Посестри. Часопис №46 / «І ось ти стикаєшся з ворогом своїм лице в лице...»

І ось ти стикаєшся з ворогом своїм лице в лице,  

в оливному саду, на піску, білішому за кістки твоїх померлих.  

Що скажеш йому? Надламаний горіх біля воріт росте,  

нові гілки випускає, немов багнети, що його перемелють.  

Донька твого ворога танцює під ніжним вивихом лози.  

Птахи повернулись відновлювати розорені гнізда.  

Сусід-кулеметник приїхав цілий – хіба здригається від грози  

і часом серед ночі кричить, як чайка, пронизливо.  

Коли свого ворога безпомилково у юрбі впізнаєш,  

поцілив би – та слів або куль не видобути зненацька.  

Повзуть блакитними поручнями пахощі бузини та яєчні,  

а поміж них іще один гострий запах – ненависті.  

Червона спека розпростує чіпкі клешні крабові,  

обмацує натільні хрести, а на них – столітня іржа.  

Донька твого ворога викидає ніжку дитинно, незграбно.  

Танцює, і очі – ягоди,   

з яких чавлять вино  

у пору врожаю.