Посестри. Часопис №43 / Життя і смерть Сергія Кабана. Уривок перший

Пам’яті Сергія Коваленка

Серед нас, людей, розповсюджена думка: якщо Герой один раз уникнув неминучої смерті, отже, тепер жодна зі смертей – ні від металу, ні від вогню, ні від води – його не дістане. І де б наш Герой не був і з ким би не бився, ми, люди, віримо – він переможе і обов’язково залишиться живим. Бо смерть не власна над ним.

І навіть коли Герой гине, ми, люди, повторюємо, як мантру: «Герої не вмирають!»

Але насправді це – не так, бо вмирають і Герої, й люди.

Сергій Коваленко (позивний Кабан) отримав поранення, несумісні з життям, у січні 2023-го року під Бахмутом.

Улітку 2014-у він пішов добровольцем до Сумського пересувного прикордонного загону. Ніс службу кулеметника на кордоні в Донецькій області. Там прийняв перший бій, отримав важке поранення. Сергія прооперували у місцевій лікарні, але евакуювати не встигли – російська армія розпочала наступ і прикордонний загін вийшов із зони бойових дій. А Кабан залишився у лікарні – нетранспортабельний, із сильною кровотечею. Його шукали сепаратисти, щоб убити, але Сергія врятували смілива медсестра та десяток небіжчиків у морзі. Смерть щомиті багато діб поспіль очима мертвих – цивільних та військових – дивилася в обличчя Кабана. І це не фігура мови, а буквальний опис ситуації, в якій опинився український солдат.

Ця неймовірна історія сучасного Одіссея, який, рятуючись від живих, спустився у світ мертвих і повернувся назад, лягла в основу новели «Життя і смерть Сергія Кабана» (роман «Іловайськ») і сценарію до художнього фільму «Кордон» («Небокрайфілмз», режисер А. Кавун, зйомки зупинила повномасштабна війна). «Мій тато… Наш Герой», – написала в коментарях під меморіальним дописом у соціальній мережі Аміна, юна донька Сергія. Хтось із дописувачів, очевидно, старшого віку, додав: «Він і наш Герой, доню…»

Після усвідомлення смерті Героя ми, люди, завжди говоримо: «Ми мусимо пам’ятати про всіх наших загиблих Героїв!»

Пам’ятати – значить, думати і розповідати про них. Викарбовувати у часі й просторі. І обіймати їхніх близьких, бо пам'ять найчастіше потребує обіймів.

***

Чому Кабан? Тут відповідь очевидна. За фізичними даними Сергій – чи не найбільший у загоні боєць. Тому такий позивний. А будь-який позивний, будь-яке нове ім’я, особливо коли це ім’я дає війна, має свою історію і свій сенс – і може виникнути з будь-чого: хоч із дитячої мрії, хоч із жарту спостережливих побратимів, хоч із випадкової репліки. Але, яким би чином не народилося, нове ім’я допомогає людині змінити звичний спосіб життя і прийняти війну, а разом із новим способом життя й війною – змінити ставлення до смерті. Позивний наче зафарбовує, як зафарбовують вікно, що стало раптом непотрібним, на час бойових дій усе попереднє, що трапилося з людиною, і починає надиктовувати біографію з чистої сторінки. Бо у тому, минулому, житті про смерть згадували лише інколи, а у теперішньому – смерть літає, свистить, гирчить і кричить поруч щодня.   

До початку масованих обстрілів декілька днів підряд місцевий люд виходив до росії. Інколи Кабан намагався розмовляти з біженцями про любов до Батьківщини:

– У тебе ж удома війна. Ти ж чоловік, чого ти тікаєш? Ми зі всієї України сюди приїхали вас захищати! Треба воювати за свою землю!

– Тобі нада, ти і воюй! – відповідає молодик у спортивках і чорній майці, плює собі під ноги, забирає паспорт, робить десяток кроків, озирається і тиче Кабану фак.

Черги на прикордонному пропускному пункті стояли у ті дні по декілька кілометрів – товпилися, квапилися, в останній день взагалі виїджали автобусами та вантажівками, тікали, немов перед землетрусом. Апотім різко, в один день – ні фур, ні машин, ні людей. Наче щось знали.

Бити з легких мінометів по контрольно-пропускному пункту українських прикордонників росіяни починали помалу, нерегулярно і тільки вночі. Коли міни летять іздалеку, то звук зазвичай такий: вуух-вуух-вууух, і є кілька секунд, щоб укритись. А коли стріляють ізблизька, то чутно постріл – пух! – і одразу ж – шшшшшшшш – коли міна падає – і ховатися треба миттєво.

А потім прилетіло вже вдень. Щось важке і гучне зовсім поруч – і осколками у решето посікло металеву будку пункту пропуску. Дивом ніхто не постраждав, але зі штабу наказали наряди на КПП відмінити, а всім ходити у «секрети». Ходити випадало через добу, але іноді – і по дві поспіль. Бо після перших прильотів декілька місцевих контрактників одразу ж узяли відпустки «за сімейними обставинами», а з десяток бійців на шикування регулярно з’являлися нетверезими. Їх не карали, бо обставини, що склалися, самі по собі були покаранням, але і до виконання завдань випивак, звісно, не допускали – відправляли допомагати до їдальні або прибирати в казармах.  

