Посестри. Часопис №6 / Стосовно тоталітаризмів. Тадеуш Боровський і Ґустав Герлінґ-Ґрудзінський
Боровский і Герлінґ: паралель
Польські письменники — ми чуємо це вже сорок років — майже негайно відгукнулись на страждання, завдані народу окупантами. Люди людям вготували долю, яку можна передати двома словами — геноцид і табір… Але ця фраза сумнівна, а правда не повна, принаймні, допоки ми закриваємо очі, щоби не бачити архітекторів нещасть. Що ж, до 1989 року, як відомо, масове знищення офіційно мало німецьке й лише німецьке обличчя. Тим часом така ж, якщо не більша кількість поляків — як не без хворобливої сатисфакції люблять нагадувати історики з-за Одера — опинилась у пекельних таборах, збудованих за червоними лекалами. Особливо якщо згадати про депортації польської меншості з України та Білої Русі, котрі почались іще в двадцятих роках. Ми мало знаємо про ці поліційні акції і більше, мабуть, вже не дізнаємось.
Однак з якоїсь примхи долі той польський письменник, який найцікавіше розповідав про Освенцим, тобто Боровський, мусив чимало про них чути. Його батько, бухгалтер кооперативу пасічників(!) у Житомирі, провів майже шість років на будові знаменитого Біломорканалу… Мати ж працювала в Сибіру, на берегах Єнісею. Звичайно, Боровський ніколи не згадував про ці родинні паломництва, принаймні публічно. Я однак припускаю, що вони мали значення в контексті філософії концтабору, яку він сформував в Освенцимі… У цьому конкурсі жорстокості обидва тоталітаризми були, поза сумнівом, варті один одного. А польська література реагувала з гідною уваги симетрією, оскільки кількість і якість спогадів та розповідей, присвячених німецькій і радянській секціям пекла, здаються більш-менш однаковими за розміром. Як розповіді Боровського в нашій країні, так «Інший світ» Герлінґа-Ґрудзінського посеред книжок, опублікованих на Заході. Обидва автори потрапили у табір в однаковому віці. Обидва сформовані такою самою школою — довоєнним польським ліцеєм. Були байдужими до релігії і можна їх, мабуть, було би назвати агностиками. Обидва зрештою були ще до закінчення університету помічені у літературному середовищі…
Гадаю, достатньо паралелей, аби порівняння стало повчальним.
1.
Як Боровський, так і Герлінґ по-різному писали, і по-різному їх читали. Проза, яку зібрано у «Прощанні з Марією» (кінець 1947 року), видавалась у Польщі вже з квітня 1946-ого: від кінця війни не минуло навіть року. Це були оповідання, художній вимисел: а її прийняли за безпосередній звіт. Це збурило думки та розмежувало читачів.
Оригінальним кроком Боровського було — звісно — створення наратора, «vorarbeitera Tadka». Його спосіб бачення, оцінювання, розповіді, словом — його наративна перспектива… були перспективою людини, повністю пристосованої до табірного порядку. Пристосованої — це не такої, що з ним змирилась! Форарбайтер Тадек ненавидів табір, проклинав його, як усі. Але він перебував у таборі і мусів підкорятись його правилам. Форарбайтер Тадек не особливо боягузливий чи зловтішно жорстокий. У нього трапляються і доброзичливі репліки та добрі вчинки… При цьому він постійно зосереджений на собі і цілковито позбавлений уяви. Не знає і не хоче знати, що думають і відчувають інші. Як людина. він цілком пересічний, тобто — нормальний… Тому він зовсім не дивується, що охоронці стріляють у в’язнів задля премії у п’ять(!) марок або що (єврейські) «гефтлінґи» тремтять на саму думку про перерву у доправлянні (євреїв) до газових камер, бо як вони виживуть, якщо припиниться надходження речей, позбавлених своїх власників?
