Посестри. Часопис №46 / Остання кава
Так, між нами, то ми, теперішні, біди вже не знаємо. А були часи, коли есесер якраз розформували, а медвитверезники ще ні. В есесері з медвитверезниками все було ясно: у тісній взаємодії з дитсадками, військкоматами і шкірвендиспансерами вони прищеплювали громадянам повагу до основних положень морального кодексу будівника комунізму. Аж раптом ціле будівництво визнали безперспективним, оголосили незалежність, капіталізм, і наказали рятуватися, хто як може.
«Як ви так, то й ми так», – вирішили начальники медвитверезників і перевели свої заклади на самоокупність. Тобто, з одного боку, скоротили перелік медичних послуг до шланга з холодною водою і кількох ударів по ребрах, а з другого – матеріально зацікавили особовий склад у перевиконанні плану. І настали такі часи, що хоч із дому не виходь. Особливо, якщо твій вигляд більш-менш натякає на платоспроможність.
Вигляд мого приятеля Боді натякав. Тоді, у середині 90-х, Бодю взагалі можна було сприйняти за молодого француза з великими кінематографічними перспективами. І якось по обіді в околицях Водохреща Бодя зайшов до мене в гості сповістити про «той третій празник». Не так, щоб дуже п’яний, а радше притомлений. Та й хто би за стільки днів не втомився: де твій Миколай, а де Водохреще. Хоча, звичайно, й свіженьких 0,7 літра коньяку в ньому теж хлюпало. Ну і Бодя з порога: накривайте, мовляв, столи, і таке інше в народному дусі. А я ж бачу, що справа безнадійна: тут уже накривай – не накривай, а наздогнати приятеля сьогодні не вдасться, нема що й стартувати. І починаю лагідно вмовляти його на каву: «Здохнеш, – кажу, – колись під плотом, і пси тобі причандали повідгризають». Як не дивно, подіяло, хоч ніби які там у центрі міста плоти.
Одне слово, випив Бодя кави, збадьорився і пішов. Хто ж знав, що на свою біду. Бо йде він такий бадьорий вулицею – і бачить міліцію. А міліція його поки що не бачить, бо в’яже симпатичного загалом чоловічка в каракулевому пальті, який пручається і кричить, що він філармонійний бас і може взяти фа контроктави. «Е, вуйку, даремно ви їм про ту контроктаву згадали», – подумав Бодя і кинувся виручати працівника культури.
Потім, у медвитверезнику, їх обох і ще з десяток таких роздягли до трусів, полили зі шланга і вишикували перед телекамерою. «Колючий об’єктив» чи «Вони ганьблять наше село» – якось так це називалося на обласному телебаченні. І тут Бодя, якого зацікавлені дівчата роками загодовували компліментами про його артистичну зовнішність, зробив крок назустріч камері, лагідно усміхнувся і з довірливою інтонацією сказав:
– Доброго вечора, шановні телеглядачі! Ми ведемо наш репортаж із чернівецького медвитверезника…
Не буду наговорювати зайвого на тих двох сержантів: били вони Бодю довго, але акуратно, і жодних життєво важливих органів не повідбивали. Шкода тільки, що попередньо вимкнули камеру, бо актором Бодя так і не став, тож іншої нагоди взяти участь у зйомках доля йому не підсунула.
А та кава справді виявилася для нього останньою. Наступного вечора він забіг до мене на хвильку, заради однієї лише фрази: «Не ображайся, але так погано, як від твоєї кави, мені ще в житті не бувало». І хоч витверезники в Україні давно позакривали, Бодя дотепер на кожну мою пропозицію запити коньяк бодай ковтком еспресо незмінно відповідає:
– Нема дурних, краще не ризикувати.
