Дівчина зі згорілого будинку
Я з цікавістю перехилився через огорожу мосту, міцно стискаючи пальцями холодне залізо поручня, щоб не давило на груди, і на мить приплющив повіки. Повітря все ще пахло літнім дощем, але вже починало тремтіти від сонця, а з розігрітих каменів хідника здіймалася тепла, як видих, пара і терлася об шкіру ніг. Від річки доносилися бадьорі – ніби букові – подуви, міцніли й слабшали, мигтіли заламуваними хвилями, часом, як відблиск на воді, між ними проскакував винний аромат цвілого листя. Щоправда, я боязко стягував ніздрі, позаяк асфальтом вулиці сунули з гуркотом вантажівки, виділяючи нудотний сморід вихлопів, який змішувався із запахом вологої куряви, просякав болотними випарами з каналізації і цілком заглушував подмухи річкового вітру.
Вигорілий будинок, червона, потемніла цегла, мовби підгнила згори, вкрита лишаями штукатурки й синіми патьоками; у порожніх, дощенту вижертих вогнем нутрощах – тоненькі диби коминів; безглузді отвори в мурі для зайвих дверей і вікон – обплетені ненаситним плющем, який вгризався в стіни і повзав піддашками; сітка, що відгороджує будинок від вулиці: заіржавіла й пошматована; астматична бліда тополя під будинком, срібна від дощу й переламана снарядом – усе це, розглянуте з-над арок мосту, здавалося маленьким і крихким, несправжнім, як дитячі іграшки.
За стінами простиралося широке поле, заросле буйною, густою травою, вибляклою, мов стара обшивка зеленої канапи, що стояла колись у згорілому будинку; у траві веселково вигравали уламки розбитих шиб. Де-не-де руділи клаптики свіжого звалища: рослинність ще не встигла цілком поглинути недавні руїни. Звалище півколом оперізувала нечасто відвідувана перехожими вулиця з перекривленими ліхтарями і викорчуваними будинками, а на схилі пагорба, грузькі й розчепірені, росли й пінилися листям фантастично рясні дерева; трава хижо спиналася укосом і колола гострою зеленню очі; серед дерев, заслонені чагарями, стояли танки, пофарбовані в колір зів’ялого листя, та біліли зразки винищувачів. Під схилом на жовтенькому пісочку виставили на публічний огляд артилерійську зброю різного калібру. Через міст торохтіли бруківкою селянські бідки, навантажені цеглою й вапном, а над будинком, над полем, пагорбом і бідками самотньо перекочувалися небом склублені хмари з бузковими й рожевими черевцями: вони розцвітали і в’янули на вітрі, як передчасні квіти.
Я недовірливо пригадував над арками мосту цей краєвид і мимоволі майже сподівався, розплющивши очі побачити, як поросле травою звалище, вкриті суриком залізні ґрати, танки, літаки і виставлені напоказ гармати різного калібру, всі ці бідки, апатичні коні, візники з цеглою і вапном – розчиняться в повітрі, а на їхнє місце повернуться густі ламкі кущі, сповнені шелесту листя й щебету птахів, зазеленіють сухі дерева, вигорілий дім наповниться людьми і, причиняючи перехняблені двері, які вічно пручалися, з неіснуючого коридору вийде дівчина в синій накидці і підніме до неба бліде, зосереджене обличчя. Дівчина проходила стежками повз живопліт і спритно, мов гнучке звірятко, прошмигувала між кущами; вечорами, коли небо ставало іскристим і слизьким, як лід, її фігуру обливало світло місяця чи огортала гойдлива тінь тополі, її супроводжував задушливий аромат левконії чи вологий, підвальний запах весняної землі, або ж під її ногами шурхотіло сухе листя чи склянисто хрустіли дрібні крижини; вона виходила з-за рогу вулиці – і ми, присівши під опорами мосту й похапливо сьорбаючи надто гаряче течиво, з’їдали на різьбленому камені картопляний суп чи борщ, чи ріденьку кашу, призначену мені на вечерю; на скількох доріжках, вулицях, у скількох приміщеннях зберігалася постать цієї дівчини, скільки разів я відчував прохолоду її кровистих вуст, близьке тепло її тіла; скільки разів я вдивлявся в темряві в її смагляве, болісно пройняте тілесним ритмом обличчя; хлоп’яче кохання й жіночі ревнощі; ніжність і затятість; розлуки й повернення; дитинність і зрілість; вулиці, тротуари, двері будинків, люди, картини неба, парки з шумкою тінню, сповнені її білих рук; народні гуляння в ситцевих кольорах, дощі, сонця, дерева й повітря – все заполонене її образами, стійкішими під заплющеними повіками, ніж замасковані серед зелені танки, побілені літаки та різнокаліберні гармати, виставлені на жовтенькому пісочку роззявам на огляд.
Я відкрив очі, повні зниклого краєвиду і, важко переставляючи ноги, зійшов кам’яними сходами віадука, просмерділими уриною і болотом, аж на тротуар вулиці. Подивився на півголих робітників, які у бічній вулиці вибирали з руїн цеглини і спускали їх дерев’яною ринвою, подивися на фіри з цеглою, запряжені змученими кіньми, окинув поглядом трав’янисте поле, висохлі дерева, схил і тополі на схилі – краєвид, до якого я колись був прив’язаний, – врешті, наморщивши глибоко брови, енергійним кроком рушив у бік середмістя. Коли я проходив повз вигорілий будинок, на якому буяв плющ, із поля подув вітер. Я виразно відчув, як до моїх ніздрів пробивається з-під фундаменту, із заваленої пивниці солодкава смуга запашку підгнилого тіла.
Проте нюх мене обманув, бо, як я випадково довідався, дівчина ця залишилася під завалами на іншій вулиці, в іншому будинку, а через пів року після її смерті родичі провели ексгумацію і legeartis [1] поховали її на дешевому приміському цвинтарі.