Повоєнні читачі назагал читали ці оповідання так, як читають документи, що зрештою не дивує. Тому вони ототожнювали письменника з наратором (що Боровський, даючи останньому власне ім’я, сам якось допускав чи провокував, ніби його провадив якийсь підступний письменницький інстинкт, котрий любить замилювати очі та підсилювати багатозначність тексту!). Менш витончені читачі — чи, може, більш нажахані прочитаним? — звинуватили Боровського у зневажливому ставленні до мучеників чи навіть у цілковитому етичному нігілізмові: здавалось, що письменник погоджується з моральним падінням своїх табірних товаришів. Сьогодні їм легко дорікнути літературною некомпетентністю. Вони ж бо не зрозуміли, що саме наратор був представлений Боровським у двоякій ролі жертви й учасника злочину… Тим самим письменник у подвійний спосіб засуджував табірну систему: за те, що вона робила з людьми, а також за те, яких людей вона робила.
«Інший світ» пережив подібну (хоч і не ідентичну!) пригоду. Написаний у 1949-1950 роках й виданий спочатку в англійському перекладі в 1951 році, тобто в зеніті «холодної війни»… «Інший світ» мав — і мусив — бути сприйнятим як свідчення. Свідчення для кого? Не для поляків, їх-бо не потрібно було переконувати. Проте мало хто усвідомлює собі сьогодні, як сильно західна думка не могла — чи радше не хотіла — повірити якщо не в наявність, то в обсяг терору в СРСР. Навіть саме існування таборів могло стати у Франції предметом гучного судового процесу (так звана справа Кравченка)! Однак після «відкриття» німецьких таборів в 1944-1945 роках уже добре знали, чим може бути абсолютний терор, і кожному, хто спромігся прочитати книжки на кшталт «Іншого світу», не могла не впасти в око схожість тоталітаризмів.
Коли згадують про свідчення, звіт, документ, то зазвичай йдеться про факти, особливо про факти достеменні, їх-бо легше зафіксувати і верифікувати. Поза сумнівом, «Інший світ» надає чимало таких фактів. Та варто уважніше придивитись до тексту, і тоді розумієш, що примноження фактів — документації sensu stricto — не є загалом метою і завданням письменника. Мандруючи по місцях позбавлення волі, Герлінґ зустрічався з багатьма в’язнями, що ділилися спогадами про табірний світ. На його подив, для багатьох такі зізнання становили нестримну потребу. Втім, він обмежився описом лише власного досвіду. Часто складається враження, що він міг би розповісти більше. У своїй зажурі чи, може, нудьзі, він проходить повз безліч справ і подій, які достеменно зацікавили би історика. Навіть не показує детально функціонування комплексу таборів, у які потрапив… Але ж він спізнав їх, напевно, ґрунтовно.
«Інший світ» був добре прийнятий і був перекладений на десяток мов (зрештою, те саме можна сказати про оповідання Боровського). Як згадує сам Герлінґ, рецензенти часто підкреслювали художні чесноти книжки. Запевняли також, згадаймо лишень Іньяціо Сілоне або англійського критика Едварда Кренкшо, що її читатимуть «ще довго після ліквідації зображеної в ній інституції», тобто радянських таборів. Але що означає фраза «художні чесноти» стосовно такої книжки, як «Інший світ»? Мається на увазі привабливість стилю? Так, Герлінґ пише лаконічно, енергійно, яскраво. Пекло кидає йому — як кожному митцеві — естетичний виклик, і він не боїться живописно відтворювати жахітний театральний спектакль, який організовано ніби заради наруги над нещасними зеками. Або ж надає цілком апокаліптичні риси табірному баракові, коли — пізно вночі — його струшує жахний концерт зітхань, стогонів, молитов і криків, які — часто неусвідомлено — виплескують із себе невільники Сталіна… Однак усі ці, хай чималі, стильові успіхи не могли стати основним літературним здобутком книжки, яку читачі розгортали і продовжують розгортати заради знайомства із світом таборів. З цим — інакше не скажеш! — фундаментом найстрашнішої з імперій…
Але якщо так, то що саме надає «Іншому світові» літературності? У книжці досить виразно збереглись сліди первісного плану. Герлінґ спершу розповідає про своє перебування у вітебській буцегарні, куди він потрапив невдовзі після арешту. Після вироку його «етапом» переправляють у Ленінград, де він потрапляє в абсолютно розкішну тюрму, в якій перебувають майже виключно високі рангом радянські офіцери… Звідси кілька цікавих генеральських портретів. Нарешті він опиняється у Єрцево, десь між Вологдою й Архангельськом — до табору призначення, котрий він почне описувати, починаючи з першого досвіду: витівок банди «урок» і роботи на лісоповалі — основного заняття засуджених… Однак незабаром він знову натрапляє на «особливі випадки», на товаришів по нещастю, які вирізняються з-поміж оточення. Але як вирізняються? Не стільки походженням чи колишньою роллю у соціумі, скільки теперішньою поведінкою в таборі. Другий із цих випадків — «вбивця Сталіна» — настільки Герлінґа цікавить, що він навіть намагається відтворювати (або радше припускати і вигадувати…) процеси, які мали місце в душі нещасного.
