Посестри. Часопис №60 / «IV. Дівчино, перш ніж в моїй відіб’єшся зіниці ...» (Зелена година)
Дівчино, перш ніж в моїй відіб’єшся зіниці,
Ти повинна здолати сплет зеленості, зел рої,
Що давно мого ока запорошили глибінь.
Там лісисто і сутінь, наче в отій криниці,
Де вершечки дерев – на дні. Не дивися в очі мої,
Адже постать твоя заступить щокожну тінь!..
Як вони довго – ці очі – між ярів заблукалі –
Збирали квіти живлющі, зілля смертне – лелії,
Озирались на нетель, на їхній танок довкруг.
А нині глибінь їх – пуща, видюща – яро, чимдалі...
І мені не відомо, чи підніме смерть, чи зуміє
Дух – глек, ягодами обтяжений, – взяти за пруг!
Не раз бо вони – ці очі – у сонце зірчисто
Задивлені, світлом розхлюпані по дубових сучках,
Відчували, як в них дозріли папороті та роси...
Тож їм дано на кохання прозирати крізь листя,
Тінь любові слабка поповзла по моїх руках,
І зараз ці руки, дівчино, розплетуть твої коси.
Та як же цими очима, в яких зачаїлась пуща,
Я зумів тебе запримітити – у хаті твоїй з лелекою,
Коли скрізь навкруги і далі час палахтить в речах!
Але хоч би ти пригорнулась до мене ближче і дужче,
Я завжди тебе буду бачити такою предивно далекою –
Крізь ліс, тобі не відомий, у сховку, в моїх очах!
«IV. Dziewczyno, nim się w mojej odbijesz źrenicy...» (Zielona Godzina)
Dziewczyno, nim się w mojej odbijesz źrenicy,
Musisz przebrnąć splątane zieloności zwoje,
Co od dawna mych oczu zaprószyły głąb.
Leśno tam i cieniście, jak w owej krynicy,
Gdzie drzew wierzchy tkwią na dnie. Nie patrz w oczy moje,
Bo twą postać przesłoni pierwszy z brzegu dąb!...
Długo one te oczy zbłąkane wśród jarów
Zbierały kwiaty żywe i śmiertelne zioła,
Zważając na motyli dookolny tan.
Dzisiaj głąb ich to leśny a widzący parów...
I nie wiem, czy śmierć kiedyś udźwignąć podoła
Ducha jagód purpurą przeciążony dzban!
Nieraz one te oczy wpatrzone gwiaździście
W słońce, światłem rozprysłe po dębowych sękach,
Czuły, jak w nich dojrzewa i paproć i wrzos...
Więc im dano na miłość poglądać przez liście,
Nikłym cieniem na moich pełgające rękach,
Co za chwilę, dziewczyno, rozplotą twój włos.
Że też tymi oczyma, gdzie las ma schronisko,
Zdołałem postrżec ciebie w twej chacie za rzeką,
Gdy się wokół i dalej rozpłomienił czas!
Lecz choćbyś do mej piersi przywarła się blisko,
Zawsze będę cię widział cudownie daleką
Przez ukryty w mych oczach, nie znany ci las!
