Посестри. Часопис №55 / Епіфанії Мілоша
Уже довший час у поезії Мілоша знову з’являється – але найбільше від воєнних років, а ще більш нав’язливо в останніх декадах – мотив (тема, образ) раптового об’явлення, захопливої епіфанії, яка часто випереджає зусилля поета (наприклад, біг до мети). Її можна зауважити вже в тексті «Історія» 1932 року. Щоб в одному містичному спалаху пізнати серію образів, які
тіло живе
плюс метал пущений у рух створює,
треба примружити очі,
дивитися на речі з їхньої зовнішньої сторони.
(«Історія»Різноманітність і недоступність видань творів Мілоша змушує вдаватися до кількох джерел одночасно [у 1981 році цей есей було надруковане на шпальтах «Tekstów», твори Мілоша справді були важкодоступні через культурну політику ПНР. Запис й укладання фрагментів віршів, цитованих в есеї, виправлено, а інформацію під ними уніфіковано так, щоби вказати збірку, у якій вперше був надрукований даний твір — прим. ред.]. [1]
Через два роки у поезії «Пісня»:
[…] згасне рух повільний,
а справжнє раптом голим стане
і щитом нової, незнаної постави
гляне цвіток польовий, камінь польовий.
(«Пісня»)
У тексті «Повільна ріка» (1836 рік) епіфанія представлена в дещо іншій тональності:
Три рази мають звитягу здобути брехливі,
аж поки правда на світі воскресне,і з нею постануть в одній хвилині
пречисті земля і небо, море і весниМілош Ч. Вибрані твори. — К., 2008. — С. 53. (Переклад Н. Сидяченко). [2]
(«Повільна ріка»)
В окупаційній «Пісні громадянина»:
А був же я дуже близько,
Сягав серцем металу, землі, і вогню, і води
І невідоме лик свій мені відслоняло,
Як відслоняє ніч супокійна, відбита в ставку між кущами,
І вітали мене міднолисті, свічадні сади,
Що гаснуть, як їх доторкнутись рукамиМілош Ч. Вибрані твори. — К., 2008. — С. 68. (Переклад Дм. Павличка). [3].
(«Пісні громадянина»)
У поезії «Міттельберґгайм», яку Мілош написав у 1951 році у Франції:
Ще стулено повіки. Ще зарано –
Вогню, могуття, сило, не приспішуй
Мене. Прожив я довго і сягаю,
Як в тому сні, рухомого кордону:
За ним оголюються барви й звуки
Й сполучуються речі цих краївПереклад Н. Бельченко. [4]
(«Міттельберґгайм»)
Через три троки схоже переживання буде записано в прозовому творі «Есей». Поета начебто вражає обличчя жінки, побаченої у метро:
«Поглинути це обличчя, але одночасно мати його на тлі усіх весняних гілок, мурів, хвиль, у риданні, в усмішці, у поверненні на п'ятнадцять років назад, у просуванні на тридцять років уперед. Мати. Це навіть не бажання. Як метелик, риба, стебло рослини, лише ще таємничіша річ. До мене дійшло, що після стількох спроб називати світ, умію вже лише повторювати по колу найважливіше, єдине визнання, поза яке жодна сила не може дістатися; я є – вона є. Кричіть, дмухайте в труби, зберіть тисячні походи, стрибайте, розривайте на собі одяг, повторюючи це єдине: є!»
(«Есей», Розпорошені вірші 1953 – 1954)
І знову через кілька років, уже в Берклі:
Так, це правда, ніхто не пізнав ні суспільства, ні міста,
[…] Але коли життя живиться однією надією,
Що якогось дня вже лиш гострота й прозорість,
То, дуже часто, жальМілош Ч. Вибрані поезії. — Львів, 2000. — С. 69–73.(Переклад С. Шевченка). [5]
(«Ніколи від тебе, місто»)
Ще дві цитати, де йдеться про подібне осяяння і красу. Як і в попередніх, вони нейтральні, не мають еротичного чи релігійного забарвлень
Величезна липнева ніч смаком дощу заправила уста
і повернене
було дитинство за мостам біля Puybrun.