Так, власне, ніби спонтанно, на наших очах будується «Інший світ»… і, цілком можливо, що пишучи, Герлінґ тримався власних вроджених нахилів, а не заповнював пункти завчасно вигаданого плану. Історія зека Герлінґа становить кістяк роману, який закінчується тоді, коли той стає польським солдатом, себто вільною людиною. Проте метою письменника не була трансляція власних бід, а опис Гулаґу. Звідси зображення шпиталю, кухні, тюрми тощо. Але повсюдно увагу автора привертає окрема особистість. Людина, яка його чимось здивувала або вразила. Тим, у що він хотів би насправді проникнути, є її внутрішній секрет, щось на подобу директиви долі…
Саме у такі моменти книжка починає дрейфувати у бік вигадки, хоча ця вигадка завжди подана як здогад, припущення. Таке сповзання у вигадку повторюється кільканадцять разів, і завжди в той самий спосіб. Найбільш захоплюють в цьому сенсі в’язні, котрі намагалися перебороти або перемогти табірний порядок… Але це було можливо лише ціною божевілля, позбавленої сенсу втечі, самопожертви чи самогубства! Щоби зрозуміти і пояснити такі випадки, потрібне було заглиблення у душі чи радше входження у душі з допомогою письменницької уяви. Правда про концентраційну людину мусить бути — в остаточній інстанції — внутрішньою.
2.
Боровський дійшов цілком протилежного висновку. Літературні починання письменника ми знаємо відносно добре. Перед ув’язненням Боровський — як відомо — вважав себе радше поетом. Освенцимські розповіді народились з листів, які письменник висилав (а, точніше, передавав контрабандою) до нареченої, ув’язненої у сусідній Бжезінці. Шокований табірною людом, Боровський не припиняв роздумувати над місцем, у якому він опинився. «Ми будуємо фундамент якоїсь нової, потворної цивілізації», — писав він. Після визволення листи були відтворені по пам’яті адресантом і стали першим розділом «Ми були в Освенцимі» — мемуарів-оповідань, запрезентованих у 1946 році в Мюнхені трьома вцілілими людьми. Серед них і Боровський, котрий ще й був редактором книжки і — як відомо — не вагався тут і там виправляти своїх колег. Вони згадували, що Боровський, готуючи книжку, схильний був спрощувати наратив і по спромозі обмежуватись фактами… Vorarbeiter Тадек, літературне alter ego письменника, з’являється у третьому оповіданні, написаному Боровським. Разом із ним народилась — у літературі — суперечка про глибоке значення всього твору.
