Зустріч із дитиною

Відшукавши зауважений за дня жолобок у валі за бараками, вони обережно пролізли обоє під колючим дротом, захищаючи рукавами очі й шуруючи спинами по гравію. Тоді скотилися з валу і, перевернувшись долілиць, заповзли, працюючи ліктями, у високу траву, просвітлену червоним західним сонцем. Під кутовою вишкою в будці, обліпленій жовтими плакатами OffLimits Off Limits (амер. Англ.) – Вхід заборонено.[1], сидів американський солдат: картонний шолом і автомат лежали обіч нього на лавці. З дощок вишки зривалися величезні краплі й глухо падали в попіл згаслого після ночі вогнища.

Оцінивши, що перебувають на безпечній уже відстані від дротів, вони повсідалися на купині й старанно очистили смугачі від грудок липкої глини та зішкрябали ножами коричневі плями на ліктях і колінах. Нарешті підвелися на ноги і плавною ходою подалися через підмоклу луку в бік шосе, обминаючи спорожнілі доти, розбиті артилерійські позиції й огинаючи великою дугою табір, з території якого здіймалися блакитні дими вечірніх багать, долинав тріск ламаних дощок і гомін тисяч людей.

- Вітер у наш бік, трупами чути, – сказав вищий, з вузликом у руці, коли вони обходили поле перед лікарнею, повне мерців, що лежали між стосами деревини. Він був альбіносом з обрезклим, рябим лицем. Ріденьке волосся стирчало на його черепі штивно, як шерсть. Посеред голови тягнулася вистрижена смуга. З коротких рукавів табірної куртки виступали жилаві, вкриті ластовинням волохаті руки. Він потягнув носом: - Не встигли спалити.

- Само собою, – сказав хрипким голосом нижчий. Він був зарослий чорною щетиною, теж вистриженою посередині голови, і раз у раз спльовував крізь вибиті зуби. На срібному плюші мокрої від недавнього дощу трави звивалися темні стежки. – Глянь, перед нами вже хтось пройшов. Доберуться до вагонів, – додав він діловито.

- Не переживай, стане й тобі, – сказав вищий. Вони спускалися в долину дороги, у видовжених тінях каштанів, у напрямку вілл, розташованих за коліями, на яких стояли ряди вагонів без локомотивів.

Долина була оточена чорним смерековим лісом, за який закочувалося мідне сонце. Під узліссям, на дні долини, серед заквітлих садів, у тьмавій зелені – буйній, рясній, з блискучими кульками й глицями срібного дощу – лежали як на долоні і ясніли рожевим тинком особняки з невеличкими круглими колонами. Небо над долиною стояло прозоре, легке, мовби з шовку, і поволі затягувалося холодом. Лише лісистим схилом гір повзли і розвівалися поміж смерек рідкі тумани.

- От і твої вагони, наїдайся, – сказав нижчий. Вони минули грядку молодої картоплі і вийшли на залізничну колію. Вагони були відчинені, запаковані посинілими тілами, акуратно складеними ногами до дверей. Зверху лежав шар дітей, спухлих і білих, мов накрохмалені подушки.

- Не всигли спалити, – сказав вищий. Вони перескочили через сигналізаційні дроти і рачки пролізли під вагоном.

- Само собою, – сказав нижчий. Вони подивились один на одного й усміхнулися затиснутими губами. Тоді знову перескочили через сигналізаційні дроти, сковзнули з насипу і, петляючи між городами, зійшли на саме дно долини, до офіцерських вілл.

Колонія, збудована руками в’язнів для вищих офіцерів табору та їхніх родин, зяяла пусткою і, якби не чудово доглянуті садочки, засунуті білі фіраночки на вікнах та зіп’ятий у небо дим із коминів, могла би здатися вимерлою.

Вони пройшли головною алеєю і звернули в бічну стежку під лісом. Через вилом у горах ще світило сонце, на межі тіні біля самотньої вілли відпочивала на лежаку жінка у квітчастому халаті. Її волосся було зв’язане на потилиці у важкий традиційний вузол. Кучерява дівчинка в блакитній сукенці гралася поряд лакованим візочком, у якому лежала лялька.

Вони зупинилися на стежці й подивились один на одного примруженими очима. Навзаєм усміхнулися, не розтуляючи губ. Перевели погляд на дитячу голівку, обійняли її поглядом – м’яко й акуратно, як руками. Потім відшукали очима гострий кут вілли, відділеної від стежки газоном, і знову подивилися на дитину. Вищий зробив крок уперед, тоді тінь від його голови впала на ноги жінки й підповзла до її грудей.

Жінка підняла випуклі очі й відкрила рот. Її верхня губа підібгалася, мов у кролика. Упіймавши її погляд, обоє хлопців усміхнулися ширше і, вихляючи за табірною модою стегнами, неквапливо рушили до дитини.