Посестри. Часопис №6 / У ритмі кроків | Нотатки на коліні. Не на колінах.

 Навесні–2022, яка була фантасмагоричною (і не через погоду), у квітні сипонув сніг.

Танув на долоні. Не танув на крокусах.

Сновигала садом. У такт крокам пульсувало відчуття: розчарувалася в людстві яко в проекті Провидіння.

Таке вже було. Колись читала твір, у якому було наведено уривок щоденника есесівця. В описі дня сусідував зміст товариської суперечки про музику й деталь товариських веселощів. Наймолодшого офіцера, Фридриха, називали кращим щуровбивцем – він-бо єдиний зрозумів, що під підлогою зруйнованого помешкання, яке оглядали, ховаються “маленькі жиденята”.

І ось, нині. Виклад телефонної розмови рашиста з дружиною. Він розповідає – кадирівці, його товариші по зброї, пострілами по ногах ганяли українську дівчинку в містечку під Києвом, і це було кумедно.

Та зрозуміло ж – існує глибока прірва в метальності. Між тими, кого варто зараховувати до людства, і…  Але ж. Есесівця та рашиста також (теоретично) було створено у якості частки людства?

А квітневий сніг, тимчасом, танув на крокусах. Вони випростовувались.

І не просто варто, а невідкладно треба повертатись до ноутбука, вкладаючи у ритм кроків слова про реал життя Тут і Зараз: “pilne tłumaczenie”. Тобто, терміновий переклад. Бо надійшов черговий матеріал від Центру “Коала”, і він мусить залунати українською для тих, кого прихистив Краків.

Прудка коала

– Але ж, Левку, ти й не можеш пам'ятати Вавель. Ми поїхали звідси додому, коли тобі було кілька місяців. Хоча так, народився ти саме тут.

– То коли я народжувався, ви з татом були у Кракові?

– Ми з тобою були. А тато був удома, він боронив Україну. Після перемоги ми з тобою також зібрались додому, поїхали, тато зустрів нас на кордоні.

– Це там, де вчора, коли ми побачили щось написане на шосе, ти сказала “О, ми вже в Польщі”?

– Так. Просто тоді ще був кордон, Україна ще не увійшла до Євросоюзу.

– Я не пам'ятаю цього. А Вавель, здається, пам'ятаю! Татку, ходім-но нагору!

Цього діалогу не було. Поки що не було. Станом на нинішній день.

А Левко, народжений у Кракові, є.

Rodzinne Centrum Położnicze Koala. Краківський Сімейний Центр підтримки породіль “Коала” . Відразу ж, після 24-го лютого, коли перші українські вимушені переселенці перетнули кордон із Польщею, “Коала” охопила теплими лапами вагітних українок.

Налетіли матеріали з позначкою – “pilne tłumaczenie”. Зрозуміло ж – тут якраз ситуація, котру жодним чином не вдасться розв'язати в іншому часовому форматі, пересунути. Перейми, пологи відбуваються за власним годинником, попри будь-яку погоду, в тім числі, воєнну.

Сміємось з іншими волонтерами. Коала – ласкава, це зрозуміло. Проте, ця приязна звірючка, здається, вирізняється повільними рухами? Наша коала – геть не така. Прудка коала. Невпинно продукує допоміжні матеріали та анкети, реєстри речей та ліків, що їх породіллі можуть отримати, проводить семінари. Українські породіллі, рішенням уряду РП, у правах прирівняні до польських громадянок. А Центру “Коала” довелось рухатись швидше – підтримувати додаткову групу особливих мам. 

Перші збори. Перекладаю офлайн. Навколо – Мадонни після Благовіщення (вагітні всіх часів та народів, вони такі). З-під обстрілів, у власних тілах вони вивезли дорогоцінні зернини майбутнього України.

Навколо – тривожні очі українських мадонн. В очах продовжує плюскотіти звивистий важкий шлях втечі від новітнього Ірода.

Чергова зустріч. Квітень. Нині вчимося (я на старості років також, бо перекладаю) пов'язувати хусту, слінг, особливу шаль, якою дитинча кріпиться на тілі матері, це, чи знаєте, не просто зручно, а, так-так, дуже корисно для немовляти.