Особливість наратора Боровського ґрунтується передусім на радикальному викоріненні всілякої інтроспекції. Це тим паче дивує, що письменник зображує табірну ситуацію, в якій зовнішня поведінка людей та їхні внутрішні переконання мусять — здавалось би — дуже різнитися. В наступному творі Боровського, «Прощанні з Марією» (1948 рік), той самий Тадек описує лише жести і поведінку героїв, які всі без винятку є в’язнями або охоронцями, а також вербальні відповідники цієї поведінки, тобто фрагменти діалогів. Не зазирає нікому в душу, не захоплюється монологами і не допомагає собі «внутрішнім діалогом», до якого звертався Гемінґвей, коли хотів змалювати внутрішній світ героя таким, яким його собі уявляли інші: «Оповідання Боровського, — пише Вернер, — є одним із найпослідовішних прикладів (…) біхевіористичної прози в польській літературі»
Чому Боровский настільки радикально відкинув інтроспекцію? Я пояснюю це собі — в остаточному рахунку — таким чином: Боровский дійшов висновку, що людина табірна — ідеальним втіленням якої був власне «vorarbeiter» Тадек — по суті, не могла зберегти так званого внутрішнього життя. Адже те, з чого зазвичай це життя складається — спогади і надії, співчуття й ентузіазм, моральні успіхи і докори сумління — це все лише заважає боротись за виживання, а отже, його треба було спростити й обмежити. Точніше: якщо в’язень іще жив, то більшою мірою завдяки вибавленню від почуттів та моральному спустошенню, тобто пристосуванню до ситуації, в якій він опинився — без власної провини, звичайно. Тому він відповідним чином оцінював свої шанси і точно планував поведінку… позаяк знав табірний механізм краще за інших. Чи це означає, що він ніколи не допомагав товаришам? Що страждання інших приносило йому насолоду? В жодному разі. Однак обмежувався — із самозахисту — лише необхідними діями, себто відносно безпечними… Поступово він ставав нездатним на осуд — себе й інших — і на вибір вчинків, які би вирізнялись на табірному тлі.
Говорячи про в’язнів, які зустрічали поїзди з євреями, що прибували до Бжезінки, Боровський зауважує лише: «Це були непогані люди, лише звиклі». А отже, адаптовані до табору. Це все. В сучасному суспільстві вміння пристосуватись до оточення зазвичай вважається доброю рисою, майже чеснотою. То з якої ж причини ми мали би засуджувати нашого vorarbeitera? Вже у 1945 році Боровський побачив розпачливу банальність зла… та знайшов спосіб її описати.
Однак аби життя могло початись заново, треба було би ще вирішити: виправдати чи засудити тих невинних злочинців, котрі вижили. Проте саме це Боровський залишає читачам. Це він, той читач, який також міг би потрапити до Аушвіцу (!), повинен розмежувати те, що можна пробачити, і те, що не можна. Однак саме це — у світі без Бога — є завданням, яке неможливо виконати. Позаяк концтабірний досвід є, по суті, таким досвідом, який неможливо виповісти. Ніхто не може насправді «поставити себе» в ситуацію концтабірного в’язня. Боровський підкреслює це тим, що ніколи не зазирає у душі своїх героїв.
Однак, можливо, краще висловити одразу всю правду, тим паче, що її видно краще, ніж в 1947 році. Як чимало мовчазних свідків злочину, Боровський був глибинно переконаний, що в Аушвіці збанкрутувала цивілізація, збанкрутувала людина. Себто виходу живим з табору не можна вибачити нікому, бо заради виживання там треба було порушити одну за одною всі сформовані європейською релігійною та моральною традиціями заборони…
І ще й гірш од того: ця цивілізація насправді взагалі не протиставила себе злочину концтаборів! Концтабори лише довели до крайнощів багато засад, на яких ця цивілізація була побудована. Принцип конкуренції, який уможливив розквіт капіталізму. Національний інтерес, котрий спільне добро ставить вище за інтерес одиниці. Принцип пристосування та ієрархії, що спирається на гроші та поділ праці. Державне право, яке стоїть над інтересами місцевих (другорядних) спільнот, часто зайвих, інколи шкідливих… Нарешті, принцип максимізації технічних умінь як запорука успіху та добробуту! Такими є справжні причини — вважав Боровський, — згідно з якими суддя на змиг ока заповнював концтабір, підприємець на ньому збагачувався, а офіцер посилав зайвих рабів у крематорій, насвистуючи при цьому Моцарта. Табір не є помилкою європейської історії. Він є її логічним наслідком, що його зі спокоєм сприймають найрозвиненіші (чи найоблудніші) світові спільноти.
