Посестри. Часопис №128 / Війна людей не родить

Тая нива родить, хоч сама і гине.

Хто напав на кого – вдома, на чужині, –

Перед Божим оком все мов на долоні:

Хто тут як напасник, хто тут в обороні.

Думайте ж, владики, можні християни,

Перед тим, як битись ваше військо стане:

Скільки душ невинних, у броню закутих,

Задля ваших спірок гине у редутах.

Чи, не знавши навіть, як і ким почата,

В спірці тій тим паче брат вбиває брата.

Прикладів подібних на землі – надміру,

Звад таких немає і в драпіжних звірів.

Нині це звичайне – б’ються в лютій злобі

Ті, яких носили ув одній утробі.

Вам на карб усе те: ждіть свого одвіту

За усіх убитих, зведених зі світу.

Що тут ґвалтування, примус і пожари,

Голод і каліцтво – все це ходить в парі

Заодно з війною! Через неї зміни –

Вигоріле жито, сіл і міст руїни.

Стільки тих спустошень, що й не описати, –

Тож хіба-то попіл можна миром звати?