Посестри. Часопис №57 / Пані Твардовська
П'ють, гуляють, люльки палять,
Танці, витівки, сваволя;
Мало корчми не розвалять,
Ха-ха! Хі-хі! Гей же! Голя!
Пан Твардовський, взявшись в боки,
Кінець столу отаманить: –
Гуляй, душе! Світ широкий! –
І чарує, і туманить.
Воякові, що грав зуха,
З усіма до бійки пнувся,
Свиснув шаблею край вуха, –
Воїн зайцем обернувся.
Адвокату з трибуналу,
Що медок смоктав для свята,
Брязнув гаманцем помалу,
І став пес із адвоката.
Стукнув тричі в ніс шевцеві,
До чола примкнув три цівки, –
Повно в кубки кришталеві
Наточив відтіль житнівки.
Та як пив свою він чару, –
Шум якийсь у чарі знявся;
Заглядає: «Тю, примаро!
Відкіля ти, кумцю, взявся?»
Чортик там на дні таївся...
Сущий німець куцополий!
Він громаді уклонився,
Зняв бриля – і враз додолу
Пада з чарки на підлогу.
Впав, росте на два аршини, –
Ніс гачком, курині ноги,
Кігті – зовсім яструбині.
«А, Твардовський! Як ся маєш? –
Промовля він чемно дуже. –
Як? Невже-бо не пізнаєш?
Мефістофель я, мій друже!
Ти ж під Лисою Горою,
Власну душу запродавши,
Договір зложив зі мною,
Що чорти повинні завше
Бути слугами твоїми;
Та коли мине два літа,
Мав поїхать ти до Рима,
Щоб тебе там ухопити.
Але й сім літ проминуло,
А виходить так негоже,
Що про тебе пекло чуло,
А побачити не може!
Та ми помсти не тягтимем,
Надійшла хвилина ждана:
Корчма ця зоветься «Римом», –
Арештую я мосьпана!»
Пан Твардовський до порогу
Хтів проскочити раптово, –
Чорт закрив йому дорогу:
«А де ж чесне панське слово?»
Що тут діять? Доведеться
Наложити головою!
Та Твардовський удається
Враз до витівки нової:
«В договір заглянь-но, брате!
Там стоїть така умова,
Що мене як будеш брати, –
Я віддамсь тобі без слова,
Право маю лиш три рази
Взяти чорта до роботи,
Три завдать тобі накази,
Щоб ти виконав достоту.
Глянь – ось коник на картині,
Корчми цеї знак одмінний.
Хай на нього сяду нині –
І, як вихор, він полине.
Із піску зроби нагайку,
Щоб було коня чим гнати, –
А он там, посеред гайку,
Дім постав понад Карпати.
Стіни з зерняток горіха
Хай знесуться над байраком,
Із борід єврейських стріха,
Густо висіяна маком.
Цвях оцей собі візьми ти,
Щоб за мірку був єдину:
Треба три таких забити
В кожну макову зернину!»
Чорт мерщій коня сідлає,
Чорт коня годує й поїть,
Нагая з піску звиває, –
Кінь на місці ледве встоїть.
Сів Твардовський на гнідого,
Пробує ходою, скоком,
Рушив чвалом у дорогу, –
Зирк – будинок перед оком.
«Ну, друзяко, чесна праця!
Тож берися до нової:
В мисці треба іскупаться
Зі свяченою водою».
Мефістофеля аж трусить,
Піт його холодний криє; –
Та пан каже – слуга мусить!
Лізе в воду він по шию.
Звідти вискочив, мов п'яний.
Пирхнув: «Пирх!» – тоді лукаво:
«Ну, тепер ти наш, мосьпане,
Я зробив найтяжчу справу».
«Зосталася ще єдина!»
(Зараз лопне міць бісовська!)
«Глянь: оце моя дружина,
Жіночка моя, Твардовська.
Хочу я на рік місцями
Помінятися з тобою:
В пеклі буду я з чортами,
Ти ж із нею як жоною.
Їй на вірність дай ти слово,
На слухняність і пошану,
А зламаєш цю умову –
Що ж! Ізнов я вільний стану».
Чорт схилив до нього вухо,
На дружину блимнув оком,
Мовби дивиться, мов слуха,
Та до клямки боком, боком...
Пан Твардовський при одвірку,
Хоче путь загородити...
Чорт мерщій в замкову дірку
Шмиг! – І досі не спинити.