Тож ми всі, «ми з Аушвіцу», — як казав Боровський, — є також провинними. А одночасно цілковито невинними, бо ми є витвором цивілізації, правду якої виявив Освенцим… Тож зруйнуймо цю цивілізацію, створімо щонайшвидшес нову! Гадаю, що навернення Боровського у комунізм було щире і всеохопне, хоча хворобливе і короткотривале. Щире в тому сенсі, що утопія кардинального перетворення людського суспільства була — для Боровського — єдиним і останнім шансом вирватись з прокляття Освенцима і виправдати власне існування…
Отож, він очікував — у мріях чи насправді, ніхто вже сьогодні не дізнається — очікував швидкого перетворення суспільства на ангельське завдяки радикальному переворотові і був готовий цей переворот підтримувати per fas et ne fas (лат. всілякими дозволеними чи недозволеними способами). Розчарування було невідворотнім і мусило врешті довести до смерті, якої Боровський заледве уникав, принаймні від часу ув’язнення. Можна себе запитати, чи повертався Боровський хоч подумки в ці останні місяці до концтабірного світу, того світу, який спізнали його батьки і… про який не могли не розповісти своїм дітям. Хтозна, чи смертельна тінь тотального терору не охопила його обидвома крилами, із заходу до сходу?
3.
Загалом виходить, що лише практика писання, лише мистецтво ніколи не зрадили Боровського. Його інтелектуальна стратегія була аутодеструкційною. Його моралізм — чи суперморалізм — викликає підозри, позаяк він опосередковано поставив собі метою вивищити мистця як єдиного, хто хоче і може повісти правду. Аби відважитись говорити про «фашистську логіку світу», треба перебувати настільки ж у розпачі, наскільки в гордині. Але Боровский добре знав, що саме ця фраза акумулювала його літературну самобутність. Все, що не було кров’ю і цинічною жорстокістю, все, що не свідчило про концтабірну сутність людського суспільства (чи, радше, людських спільнот), здавалось письменникові позбавленим смаку, пустопорожнім, брехливим, естетично ніяким. Особливо в його третій книжці, яка викликала фарисейське обурення офіційної критики, йому вдалось (завдяки цій холодній затятості, котра зі зневагою до слухача ріже правду) надати єдності, інтегральності, блиску коротким оповіданням, у яких знову і знову відтворювався образ світу з каменю, камінного світу, відданого неминучому злу. І тут уже Боровський не хотів виправдовуватись Освенцимом, бо Освенцимом ставало кожне місце на землі і кожна спільнота, на яку дивишся у правді, і розпадалось на — пов’язаних між собою — катів і жертв.
Так було вже у «Битві під Ґрюнвальдом», й усюди, де ролі табірних капо переймали американці, і також у «Подорожі у пульмані», де зустріч репатріантів — зі Сходу і Заходу! — не могли не нагадати їм прибуття до табору. Здається, сьогодні можна сказати, що саме це коротке оповідання свідчить про відвагу письменника, а також про лояльність критиків, котрі інколи воліли не розуміти Боровського, бо чітке формулювання у дусі «що письменник хотів сказати» в ті часи було би сприйняте як донос… Врешті Боровский загнав себе у ситуацію цілком шизофренічну, бо ж він — як письменник — мусив почуватись одночасно вищим за інших і проклятим!
Нічого подібного немає в Герлінґа. Спочатку він хоче свідчити і лише свідчити. Однак швидко пересвідчується, що неможливо розказати всю правду (чи до цієї правди наблизитись), не користуючись різноманітними літературними ліцензіями, таких як реконструкція чиїхось психічних станів… Проте, на відміну від Боровського, який ніби зникав у vorarbeiterze Тадекові і лишився тільки автором, тільки пером, яке «без емоцій» записує табірні жахи… отже, на відміну від Боровського, Герлінґ постійно присутній в «Іншому світі» як людина і співучасник подій. Він не вагається також підкреслювати свою окремішність (можливо, навіть неординарність?) у натовпі вже багаторічних невільників. Це випливає з переконання, що метою табору є уніфікація та внутрішнє спустошення в’язнів. Збереження окремішності чи автономії, моральне відділення розумної свідомості від перемученого тіла, власного й інших… можуть повважати виразом спротиву. Варто зазначити, що власні тілесні пригоди Герлінґ описує з певною ніяковістю, дивується, наприклад, своєму — оніричному! — падінню: «[…] мені самому снилися тоді сцени еротично-людожерні; любов і голод повернулись до свого спільного біологічного первня й викликали з найглибших закутків свідомості виліплених із сирого тіста жінок, […], з яких стікали кров і молоко». Чи не свідчить про деградацію — здається, тривожиться Герлінґ — такий спричинений голодом регрес? Чи не передбачає капітуляцію?
