Посестри. Часопис №52 / Страх жити і страх помирати. Про Миколу Бажана

1

Не так давно помер знаменитий польський письменник та режисер Тадеуш Конвіцький. Мав 88 літ. Деякими його книжками, зокрема «Хронікою любовних подій»і «Маленьким Апокаліпсисом», я захоплювався, як учень творами Майстра.

На польських сайтах, де друкували шанобливі реквієми метрові, все ж чимало говорилося, що він уже не мав ровесників, ставав занадто мовчазним в останні роки життя, мав дуже сумні очі, пив самотню каву в ранкові години за «своїм» столиком «своєї» кав'ярні.

І хоча доробок великих письменників нетлінний – але… як їм живеться – як людям, а не митцям? – тим вісімдесятирічним і завісімдесятирічним письменникам? Коли нема близьких друзів, коли кохані вже переважно в могилі? Коли нема сил, і вже не напишуться значні твори? Коли вже не надто розумієш, що відбувається довкола? Коли, певно, приходитьвідчуття тліну і марнотності літературних занять (навіть до майстрів)?

Коли хочеться (начебто) безпричинно ридати, як ридав Іван Франко, чи просити дозволу родини на життя у богодільні, як Іван Нечуй-Левицький? Або прогулюватися міським парком, зиркаючи півзастиглим поглядом на молодих жінок, як Михайло Яцків? Або з паличкою, як сухенька жриця, згадувати (я, післядвадцятилітній, був разом із батьком свідком цих спогадів) того ж Франка чи Яцківа, як столітня Ольга Дучимінська?

Мертві залишаються молодими? Живі похилого віку стають трохи мертвими?

Але нині хотів би поговорити про іншого покійника – Миколу Бажана. Великий поет. Інтелектуал, що користав своїм природнім обдаруванням, дивлячись у різні сторони, щоб вижити. Автор сумнозвісного вірша про Сталіна, який завершується:

Ім’ям його жити й боротись, як муж –

І геть половини, і треті, і чверті!

Вітчизні віддати не вигризки душ,

а всю повноцінність життя або смерті!

2

Коли він був юнаком, то захоплювався футуризмом, Михайлем Семенком і чудесним майбутнім, вільним від усього, як думав, просмоленого століттями, дворушницького й лицемірного (які гримаси долі!), від усіляких кобзарів і їхніх жалісливих атавістичних інструментів як порхавок огидного минулого! У поемі «Сліпці» ця роздвоєна боротьба і мука (він потім засудив свій «роздвоєнський психоз») сягнула апогею. Поранена мистецька і національна романтика починає по-шизофренічному переплітатися із осудом і образами кобзарству як символу української невмирущості:

На всіх перехрестях сліпа голова,
Як пастку смертельну, своє розкрива
Піднебіння страшне трупоїдства.
Склепіння облудних жалів і скорбот,
Огидою й порохом напханий рот,
Зморхлий капшук безстидства.

У цій поемі все ж вбачали приховану націоналістичну апологетику. Молодий Бажан зрозумів: або повністю, без натяку на роздвоєність, стати «вірним ленінцем і сталінцем», або померти. Бо навіть така поема не подобалася більшовицькій критиці. Задуману третю частину «Сліпців» він так і не дописав.

Українці на Заході привітали перші дві частини поеми, не знаючи, що Бажан – сонце філософської поезії, яке сходило над українською землею, – вже відрікається від будь-якого «замилування» минулим, починаючи вергати саркастичні і ненависні філіппіки всьому, що вчора ще було йому дорогим…

Але вони також не могли уявити міру пережитого ним.

3

Треба було розлучитися з першою дружиною Гаїною Коваленко і дочкою Майєю, одружитися з лікаркою Ніною Лауер, виконувати радянські ідеологічні забаганки, спати, тримаючи під головою вузлик і кожної ночі із жахом, який перетворює людину на істоту, чекати арешту. Треба було також, щоби Сталін спитав:

– Хто так чудово переклав «Витязя у тигровій шкурі»? – і, коли назвали  ім’я, кажуть, викреслив Бажана зі страшних списків. Треба було забувати своїх друзів і час од часу доносити, що виправдовував так:       

На людських дорогах і тропах сиди,

Прийнявши посвяченість чорну,

І кобзу прохожим під ноги  клади,

Як голову мудру й покорну.