Незрозуміла міць мене носила, одне століття минуло,
я почув пульсуюче
у темноті серце померлих і живих.
(«На трубах і на цитрі»)
Я натрапив на це, перейшовши вулицю, і мені явилося це як оприявнене людське призначення.
Але не мало назви, і мені пригадалася інша така хвилина, для якої я шукав слів, та знайшов їх після двадцяти років.
Розпочну тепер наново і буду прямувати наяву й уві сні, лише цього разу, як гадаю, скаже стоп спливаючий час.
(«Я натрапив на це»)
Скільки таких митей, скільки цитат! Можна було би згадати значно більше. Поет говорить про щось елементарне для нього. Елементарне для нього як власне поета. Моменти осяяння, об’явлення зумовлюють народження вірша, наказують упродовж десятків літ «шукати слова». Становлять те, що має бути повторене, відтворене. Мілош хоче, щоби відновилося схоже пізнання, чітко говорить, що згаяв життя у цьому очікуванні. Намагається якнайдалі «дістатися […] кордону» і буде прямувати «наяву й уві сні» до переживань, окреслене ним як «це». Такі миті є імпульсом і метою творчості. Що їх характеризує?
Насамперед їм підпорядковане переконання про справжність; поетові відкривається «справжнє», об’являється «невідоме», він осягає – у баченні світу – «гостроту і прозорість». Така правда оприявнюється через зв'язок речей і завдяки йому. У «блискові одного моменту» мають постати одночасно стихії і пори року. Про землю, вогонь і воду йдеться також у фрагментах, стилізованих під закляття. Обличчя жінки хотіло би бачити поета «на тлі […] гілок […] мурів, хвиль, у риданні, в усмішці», у різних часових відтинках, словом, у буттєвій цілісності.
«Незрозуміла міць» долає час і простір, може зробити навіть так, що оприявнюються як мертві, так і живі. Епіфаніями можна сказати про «виявлене людське призначення». Але – потрібно додати – їм властива нетривалість, миттєвість, фантасмагоричність. Йдеться про «рухомий кордон» і сади, що «гаснуть, коли їх схопити». Такі моменти тяжко відтворити словами; однак поет ніколи не сумнівається в цінності й реальності цих короткотривалих об’явлень. Як їх розуміти? І що вони оприявнюють?
I.
Інколи їх інтерпретовано у руслі символізму[6]. Доказом можуть бути довоєнні (поетичні, не критичні!) формули Мілоша. Поезії приписано незрозумілу пізнавальну силу: «і невідоме відкривало обличчя». Звернення до «серця металу», заклинання «духа землі» може наштовхнути на думку про таємний світ відповідників, у який вдивлявся – після романтиків – поет-символіст. Або про «душу світу», де поєднується об’єктивне із суб’єктивним, теперішнє і минуле, дійсність і сон. Або навіть – хто знає? – про бачення сутності? Естетичну досконалість епіфаній Мілоша підтверджують багатство і зв'язок складників, спосіб, за допомогою якого «втілюється барва і звук / І поєднані предмети тієї землі». Що означає слово «втілюється»? Може: сягаючи найвищої інтенсивності, наближається до своєї суті… У багатьох мистецьких ідолопоклоніннях, яких було особливо багато на межі століть, натрапляємо на схожі амбіції і формулювання. Малларме дивиться на іриси і зауважує:
Gloire du long dèsir, Idèes
що дозволяє:
Dʼouir tout le ciel et la carte
Sans fin attestès sur mes pas
(«Prose pour des Esseintes», Gallimard, 1926, с. 404 – 405)
Пруст прагне «завдяки якійсь із абсолютних подібностей між теперішнім і минулим опинитися в одному оточенні, де [зміг би] жити і радіти змістові життя, тобто поза часом»
Переконаний, що ні. Уся ця дигресія лише для того, щоби нагадати, що я пам’ятаю можливість такої інтерпретації. Може, і це навіть ймовірніше, що естетична метафізика колись спокушала Мілоша. Однак висловлювався протилежно й абсолютно зрозуміло вже у 1938 році.
