Посестри. Часопис №56 / День перший. Уривок із книжки «Коли я знову стану малим»

Я нічого нікому не кажу, що був дорослим, вдаю, що завжди був хлопчиком, і чекаю, що з того буде. Так мені дивно і смішно. Дивлюся й чекаю.

Чекаю, коли мені мама хліба украє, ніби я сам не можу. Мама питає, чи я виконав домашнє завдання. Кажу, що так, але насправді не знаю.

Все, як у казці про сплячу красуню, чи навіть гірше. Бо королівна спала сто років, але всі спали разом із нею, і разом прокинулися: і кухарі, і мухи, вся прислуга, навіть вогонь у вогнищі. І прокинулися всі такими ж. А я прокинувся зовсім іншим.

Я подивився на годинник, але одразу ж відвернувся, щоб не зрадити себе. Бо може той хлопець не розуміється на годиннику?

Цікаво, як там буде в школі, яких там зустріну колег. Чи зауважать вони, чи вважатимуть, що я вже давно ходжу до школи? Дивно, що я знаю, в яку школу ходжу, на якій вулиці. Я навіть знаю, що наш клас міститься на другому поверсі, а я сиджу на четвертій лаві біля вікна. А поруч зі мною Ґаєвський.

Іду собі – немов марширую. Вимахую руками. Легка хода, виспався. Зовсім інакше, ніж коли я був учителем. Роздивляюся навсібіч. Ударив рукою по бляшаній вивісці. Не знаю, навіщо я це зробив. Зимно, аж пара з уст іде. Навмисно хухаю, щоб більше пари було. Мені спадає на гадку, що я можу свистіти, як локомотив, дихати парою і бігти замість крокувати. Але якось соромно. Втім, а властиво, чого? Для того я й хотів знову стати дитиною, щоб мені було весело.

Та одразу не можна. Треба спершу до всього придивитися, допіру потім.

Ідуть хлопці й школярки, йдуть і дорослі. Я дивлюся, хто веселіший. Ті спокійні, і ті спокійні. Справді: на вулиці не можна пустувати. Зрештою, вони ще не розрухалися. Я – зовсім інша річ: допіру перший день починаю бути дитиною, тож мені весело.

І якось дивно. Наче чогось соромлюся.

Це нічого. Першого дня так мусить бути. Згодом звикають.

Аж побачив я великого воза. А кінь не може його двигнути. Мабуть, погано підкований, бо йому ноги ковзають. Кілька хлопців стоять і дивляться. І я зупинився.

«Рушить із місця, чи ні?»

Розтираю вуха, тупаю, бо ноги мерзнуть; мені вже хочеться, щоб він зрушив воза, щоб усе закінчилося... І шкода мені відійти, поки не побачу. Це завжди цікаво: адже кінь може перевернутися – то як тоді візник впорається? Якби я був дорослим, я пройшов би байдуже і, мабуть, зовсім не зауважив. Та оскільки я хлопчак, то це мені цікаво.

Дивлюся, як дорослі тільки відсувають нас зі шляху, бо ми їм перешкоджаємо. Чому вони так квапляться?

Ні, нічого. Віз нарешті зрушив, і я прийшов до школи.

Повісив пальто у своєму класі. А там уже кажуть, що Вісла зупинилася.

– Сьогодні вночі.

Другий мовить, що це неправда. Сваряться. Властиво, не сваряться, а сперечаються.

Один каже:

– Подивіться на нього! Перший мороз, і вже йому Вісла спинилася! То, може, крига пливе.

– Власне, що не пливе.

– Е, голову морочиш!

Ще кілька приєдналися. Дорослі, мабуть, сказали би, що вони сваряться. Бо слушно; один каже: «Ти – йолоп», інший: «Фраєр». Від Вісли перейшли на сніг. Чи буде, чи ні? І що дим із комина йде вгору, тож снігу не буде. І що завдяки горобцям можна зрозуміти, чи буде сніг. Хтось сказав, що бачив барометр.

І знову:

– Ти йолоп.