Майбутні породіллі вправляються зі спеціальними ляльками. А у двох жіночок, чуєте – “ляльки” вимагають перерви у вправах, бо хочуть молока! І, звичайно, отримують.

Євгенові два тижні. Леву – місяць.

Верталась тоді, після перших зборів. І, залишившись наодинці з собою, не могла примусити себе не зациклюватись на  пологовому будинку в Маріуполі. Того, що було ним. До бомбардування орків.

Щоб не крикнути раптом, отак, посеред вулиці мирного Кракова, повторювала у ритмі кроків: “Ти зараз бачила вагітних українок. Їм, конкретним їм, хоча б їм у даному конкретному випадку жодна сволота не перешкодить привести на світ малюків у людських умовах. Думай про це. Про це! Тут ти хоча б дрібницею, перекладом, здатна допомогти. Там – лише плакати. А плакати – це потім, по-тім…”

А верталась у квітні, то згадувала нових знайомців – Євгена, Левка. І очі українських мадонн. З яких не зникла тривога. Але, але – з'явилося в цих очах й інше. Сповнений особливого спокою погляд всередину, углиб, де дозріває плід життя. Такий погляд притаманний вагітним усіх часів і народів. Проте лише там, де у спину не дихає вогнем новітній Ірод.

Наразі – тут. У тім числі й тому, що Україна власними тілом і душею захищає весь цивілізований світ від скаженої Московії.

Тоді, після першої зустрічі, не знаю, за якою саме асоціацією, у ритм кроків лягало “І на оновленій землі врага не буде, супостата…”

І ось. Як природньо продовжити – “а буде син, і буде мати…”

Вже є. Левко засинає коло рідних грудей.

Наші

Діти полюбляють комп'ютери.

За вікнами класу інформатики – простора провесінь.

Марія дивиться у вікно і раптом скрикує. На тлі високого неба пливуть суворі силуети трьох військових літаків. Мить – і  біля вікна застигають ще кілька хлопців та дівчат. Інші притискають обличчя до столів, руками прикривають голови. Чутно чийсь тонкий стогін.

Колективний нервовий вибух треба погасити чимскоріш, і я несамовито волаю:

 – Ні! Це… наші! Це парасолька НАТО, аби “ті” сюди поткнутися боялись, розумієте?

Згадую вчорашні нічні телефонні поради подруги з України, досвідченої підліткової психологині, розкидаю руки:

– Про терапію обіймів чули? Ні? Все одно, давайте-но сюди, усі!

Переплітаємось багаторуким вузлом, у нім опиняється й польський учитель інформатики, він не зрозумів спочатку, що трапилось, літаки то й літаки, проте, зрозумівши, непомітно проводить пальцем по своїх повіках, обережно торкається рукою дитячих голів. Продовжую шепотіти про таку собі парасольку НАТО, гостро здаючи собі справу з того, що немає такої, немає над Україною, над Марійчиною київською Троєщиною, над моїми київськими Позняками, і над, над…

Не можна зараз про це. Не просто не треба – не можна. Навіть думати. Діти безпомилково зчитують вирази облич. Отже, моє зараз мені не належить.

Давайте про хороше.

Пані Аліція, викладачка математики, у щирому захваті від рівня знань українських школярів: “Jak Boga kocham, zrobę…” Пані Аліція хоче зробити ось що – запросити на наступну математику кількох своїх польських учнів, показати, що математичні завдання можна “робити швидко та весело”.

Гарне, мов рукав вишитої сорочки, село поблизу Кракова. Воно прихистило українські родини з дітьми.

Для дванадцятьох наших хлопців і дівчат у місцевій школі організовано український клас, попервах спільний для четверо-, п'яти- та шестикласників.

Польські вчителі внесли у свої робочі розклади додаткові години. Але що робити з мовним бар'єром? І ось, поки не вдалося знайти двомовну людину, здатну працювати тут постійно, мені випало волонтерити перекладачкою.

На уроках та перервах.

І довгою дорогою додому, дозволивши тривозі й печалі повернутися на обличчя, думати про усіляке.