«Ми всі надто прагнемо метафізичних знань, очікуємо на моменти пізнання, на раптовий спалах об’явлення, що розкриє сенс, безповоротно втрачений сенс світу і нашого життя на землі», – писав, цитуючи Марітена: «Шукати у мистецтві слів вічного життя і втіхи для серця – це шаленство»
Декілька слів, щоби пояснити. Коли Мілош засуджує «метафізичні знання», думає не про метафізику загалом, у широкому і традиційному розумінні. «Ми» – то насамперед поети… Він говорить про метафізичну інтерпретацію поезії, про служіння мистецтву. Її езотерична мова (успадкована від символізму – втручається Мілош – і секуляризована авангардом) мала б уможливити розмови з духом світу, долучатися до універсальних ідей, розкривати таємниці буття. Таких амбіцій Мілош не перестає зрікатися і кепкувати з них. У такий спосіб прощається з символізмом.
Що ж таке моменти осяяння і об’явлення? Ніщо інше як – доступні для кожного – миті переживання відчуттів настільки інтенсивних, що у результаті відбувається розщеплення суб’єкта в предметі. Предметом є те, що є явне для відчуттів, те, що безпосередньо пережите; не емпіричні ідеї, сітка відповідників чи метафізична структура, які можна було б осягнути за допомогою поезії (чи мистецтва загалом). Поезія, можливо, є таємницею, але ні про що таємне не розповідає; радіє і живиться світом щоденного досвіду. Не є тим, що «живе за комою в трьох крапках», – іронізує Мілош в «Поетичному трактаті».
Який живе за комою в трьох крапках.
Тече, нуртує неперекладальне,
Ерзац молитви. Поведеться так.
Вже синтаксис звичайний не до шмиги.
«Фі, публіцистика. Хай мовить в прозі».
Аж стане в найпередовіших школах
Колишня заборона — відкриттям[10].
(І. «Гарні часи»)
Винятковим є замилування одноразовим явищем, неповторним випадком. Те, на чому зосереджує увагу поет, це не «носій ідеї лиса у плащі, підбитому універсалами», а конкретний лис, якого він зустрів сорок років тому біля «каменистих ялинників недалеко від села Жеґари» [«На трубах і на цитрі»І]. Інакше: не ідея, не поняття, а індивідуальний вияв, виняткове існування. Моментів об’явлення можна очікувати лише від пунктуального чуттєвого досвіду: nihil est in poesis quod non fuerit in sensu [11]. Це Мілош повторював неодноразово:
Якби куртизанок Венеції міг описати,
Що у дворику гілкою дражнять паву
І з шат шовкових, з низки перел
Вилущують великі перса, червону
Смугу на животі від сукні,
Принаймні так, як бачив шкіпер галеонів,
Які прибули того ранку, навантажені золотом;
[…]
Тоді б не сумнівався. З упертої матерії
Що забереш? Нічого, хіба що – красу1].
(«Не більше»)
Я хотів описувати той, не інший, кошик овочів
з покладеною впоперек
[рудоволосою лялькою порею.
І панчоху на поручнях крісла, сукню зім’яту так, а не інакше.
Я хотів описувати її, не іншу, спить на животі, огорнута теплом
[його ноги.
[…]
Даремно я пробував, бо багаторазовий кошик овочів
залишається.
І не вона, шкіру котрої власне я любив, але форма
[граматична.