– Зате ти розумник!

– Брешеш!

– Може, то ти брешеш?

Не всі беруть участь у сварці, стоять, нічого не кажуть, просто слухають.

Я також прислухаюся і пригадую, що й дорослі в цукерні теж часто сваряться – не про сніг, а про політику. Зовсім так само. Навіть кажуть те ж саме:

– Б’юся об заклад, що президент не прийме відставку.

А тут:

– Б’юся об заклад, що снігу не буде.

Дорослі не кажуть: «Йолоп – брешеш», – вони сперечаються делікатніше, але також стоїть галас.

Тож стою собі отак, і вбігає Ковальський.

– Це, послухай, ти написав приклади? Позич мені, я собі спишу. Вчора в нас були гості. Ану.

Я мовчу: розкриваю портфель і дивлюся, що там діється в зошиті. Начебто це не моє, а того якогось хлопчика, який учора робив замість мене уроки.

А тимчасом дзвінок. Він не чекає, поки я дозволю, хапає зошита і жене на свою лаву. А мені спадає на гадку, що коли він перепише так само, то вчителька може зауважити подібність і подумає, що то я списав. Ще поставить мене в куток.

Мені здалося кумедним, що я стоятиму в кутку.

А Вишневський питає:

– Що це ти смієшся?

– Згадав дещо, – кажу і далі сміюся.

А він:

– Божевільний. Сміється, сам не знає з чого.

Я кажу:

– Божевільний – не божевільний. Може я знаю, з чого сміюся, тільки не хочу сказати.

А він:

– Хо-хо, який ти таємничий.

І пішов собі ображений.

Мені дивно, що я знаю їхні прізвища, адже я їх уперше бачу, і вони мене також. Зовсім, як уві сні.

Тимчасом входить вихователька, а Ковальський зошита не віддав. Я тихо гукаю: «Ковальський – Ковальський», а він не чує, або вдає. А вихователька мовить:

– Чого крутишся? Сиди спокійно!

Думаю собі: «Ну от, заробив перше зауваження від учительки у школі».

A сиджу я неспокійно, бо не маю зошита.

Сховався за того, хто переді мною, і чекаю, що буде далі.

Я боюся. Неприємно боятися. Якби я був дорослим, я б не боявся. Ніхто б у мене не списував прикладів. Та оскільки я учень, і колега попросив, то я ж не міг відмовити. Він одразу б сказав, що я егоїст, самолюб. Сказав би «спритник», буцім я хочу, щоб учителька тільки мене хвалила, що я добре написав приклади.

Мабуть, я буду найкраще вчитися, бо колись уже закінчив школу. Трохи призабув, але одна річ пригадувати, а інша – вчитися всього знову.

Вчителька пояснює граматику, а я вже давно це знаю. Вона велить нам писати, я хутенько написав. І сиджу. Вихователька зауважила, що я нічого не роблю, і питає:

– А ти чому не пишеш?

Я кажу:

– Я вже написав, пані.

– Покажи-но, що ти там написав, – каже пані, але так, наче знехотя.

Я також не люблю, коли даєш завдання на цілу годину, а написали раніше. Бо вчитель задає і хоче мати спокій до дзвінка, а вони квапляться, і потім починають розмовляти.

Тож іду до вчительки і показую зошит.

– Авжеж, добре, але одну помилку ти зробив.

– Де? – питаю я, начебто здивований.

Я зробив помилку навмисне, щоб вихователька не здогадалася, що я вже раз закінчив школу.

Вчителька каже:

– Пошукай сам, де помилка. Якби ти так не квапився, то міг би зовсім добре написати.

Я повертаюся на місце і буцім шукаю. Вдаю, що зайнятий. Я муситиму повільно виконувати завдання, але тільки спочатку. Потім, коли я вже буду кращим учнем у класі, вчителі звикнуть, що я здібний.

Ну, але мені поволі стає нудно. А вихователька питає:

– Знайшов помилку?

Я кажу:

– Знайшов.

– То вкажи.

Вихователька каже: «Так». І дзвінок.