Герлінґ не втрачає своєї ідентичності і в спільноті нещасливців. Напевне, вона є його моральним обов’язком. Він має проблеми з ототожненням зі співв’язнями, яких ретельно розрізняє за середовищем, освітою, поглядами тощо. Натомість Боровський наголошує на сформованій боротьбою за виживання схожості людей… «Ми з Аушвіцу» — казав він. Ймовірно, Герлінґ сказав би: той, той і ще той, з якими я був у Єрцево. Індивідуальна відмінність має для нього більше значення, ніж схожість долі. Остання ж бо провадить до межі втрати людяності:
«Я провів ще одну добу у вологодській тюрмі […] в підземеллях […] я спав на голій землі серед місцевих мужиків, які не відрізняли день від ночі, не пам’ятали пори року і назви місяця, не знали, як довго вони сидять, за що сидять і коли вийдуть на свободу. Дрімали на своїх хутрах не роздягнені, не роззуті і не миті — марили в гарячковому напівсні про родини, будинки і худобу».
Вони справді були ідеальними в’язнями…
Фактично письменника цікавить лише одне: метод, яким людина спершу втрачає власність, розум, і свободу, і лише потім — життя — й намагається перебороти свою ситуацію і не підпорядкуватись адміністративно нав’язаній долі. Власне, в цьому зусиллі — цілком незалежно від того, чи вдалось домогтися успіху — рятується людина, а радше людська індивідуальність, оскільки сама людина найчастіше гине… Аби збагнути це зусилля, не достатньо його обсервувати. Радше потрібно ментально повторити шлях, котрим свого часу пройшла збунтована жертва. Його необхідно детально уявити чи навіть вигадати. Саме тому розповідь Герлінґа набуває белетристичних рис, перетворюється на квазі-фікцію, водночас поглиблюючи свою «літературність».
Зізнаймось однак, що братерство, яке вибудовується в цьому процесі, залишається дуже вибірковим. Проте не лише глибина людського приниження вражає читача «Іншого світу». А ще й суворість, навіть твердість, що вирізняє наратора. Кількаразово з’являється навіть щось на кшталт зверхності, зверхності до слабких, звичайно ж, слабких морально. Цієї зверхності чи антипатії наратор не хоче чи не може цілком затушувати або подолати. Хоча би тоді, коли він розповідає про жінок у таборі або коли порівнює поведінку росіян та чужоземців — не обов’язково поляків! Від цієї погорди — чи може, антипатії? — найкраще звільняє його самотність: у шпиталі «я собі усвідомив […], що в житті людини лише самотність є станом, який межує з абсолютним внутрішнім спокоєм, з віднайденням індивідуальності».
Насправді гідним пошани лишається тільки той, хто — принаймні раз — направду ризикував життям, аби врятувати якщо не власну свободу, то, як мінімум, автономію, ідентичність, своєрідність. Лише бунт робить людиною. Моральність сильної людини, моральність воїна (справедливої справи)… Моральність еліти, яка відсилає нас, звичайно, до Джозефа Конрада. Чи, може, до Конрада, читаного в Польщі тридцятих років.
Ян Блонський, Мова доречна. Eсеї про польську поезію 2-ї половини XX століття. Переклали: Наталя Ткачик, Жанна Слоньовська, Юрій Завадський, Ірина Спатар, «Крок» 2021
Мова доречна - Ян Блонський | Посестри. Українська та польська лiтература (posestry.eu)