Про те, як Кіра (але ж метка дівчинка, ідеально запам'ятала розташування аудиторій і взагалі, стала такою собі старостою нового класу), так ось, як Кіра нині в роздягальні, перекидаючи куртку через руку, сокотіла: “Раніше, до війни, в таку погоду, мама дозволяла мені ходити без куртки, а тепер мама всього боїться, і того, що я захворію, також  дуже боїться, і ось…”

Про те, що спокійне “до війни” в устах дванадцятирічної українки в 21-у столітті –як удар під дих.

І тут же ж нагадувати собі –під три чорти, рашистська агресія на нашій землі розпочалась ніяк не 24.02.22. На кривавому, московицькими іклами відірваному шматку Донеччини й Луганщини – Кіри, Світлани, Дениси й Миколки оце “до війни” говорять з 2014-го.

Просто аби їх почув широкий світ – знадобилося масштабне жахіття.

Та гаразд, я – не абстрактний широкий світ, я одиниця, мікрочастка. Отже, здаючи собі справу в масштабі злодіяння, маю не занурюватись у це, а думати саме про одиниці, які опинилися поруч.

(Спитати завтра зранку в мами Даринки, чого мала неохоче йде до дошки й там здебільшого мовчить. У зошиті ж – упорається з будь-яким завданням. “Це просто вдача дівчинки? Чи таке сталося зараз, по тому, як ви вирвалися ЗВІДТИ?” Напевне, хай учителі поки що не викликають Даринку до дошки).

А обриси військових літаків знов намалювалися у вікні, під час уроку географії. І Рустам, серйозний кремезний десятилітній чоловік, виставляє вперед долоню, голосно промовляючи:

– Споко! Це – наші. Це – НАТО.

Ось так воно. Поки точаться хитроплутані дебати про те, чи бути Україні у НАТО (або в якомусь іншому цивілізованому оборонному альянсі, який, можливо, постане по цій знаковій для всього світу війні)... діти, особливі, з обстрілами за спиною, легко визначилися, хто ж є “наші”. І хто – беззастережно, категорично – не наші. І не тому, що оці “не наші” напали саме на Україну. А тому, що не наші вони, бо не людські.

Тривога й печаль, які допускаю на обличчя, пішовши від дітей, присмачуються усмішкою. Не відійшла далеко, як наздогнав Рустам.

– Слухайте, а тут продльонка називається “світлиця”. Сказали, нам також туди можна. Але ось що, у цій світлиці можна буде грати у футбол?

Можна. Хороше слово – світлиця. У часи, які стали чорно-білими. Світ-ли-ця.

Мережана мелодія

– І коли ми крикнули це, він, гад, таки перестав танцювати.

З дня на день – перехоплювало подих. Від кадрів з Херсона (не з Херсона також), на яких звичайні беззбройні містяни з нашими прапорами, із синьо-жовтими смужками на обличчях, голіруч виходять  мітингувати проти озброєних окупантів.

Це… Для цього, здається, не придумали слів. Повсякденні ж словеса блякнуть.

А Лара легко знаходить слова для розповіді про це, адже нещодавно воно було її повсякденністю.

У домі моїх дітей та онуків – особливі гості. Сім'я з Херсона. Мама, Лара та її  молодший брат.

Ларі шістнадцять.

– І ось ми їм кричимо: “Вбив-ці ді-тей!!!” А на їхньому боці площі – колонки. Вони почали голосно крутити ці, знаєте, пісні з радянських мультиків, дитячі. Ми знову – “Дітовбивці!”, аж горло зірвала. І тут один, прикинь, починає під ці пісеньки перед нами витанцьовувати, тіпа, мені все пох… А ми йому: “Танцуй, пока живой!” Перестав, гад…

Вона розповідає без надриву. Вона усміхається – зловтішно щодо орка-танцюриста (“еге ж, залишишся ти живим…”), приязно – до нас, нових друзів.

Без потреби пересуваю на столі горнята з-під кави. Одне несу у мийку. Вислизаю за двері. Брутально нищу в пальцях цигарку-самокрутку.

Нове знання – тепер я, здається, розумію, що відчувала моя донька, коли в 2014-у ми скайпом зв'язувались у Майданні дні. Я здатна була розповісти про те, що побачила нині чи вчора, описати, як йшла у колонні по Інститутській, коли снайпери “записували в Небесну Сотню”. Слова – були. Бо це – про важку, небезпечну, проте мою реальність на відстані витягнутої руки.

