереження в тому, що тоталітаризм – виплід сірої буденності, світу службовців, клерків, конторських «щурів». Людей звичайних, які здебільшого виконують роль маленької ланки у вертикальній системі наказів. Якщо міряти сучасними категоріями, то в нашій ситуації саме клас «бюджетників» здатен породити щось насправді зловісне. «Бюджетник» – істота, принципово необхідна в будь-якій державі для підтримання її життєздатності. Та для перетворення на «гіммлера» їй потрібно небагато. Це добре видно, коли йдеш здавати звіти, подавати декларації або влаштовувати дітей до школи.

У повітрі кабінету завжди висить напруга, що перетворює звичайний паспортний стіл на камеру допиту.

– Мені треба виписатися, – кажу.

– Ви мусите привести нового власника.

Ви приводите нового власника, а вона просить показати квитанції за позаторішню сплату комуналки.

– Але ж у вас усе має бути в базі!

Вона довго змірює тебе поглядом як небажаного гостя, що прийшов до неї додому, і каже:

– Добре, пишіть заяву.

Ти просиш аркуш паперу А4, а вона:

– Я – не паперова фабрика і нічого не мушу вам давати.

Ти виходиш на вулицю, де біліє сніг. У радіусі кількох кілометрів – жодного чистого шматка паперу. В кишені сорочки – від поту розтоплена диявольська шоколадка. Вона врятувала би світ від «гіммлера», але тепер уже зовсім нікому не потрібна.