Треба було займатися угодництвом, пропагандистською антизахідною істерією, штучною рабською русофілією. Його післявоєнні збірки «Англійські враження» та «Біля Спаської вежі» зараз читати практично неможливо, зате у «Нічних роздумах старого майстра» частково оживає юний Ніко Бажан. Іноді здається, що ці вірші не є  присмерком колись могутнього таланту, а привидом молодого поета, який міг би стати генієм, якби йому поталанило народитися деінде.

4

Боліли очі й серце. Але найбільше дошкуляв біль за грудниною. Нині  вкотре шофер віз його на Байкове кладовище. Микола Платонович Бажан, поет, нагороджений п’ятьма орденами Лєніна, сталінською премією, ленінською премією, державною премією, герой соціалістичної праці (цей червоний антиіконостас можна ще довго перелічувати) схлипував невидимими слізьми. Він повертався від могили Юрія Яновського, де останні роки провадив свої цвинтарні медитації.

…Туди його привозив шофер. Біля могили було тихо й печально. Сановитий старець там часто плакав, перед тим крадькома озираючись. Жаскими були цвинтарні медитації колишнього футуриста Ніко Бажана. Згадував, як писав на іншого із їхньої трійці – Сашка – доноси під псевдо «Уманський», хоча, ніде правди подіти, робив це з огидою до себе самого, на відміну від агента «Стріла», що строчив повідомлення до каральних органів із натхненням, наче писав який-небудь власний роман, як-от «Господарство доктора Гальванеску» чи пізніше мемуари-розповіді про так званий неспокій.

– Пам’ятаю твій неспокій, товаришу Смоличу – сардонічна гримаса перекривила старече Бажанове лице, вмент зробивши його потворним.

…Потім згадав, як Сашко Довженко хотів, щоб в Україні поховали хоча би його серце, а тіло – у Москві, коли не можна у рідній землі. Як вони двоє пізніше ненавиділи один одного! Ненависть підживлювалася ненавистю.

Так, він колись зрадив свого найближчого друга. А перед тим зрадив ще одного, Сашка. Він, Юра і Сашко,  молодими були деякий час як нерозлийвода. Дідо Микола (він глибоко розуміє, що регалії, особливо перед ідольським ликом смерті, є порхавкою… у кращому разі залишаються лише імена) поволі пише свої «Нічні роздуми старого майстра», уже не дуже боячись ризикованих тем.

Згадує як, із пережаханим сладострастям, на письменницькому пленумі в Києві громив Юрків роман «Жива вода», не залишаючи від нього каменя на камені. Пам’ятає Юркові очі... Лише випадковість, що Юрку дали сталінську премію, врятувала його від іще більших хвороб і жебрацького життя. Хоча наприкінці життя зламаний Юрій Яновський почав писати російською.

Дід Микола сидить у своєму розкішному кабінеті. Плаче. Раптом хтось невидимий, але владний і невблаганний, починає надиктовувати йому слова.

Хто це?... Що це?.. Це про Господа нашого Ісуса Христа? Жах заполонював старече тіло. Знову згадав Сашка та Юру. Привиділося, що Юра йому усміхнувся, а Сашко підбадьорливо махнув тоненькою рукою.

Раптом дід Микола, сталінославець і борець із так званим українським буржуазним націоналізмом (завжди боявся, що чекісти дізнаються про УНР і його батька Платона) раптом утратив будь-який страх. Строфи релігійної поезії-спокути лилися, як літня злива:

Хто ти, русобородий?  Хто ти, ласкаворукий?

Звідки прийшов до мене? Може, зійшов з хреста?

 Дай я зіпрусь на тебе, вирвусь із смерті й муки.

Змора відходить, як хмара. Лопає глухота.

До глибокої осені, 23 листопада 1983 року, дати його смерті, залишалося небагато часу.