Посестри. Часопис №62 / Зелене на сірому тлі. Пам'яті Романа Іваничука
Коли вік уже не має значення, ми вирівнюємося. Не в людських оцінках чи здобутому досвіді, а в можливості сказати те, що хочеться, – те, що існує, живе й рано чи пізно виштовхується із серця назовні. Коли ми вирівнюємося, я не боюся сказати те, що завжди існувало, але могло би часом здатися недоречним, пафосним чи нещирим.
Нам не бракувало можливості поговорити. Хоч спершу я побоювався налаштовувати якийсь контакт, як зазвичай побоюється юнак чи юнка підійти до метра. Це відома кожному з нас ситуація. Та пізніше я відчув, що втратити нагоду на високих тонах, дуже сконцентровано і предметно поговорити на основоположні літературні теми – це навіть не дурниця, а просто недбалість, невміння взяти дари, які нам даються. А їх треба брати і задіювати.
Іваничуківська міфологія починається з імені. Зелене «Роман» дивиться потрійно – бо на тритомнику – із сірого тла, стоячи струнко на полиці. Оце «Роман» на книзі для дитини водночас м'яке та ліричне, а водночас зібране і струнке, хоча й із відкритим кінцем. «Ро» – це якраз стрункість, а «ман» – поезія. «Маааааа» і «н», яке розчиняється у просторах українських степів або зникає у вуличках кам'яних княжих міст (наприклад Львова). Згадую, що роман – це жанр, в якому найбільше працював Роман Іваничук. І тут виникає цікаве накладання, дивна омонімія, яка спершу є у мовознавчому сприйнятті (з притаманною йому математикою) тотальним збігом, і намагання це зрозуміти лупиться у скалу. А потім виявляється, що дитяча гра у слова, шукання випадкових співзвучностей із притаманною їм сенсовною абсурдністю може мати більше правди, аніж здається на перший погляд.
Часом я не лише довго дивився на це зелене ім'я на сірому тлі, але й відкривав перший том. Чорно-біла якісна світлина сформувала моє позасловесне, візуальне уявлення про письменника. Що він дивиться не на себе чи поперед себе, а трішки збоку – на тебе і на всіх. У нього трохи довге волосся і біла борода. Погляд трохи зверху вниз, наче з верхів у долину, спокійний та мовчазний, знаючий свої секрети і досвіди творчості. Він постійно читає й колекціонує книжки – і залюбки дискутує у товаристві, він не гребує променадами та можливістю дивитися у вікно, коли їде в потязі і розуміє просто-таки нестерпну плинність. Він не збирається її перемагати, але й не хоче бути переможеним, і тому долає її фіксаціями пам'ятей та історій, зміщенням часових вимірів, проєкціями найрізноманітнішого ґатунку.
Його підпис «Роман Іваничук» написаний чорнильною ручкою – саме тою, якою виробляють добрі почерки. Я знаю, що це вона, хоча й намацую лише крейдяний папір. Округлий і дуже комфортний до читання підпис «Роман Іваничук» каже мені, що це стрункий і сильний мужчина, вимогливий і правдивий на язик, і він – цей чоловік – не може не бути гарним. Не може не писати фігурно і ясно, не може не культивувати собою красу слова. Бо навіть про трагічне не можна не писати гарно. Вже віддавна знаю, що Роман Іваничук належить до тих, хто розвивав мову. І навіть якщо він не придумав нових слів – він показував можливості цієї мови, її здатність творити плинність романної оповіді, психологічний пейзаж, напругу почуттів, умовність віків, парадоксальність, але й внутрішню логіку історії.
Я бачив його на публічних подіях, на сцені чи у залі. До місця свого виступу він ішов повагом, з такою швидкістю, коли не поспішаєш, але й не затримуєшся. Нам потрібні такі люди – за яких ми трималися би, на яких ми дивилися б і мовчки формувалися під впливом їхньої впевненості. Впевненості у своїй справі, у доцільності й силі мистецтва, у собі. У тому, як вони йдуть, як готуються промовити перше слово, як починає звучати їхній голос, як потрапляють у тебе їхні ідеї.
Я не пропустив жодної його лекції. Вже потім, у наступні чотири курси навчання, такий ефект майже не повторився. Ті, хто його запросили, і ті, хто пізніше менеджерували його викладання, не усвідомлювали, що зробили. Поставили досить високу планку, яку не завжди, далеко не завжди могли досягти. Планку високого стилю, попри своєрідну іваничуківську суворість, творчу атмосферу, і головне – ненав'язливу свободу.
Ця людина, хоча й була живим класиком, і таким був літературознавчий дискурс про неї, у багатьох сенсах була іншою, була часом навіть надто великою, щоби могти це усвідомити. Він не обрав статус письменника-маргінала, він насправді не ставав у позу, а спеціально не проголошуючи цього, по-франківськи закочував рукави і самітно, з насолодою, писав. Бувши відкритим учасником літературного процесу, а також процесу суспільного, він уповні відповідав за свої вчинки – не було проблемою визнати помилку. І природною була приємність відчувати читацький інтерес, та навіть більше.
Що він любив?
Добру поезію любив. Так писав Лепкий про Стефаника. Ця фраза не полишає думки. Яка ж та поезія має бути, щоб її любити? Яка ж це вона – така добра? Якась, напевно, міцна, як сильний карпатський напій, із ялівцем, наприклад, чи іншою цілющою травою. Вірш-настоянка, щоб випити його, проковтнути і відчути гаряче тепло, що огортає тебе своєю жорсткою справжністю. Таку поезію любив Іваничук. Добру. Таку, як любив Стефаник – його північніший земляк, такий самий нервовий (якщо нервовістю вважати живе й болюче реагування на мікро- і макроподразники).
Або як цигарку, якою він затягувався на кафедрі української літератури. Йому можна. Бо йому це добре виходить. Я не бачив його з люлькою. Це також не були самокрутки. То не Іваничук. У нього були фірмові цигарки.
Його ставлення до нашого навчання було що далі, то більш промовисте: головне – прочитати курс лекцій, де знання з історії літератури органічно перепліталося з власним письменницьким досвідом, пережитим контактом із колегами сучасного чи минулого, а залік можна просто поставити всім, нічого не питаючи і не вдаючися у ці дріб'язковості. Йому можна. Бо що більше простору і довіри ти даєш, то сильніше пробуджуєш почуття відповідальності. Університет запросив його викладати свої ідеї, але поза тим він викон(ув)ав місію подолання страху. Через літературу, через освіту, через освіту в літературі, через літературну освіту.
Я зачитувався його спогадами. Спершу книгою «Благослови, душе моя, Господа», а потім доповненою ще двома частинами книгою «Дороги вольні і невольні». Вони, потрапивши до рук у відповідний період формування, стали інтелектуальним фундаментом, що витримує всі наступні світоглядні та методологічні надбудови. Роман Іванович про це знає. У цих спогадах втілився весь Іваничук – взірцевий історичний романіст, той, що діє, і той, хто співпереживає і багато думає.
Те, як ми взаємодіяли з Романом Іваничуком – тоді, коли його читали, коли його слухали, а потім йшли гуляти Львовом і думати, – я називаю ефектом Флобера. Він сказав про свою головну героїню: «Емма – це я». А я кажу: Іваничук – це я. Іваничук – це ми. Бо ми абсорбували його світ і виросли на ньому. І він у нас перебуває.
Zbruč. 19.09.2016
https://zbruc.eu/node/56289
