Посестри. Часопис №55 / Найстрашніша ніч в Одесі: працює ППО, іде атака «шахедів»

Я раптово прокидаюся і не можу зрозуміти, чому. На телефоні світиться час – 01:11, а спати я лягла о 00:30. На екрані з’являється повідомлення: «В Одесі працює ППО, іде атака “шахедів”». Ну йде, і хай собі йде, останнім часом наші ППО збивають 100 % цих дронів, зрештою, ми звикли до атак шахедів, навіть тривогу не оголошують, я ще більше загортаюся у ковдру й заплющую очі.

Вибух. Й одразу ж іще один, іще гучніший. Я мешкаю на вісімнадцятому поверсі, й одна з моїх стін повністю скляна, через неї видно море. Скло здригається. Я йду у ванну і вмощуюся на підлозі, тривогу ж не оголошують, значить, усе добре. Знову вибух, так гучно, що я вибігаю і починаю вдягатися. За вікном спалахи, заграва, вибухи, чую, як над будинком летять ракети. Я розумію, що це наші ракети, але мене трусить. Не можу знайти ключі від машини, бо не вмикаю у квартирі світло. «Шахеди» не летять на світло, мій будинок – не ціль, але зараз здається, що якщо ввімкну, то мене знайде якесь зло. Мені здається, що от просто зараз бомблять саме мій будинок. Знову вибух. Знову все здригається. Накидаю на піжаму пальто, всовую ноги у кросівки, хапаю сумку й біжу.

Вибігаю в коридор, там теж темно (у нашому районі від початку вторгнення все затемнено й вуличного освітлення немає). Спершу біжу до ліфтів, але потім думаю: якщо щось влучить у будинок, то мене, мабуть, ніколи не дістануть. Щоби вийти на сходи, треба пройти балкон, і не дивитися вниз – там страшно, над головою щось шурхотить, але я дістаюся сходів. І знову чую вибухи. У телефоні починає верещати сигнал повітряної тривоги, за декілька хвилин він повторюється. Я біжу так довго, а це тільки 14-й поверх, вибух, 10-й, вибух, сходи не освітлені, рятує ліхтарик у телефоні. Ближче до низу наздоганяю дівчину, котра теж біжить униз, разом ми відчиняємо залізні двері паркінгу. Ми на –2-му поверсі, добігли, врятувалися. Починають сходитися люди. У багатьох шок. Проживши майже все повномасштабне вторгнення в Одесі, такого ще ніхто не бачив. Ну, збивали десь одну-дві ракети, декілька «шахедів», але не щоп’ять хвилин. Намагаюся взяти себе в руки, вирівняти збите дихання  – і розглядаю людей навколо.

Вагітна жінка прибігла в теплому халаті, але той короткий. Дивлюся на її голі ноги у в’єтнамках, і мені стає холодно. На вулиці зараз приблизно 3 градуси тепла. От родина з рудим котом, кіт здається ошелешеним. Один чоловік прибіг загорнутий у ковдру й босий, але він встиг вдягнути окуляри, схоже, у нього шок, йому намагаються допомогти. Я дивлюся на нього й розумію, які ми всі крихкі. «А мій собака обпісявся зі страху», – розповідає жінка й показує на свого лисого песика в пуховичку. Вона схопила песика, пуховичок і побігла вниз, одягала вже на стоянці. Дві немолоді пари десь знайшли пляшку віскі, потрохи гріються й обговорюють свої подорожі, я проходжу повз і чую: «От коли я був в Ізраїлі…». Хтось загубив собаку породи «пес Патрон», і малий голосно гавкає. Діти гасають на самокатах. Дівчина привела бабусю і питає мене: «У вас завжди так? Ми тільки сьогодні приїхали», я кажу: «У нас так – уперше». Якась жінка постійно повторює: «Тут тепер, як у Бучі, там теж так усе починалося, я це бачила». Відчуваю її неспокій, але не добираю слів, щоби заспокоїти.

Приходить літній чоловік і каже: «По нас працює авіація». – «Ні, – заперечує молодший, – це ракети з підводних човнів, вони хочуть зруйнувати місто». – «Мам, мені ж завтра рано вставати в школу, я хочу в школу, пішли спати», – каже маленька дівчинка. Тут я не чую вибухів, тут я чую голоси. Вирішуємо відправити нагору одного хлопця, щоби він упіймав інтернет і дізнався, що відбувається. Люди продовжують спускатися, хтось приносить відео збиття ракет, зняте з наших вікон.

Я вибираюсь нагору, ловлю сигнал і телефоную батькам у сусіднє містечко. Вони не сплять, чують, як усе вибухає. Не спить навіть наш знайомий, який усю війну спокійно дивився сни на другому поверсі п’ятиповерхівки, він уперше зібрався і вийшов на вулицю. Як і більшість людей у ту ніч. Я намагаюся зрозуміти, чи це лише «шахеди», чи щось більше і страшніше.

Тимчасом у паркінгу ширяться чутки про прильоти й пожежу в місті. Хочеться води, звісно ж, я її не взяла, як і аптечку, як і ноутбук із недописаною книжкою. Я у рожевій піжамі, жовтому пальті й у кросівках без шкарпеток, бо не встигла їх знайти в темряві й одягнути, отож тепер починаю мерзнути в ноги. Але тривога триває, починають писати про другу чергу запусків «шахедів». Чекаю на відбій.

«Так хочеться їсти. Я зараз прийду додому і зроблю собі чай із бутербродом», − каже жінка, собака якої обпісявся зі страху. Ми вже пів години сидимо з нею на лавці й теревенимо про все на світі. Вона не розуміє, чому росіяни так поводяться, я намагаюся пояснити. «Відбій! Відбій повітряної тривоги», − нарешті довгоочікувана новина. Ті, хто залишився (багато людей пішли раніше, як тільки на вулиці запанувала відносна тиша), – аплодують.

Іду додому. Роблю чай і бутерброд, загортаюся в ковдру ймилуюся світанком зі свого 18 поверху. Усього три години тому я думала, що мій будинок розбомблять, а зараз завмираю від краси, адже, щоб не ставалося, сонце щодня сходить над нашим морем. Подумки дякую силам ППО за можливість проживати ці світанки в себе вдома. Знаходжу шкарпетки і кладу в сумку, най там тепер лежать, про всяк випадок. Нарешті засинаю.

Збито 14 із 17-ти. «Як ти?» – питаю знайомого з ППО. – «Нормально», – каже. – «Це була поки що найстрашніша ніч за все вторгнення», – кажу. – «Трошки гучно було», – відповідає. І я розумію, що нічого аж надто поганого не трапилося й усі живі. Лише завдяки тим, хто щодня нас обороняє, на всіх фронтах: на землі, небі, у морі. І тепер кожен день – День вдячності нашій Армії.