(«На трубах і на цитрі»)
Звідси висновок: для Мілоша мова узагальнює, зводить чуттєве до поняттєвого, одиничне – до загального. Що уможливлює – у галузі мистецтва – узагальнення? Інтелектуальний порядок («граматична форма») й естетична насолода («найвища краса»). Але завданням поезії – а принаймні його поезії – є ще щось інше. А саме «порятунок», тобто захоплювати читачів тим, що одноразове і неповторне. Поет послуговується мовою інакше, ніж звичайні люди чи науковці; вказує індивідуальне, спрямовуючи тенденцію до узагальнення. Тому поет вразливий до різновидів мовлення, черпання з величезного багатства стилів й ідіолектів. Бо у тому багатстві зберігся – хоча й невиразний – слід одноразовості мовця… і одноразовості предмета, про який він говорить.
Поетика Мілоша побудована також на любові до деталі. Вона полягає, як зауважив уже Вика, у квазіфільмовій послідовності образів, зіставленні кульмінаційних відчуттів і переживань[13]. Опирається на синекдоху, pars pro toto, та різноманітні метонімічні фігури. З птаха, дня, людини, будівлі залишається дзьоб, момент, рука й уста, мідні декораційні леви: у кінці поезії «Ода до птаха» лише дві метафори на строфу, а еротичний резонанс своєю недомовленістю викликає алюзію:
Завжди зі мною дзьоб напіввідкритий твій,
Всередині такий тілесний і любовний,
Що на потилиці волосся дибки від
Спорідненості і твого екстазу.
Тоді чекаю в сінях по обіді,
Бачу уста я біля левів мідних
І дотиком торкаюсь нагої руки,
Вдихаючи запах дзвонів і криниці.
(«Ода птаха»)
Мілош протиставляє події законам, особистості – суспільству (історії), цілісності – фрагменти, що надають своєрідності явищам, краєвидові чи поведінці людини. Вражає смакування рідкісними назвами, словами і зворотами, уживаними колись, у забутому стилі чи наріччі, які зникли із повсякденної мови. Також відраза до затертої, доведеної до автоматизму польської мови. Трапляються цитати одноразових уживань, навіть не надто зрозумілих для читача, наприклад:
(Як моє біднятко Алік називав, привал)
(«Де сонце сходить і куди сідає: Щоденник натураліста)
– стосується перевалу в Сарла – містечку у французькій провінції Періґор. Поезія Мілоша насправді – анекдотична й автобіографічна; пов’язана з особистим чи людським досвідом, особливо знаннями і подорожами, що змушує радше до коментаря, ніж до окреслення стилізації й історичного костюма, на цьому у свій час наголошував – може, занадто? – Бальцежан
Уже багато разів згадувалося найважливіше слово: одноразовість. Поетичним є те, що не повторюється, що не належить до загального зразка. Це – антиподи символізму. Деталь не розкриває жодних загадкових зв’язків із всебуттям, не черпає чуттєвої міці з репрезентації порядку світу, архетипу, ідеї. Її сила у винятковості і неповторності. Адже найсправжніше – первісно справжнє – це відчуття речей. Уже у поезії «Світ» Мілош писав:
Надія – це тоді, як хтось повірить,
Земля – не марево, жива істота,
Що зір твій, слух, і дотик – правдомовні,
[…]
Все – злуда, – кажуть інші, – не спізнати
Предмета жодного й малу приміту;
Хто каже так, не має той надіїМілош Ч. Вибрані твори. — К., 2008. — С. 63. (Переклад Дм. Павличка). [10]
(«Світ. Наївна поема: Надія»)
Лише за допомогою того, що одноразове, осягаємо буття; щось іще може означати формула: «з руху підняти вічний момент»? («Записник: Береги Лиману). І, власне, осягнення буттєвої одноразовості є джерелом поетичної епіфанії. Мілош пише expressis verbis: «Пам’ять уважали матірʼю всіх муз: «Mnemosyne mater musarum». Я переконався, що так є насправді. Досконалість кличе, спокушає, недосяжна, а є нею збережена в пам’яті деталь: гладке дерево поручнів, вежі, бачені крізь мереживо зелені, промінь сонця на воді тієї, а не іншої озерної затоки. Екстаз – у вірші, в картині – чи виникає з чогось іншого, як не зі збереженої в пам’яті подробиці
