Посестри. Часопис №63 / Пісня краю нашого

1

Там, де остання світить шибениця,

Моя твердиня там – моя столиця

Тверда стоїть.

 

Зі сходу – мудрість-брéхня і темнóта,

Канчук-закон чи западня зі злота,

Бруд, лепра, їдь.

 

На заході – брехня-наука й пишність,

Формальна правда – внутрішня без-личність,

Й пиха із пих!

 

На північ – Захід, Схід – однако свідчать,

На південь – впереміш надія й відчай

Про злобу злих!

 

2

Тож мав би я, закривши очі, впасти,

Волаючи: «Стопчіть мене в напасті,

Як сю траву!»

 

Чи мав би я скидати руки д’горі,

Ловить раптові срібнопері зорі –

Снить наяву?

 

Тож мав би я вулканом скам’яніти,

І хай би там родили сльози віти

І чорну кров!..

 

Чи знати, як вогнем зірвуся в шалі?

Де поповзень? – де не сповзне вже далі? –

А думка знов...

 

3

Як духу не візьмеш зі звивин мозку,

Я, глупий слов’янин, – чекаю, прошу –

Ти, Захід – мій!..

 

Для тебе, Сходе, мічу день-видіння,

Як вже й не буде жодного сумління

В безмірності твоїй.

 

Мені заплеще – любить силу ж Південь,

Тебе ж я обмину, відлюдна Північ,

І встану сам.

 

Братерство дам народам, осушивши

Пекучі сльози, власність зрозумівши:

Що тут, що там.