Посестри. Часопис №1 / «У квартирі в Бучі залишився наш кіт»

«У квартирі в Бучі залишився наш кіт». Сергій Прилуцький розповів про перші дні російсько-української війни

Сергій Прилуцький – білоруський письменник, який уже багато років живе в Україні. 

З 24 лютого до 10 березня він із дружиною, поеткою Оленою Степаненко, і сином Адамом перебував у Бучі, невеликому містечку поряд із Києвом. Їхній будинок розташований поблизу аеропорту в Гостомелі. З першого дня російського вторгнення життя цієї родини потрапило у багаторівневу зону ризику. Вони ховалися від ракетно-бомбових ударів, розтоплювали лід, аби приготувати на вогнищі каву, бачили звіддаля російських військових, але врешті-решт  вижили й евакуювалися. Зараз Олена Степаненко з Адамом перебувають у Польщі, а Сергій Прилуцький залишився в українському Тернополі. Ми поговорили з ним про перші дні війни й виживання на лінії вогню.

Коли ти зрозумів, що у тебе в місті почалася війна, а вибратися з неї буде не так просто?

Спочатку з’явилася інформація, що захопили наш аеропорт в Гостомелі. Зранку 24 лютого фактично у нас під вікнами почалася стрілянина.  Вже о 12.00 ми вибігли з дому, бо знаходитися там було страшно й небезпечно. Ми сховалися у підвалі й перечекали, поки стихнуть бої. Потім ми переїхали до знайомих, бо аеропорт поблизу нас уже палав. А наступного дня дах нашого будинку було частково зруйновано шматками ракети. Весь двір був засипаний шматками скловати і покрівлі. Ми зрозуміли: це все. Тут залишатися не можна. Швидко зібрали речі першої необхідності й залишили дім.

Більше туди не поверталися?

Були сподівання на повернення. До того ж, у квартирі залишився кіт, якому моя дружина насипала їжі й налила води на тиждень. Утім, ні за тиждень, ні за два миру не настало.  А перед нашим домом поставили російський блокпост. Ми тимчасово мешкали у матері наших друзів на іншому кінці Бучі. Там росіян поблизу не було, але снаряди все ж вибухали час від часу. Ми жили на першому поверсі, тому в укриття не бігали, а ховалися у ванній. Кілька днів були дуже потужні вибухи. Одного разу в будинок через дорогу від нашого влучив снаряд. Повністю розніс підʼїзд, залишився самий каркас. Дивом ніхто не загинув, тільки одну жінку трохи привалило уламками.

Як було організовано ваш побут?

Спочатку був газ. Потім його відключили. Згодом зникло світло в будинку. До того ж у магазинах майже закінчилися продукти. Ми готували їжу на вулиці. Розтоплювали на вогнищі лід у чайнику, коли забували його на ніч на вулиці, варили кашу. Вдень воду також можна було набрати поряд, на одній зі свердловин на будівництві, але там збиралися великі черги. Коли обстрілів не було, ми гуляли з сином, аби хоч якось урізноманітнити життя.

Гуманітарні коридори подекуди обстрілювали. Чи важко було наважитися на виїзд?

Розмови про «зелений» коридор з’явилися 10 березня. До того офіційних домовленостей з росіянами не було. Деякі люди намагалися втекти з міста самостійно, але пощастило не всім. Чимало машин росіяни розстріляли. Перша спроба була невдалою: окупанти не пропустили автобуси, і змогли поїхати лише ті, у кого був приватний транспорт. Наступного дня було оголошено про ще одну спробу вивезти людей. Ми пішли під мерію: я, дружина і син сіли в одну з машин, з нами була ще наша подруга та її доньки, з якими ми жили разом ці два тижні, і ми полишили Бучу.

Чи відчували себе у безпеці, коли їхали до Києва так званим «зеленим коридором»?

Я намагався не визирати у вікно. Це було небезпечно. Вздовж траси було багато розстріляних і спалених автівок, і не було жодної гарантії, що росіяни не будуть стріляти по нас. Ми чітко усвідомлювали: мирних людей росіяни теж вбивають.  Проїхали два їхні блокпости, на яких озброєні офіцери перевірили наші паспорти і чомусь поцікавилися наявністю татуювань – вочевидь шукали представників полку «Азов».

Ти білоруський письменник із українським громадянством. Що ти відчував, коли дізнався, що ракети в Україну летять з території Білорусі?

У мене було чітке усвідомлення, що після протестів 2020 року в Білорусі діє окупаційний режим, де править (так званий) президент Лукашенко, а з ним колаборанти й російські спецслужби. Дуже шкода, що багато хто у світі ототожнює білорусів із цим окупаційним режимом. Фактично, ті, що боролися проти цієї окупації, нині або сидять у в’язницях, або виїхали за межі країни.

Чому в Білорусі не було масових акцій протесту, коли стало зрозуміло, що громадян РБ можуть задіяти у війні?

Насправді протести були. Протягом перших днів затримали понад тисячу людей. Але якщо говорити про масові акції по всій країні, то тут потрібна координація. Але білоруські силовики при підтримці ФСБ її практично унеможливили в останні два роки.  Тих, хто проти Лукашенка,  жорстко переслідують, проводять превентивні обшуки у «неблагонадійних» громадян… Тож протест був настільки масовим, наскільки це реально зробити у сучасних білоруських реаліях.

Твоя творчість переважно наповнена іронією. Чи змінюватимуться твої інтонації після подій, які ти пережив?

Поки що не пишеться нічого. Але ще перед війною я багато переосмислював ті події, які призвели до встановлення окупаційного режиму в Білорусі – там теж було небагато приводів для жартів.

Чи не зіштовхнувся з негативним ставленням з боку українців після початку війни?

Я чув від українців лише слова співчуття. Проте дехто з білорусів відчув на собі обурення і розпач киян. Утім, вважаю, що це велика помилка й незнання ситуації в Білорусі -  ототожнювати громадян цієї країни і режим Лукашенка. Він злочинець, і на нього, як і на Путіна, ще чекає новий Нюрнберзький процес.

Як автор, як письменник ти маєш уявлення, куди приведе нас сюжетна лінія цих страшних подій?

У мене немає втішних прогнозів. На жаль, війна триватиме доволі довго. Імовірно, що в історію вона увійде як Третя Світова…

Розмовляв Дмитро Лазуткін

Світлини Сергія Прилуцького