Близьким же ж – було нестерпно.

І ось зараз мені здається, що шістнадцятирічна Лара, усі вони, 16-ти, 26-ти чи 66-річні, вони заступили мене на неймовірному вістрі, де мене якраз не було.

І ще одне. Сьогодні для мене скінчились пісні зі старих мультфільмів. А що там крити – дуже любила їх. Це, борони Боже, ніяким боком не стосувалося ностальгії за совком. Ці пісні були певними промінчиками. Справді добрі й талановиті (в умовах цензури застою хіба що деякі мультфільми та водевілі дозволяли своїм творцям дихати вільно).

І ось зараз не тютюн з понівеченої цигарки незворотньо спадає на землю, це пісеньки зі старих мультфільмів спадають краплинами, аби всотатись у суху землю без сліду.

Бо тут і зараз – під “Бєлогрівих лашадок” витанцьовує скажений орк-дітовбивця. По безіменних свіжих могилах Ірпеня, Бучі, Бородянки.

– Агов, куди ти пропала? Лара зараз гратиме!

Лара – піаністка. Талановита і вправна, буквально наступного дня її з радістю приймуть у старший клас найкращої краківської музичної школи.

– Ух, як же я заповнювала документи польською! Аж мокра була. Та взагалі, ми вже заповнювали документи як біженці, і так виходить – коли доводиться заповнювати документи на себе чужою мовою, я починаю плакати…

Чомусь важко уявити собі, як плаче ця достоту сонячна дівчина. Але, здається, зрозуміло, про що йдеться.

За статистичними даними ООН (щоправда, дані ґрунтуються на інших країнах, інших війнах та катастрофах), із переселенців, вимушених покинути батьківщину через катаклізми, додому повертається лише кожен третій. Інші вкорінюються поза межами вітчизни.

І плаче щось – усередині Лари. І в цьому конкретному випадку не через те, що вона хотіла б, як мовиться, пригодитись тільки і саме там, де довелось вродитися.

Талановита, вільнолюбна, просунута – дівчина й у мирний час думала про те, аби продовжити освіту за кордоном. Але. Але!.. Так, аби цей від'їзд був радісним вибором, а не втечею з-під куль окупантів. Щоб мама, тато і брат – чекали вдома. І щоби туди, в запашний, мов дозрілий кавун, свій єдиний Херсон, можна було б навідатись будь-якого дня, між навчанням чи гастролями.

І знаєте, у тій школі під Краковом обличчя дітлахів витяглись у відгук на певне повідомлення нової класної керівнички. Мовляв, учитись разом трьом різним класам, хоч учителі й даватимуть різні завдання, усе ж не дуже зручно. Але це лише до червня. Ось із вересня в українських школярів будуть окремі класи, відповідні класам в Україні…

Там, де зараз мешкає Лара з мамою та братом, немає піаніно. Вона наразі залишається в нас, прикипівши до інструмента.

Нові мелодії буяють над домом і садом.

– Ларо, що це було зараз, таке чудове?

– 14-й етюд Шопена. В народі його називають – мереживо.

Школярам я сказала ось що. Мовляв, добрі польські вчителі хочуть подбати про хороше ваше навчання “якщошо”. Тим часом, перемога, звичайно ж, буде раніше вересня. І ви повернетесь у рідні свої школи, в Броварах…

– І в Нікополі? І в Дунаєвцях? І…

– Звичайно, що так.

Мережані мелодії покровом майорять над садом. Над світом?

Покров цей тримають неймовірні Збройні сили України. І неймовірні “мирняки”. Там.

І, виходячи з єдино можливого принципу буття Тут і Зараз, треба відчувати цей покров – над немовлятами, породіллями, музикантами, школяриками – там, де вони (ми) нині є.

І ще – великий Покров. Під ранок приснився рядок. Із ним прокинулась.

– Царице Небесна, оборони Україну – Твою сестру.

Не втаємничена у богослів'я, подумала, може, ці слова є блюзнірством.

А може – якраз ні.