Кабан нові тяготи служби сприйняв спокійно. Як і більшість здоров'яків, він мав добросердний характер і багато приятелів, але у стосунках із будь-яким начальством проявляв себе людиною до неможливості, можна сказати, по-кабанячому впертою. Тому так і вийшло, що позивний Сергію дали не побратими, а командир застави Перший. А разом із позивним дав і кулемет. Кулеметник – робота привілейована. Завжди – особливе завдання, у будь-якому бою кулеметник стріляє і вбиває зазвичай більше за інших. За кулеметниками полюють вороги, по кулеметних гніздах цілеспрямовано ведуть вогонь із мінометів, гранатометів і танків. Кулеметників і снайперів, які потрапляють до полону, сепаратисти і росіяни, як правило, не щадять. Катують, знущаються, хіба кому іноді пощастить, так можуть одразу розстріляти. На обмін полоненими кулеметники потрапляють рідко і за великі гроші. Іншими словами, у бою та полоні у кулеметників шансів вижити – мінімум. Та якщо снайперами стають за бажанням і здібностями, то кулеметниками часто – через фізичну комплекцію і характер. Кулемет значно важ­чий за автомат або снайперську гвинтівку, тягати його на собі може тільки міцна людина. Ось і виходить, що під час гри у футбол у дитинстві найменшого відряджають грати у ворота, а в армії – найбільшому дають кулемета. Кабан і справді мав неабияку фізичну силу, та й стріляв влучно, купчасто, а от бігати не любив. Тому коли Перший запропонув стати кулеметником, не відмовився: лежиш собі, натискаєш на гачок, а тягати ту залізяку – не проб­лема. І начальство задоволене – тепер свою впертість Кабан міг тренувати десь окремо в засідці на кулеметі.

Проте, стріляти по-справжньому, на ураження ворога, Кабану досі не довелося. Він стояв на пішоходному КПП – перевіряв речі й паспорти громадян, ходив у «секрети» – засідки, що влаштовували вздовж кордону, спостерігав за ворогом у бінокль, але на тому й усе.

Коли починалися обстріли з території росії, прикордонники ховалися в окопах і не відповідали. Такий був наказ – не провокувати. Сидіти в окопі Кабану було не страшно. Міни лягали далеченько, вздовж кордону, наче окреслюючи територію, на яку їм вхід заборонений.

– Хоч так уб’ють, хоч так, – жартував Кабан під обстрілами, згадуючи слова коханої дружини: «Повернешся, я тебе вб’ю!». Командир відділення – Академік, струшуючи з каски пісок, у відповідь лише кивав: мовляв, чувак, тобі що так, що так – звізда!

Про намір піти добровольцем Сергій повідомив дружині у момент, коли пакував наплічник. Він сидів навпочіпки перед диваном, розклавши речі з шафи і шухляд, і дивувався, скільки за тридцять чотири роки життя накопичилося усілякого мотлоху. На стіні цокав великий годинник із гирьками. Ходики Кабан любив. Йому подобалося мідним ланцюжком врівноважувати їхній рух, витирати пил із ланок ланцюжка, розглядати малюнок – гірський пейзаж із рогатими оленями – на циферблаті. Зозуля, щоправда, давно зламалася, та Кабан вирішив, що так навіть краще.

– Ти куди це зібрався? – запитала Оксана, заглядаючи до кімнати. З самого ранку вона ходила у справах і повернулася сильно не в гуморі. – Обідати будеш?

– До війська, – не відриваючи погляду від годинника, відповів Кабан.

– До якого ще війська?

– Українського.

– Коли?

– Автобус за годину.

– З дочкою попрощався?

– Так, попрощався.

– А чому мені про повістку не сказав?

– Так не було повістки.

– Сам напросився?

– Сам, – Кабан розумів, що неправий, але не хотів засмучувати дружину завчасно, заводити зайві розмови: та що, та як, та куди? Почне відмовляти, телефонувати матері. Натомість зараз – усе конкретно, і розмова коротка.

– Я зрозуміла. Як повернешся – я тебе вб’ю! Ясно тобі?! Сідай обідати, на автобус запізнишся.

І до 23 серпня 2014 року, за ці три літні місяці служби, так і виходило, що полягти смертю хоробрих Кабану і справді доведеться по поверненні додому від удару сковорідки дружини. Бо кілька мінометних обстрілів, під які він потрапив, – не привід гинути на війні. Проте сьогодні зі штабу попередили – завтра свято, День Незалежності України, можливі провокації. «Смішно сказати – знову провокації!», – розмірковував Кабан, лежачи під кущами у «секреті» і мріючи про хоча б пару сигаретних затяжок. Кордон щоночі перетинали і безкарно зникали у лісосмугах криті брезентом машини. Чи не щодня прикордонники спостерігали, як на тому боці заходять на позицї, розгортаючи бойові розрахунки, російські «гради» і обстрілюють Савур-Могилу. А вчора на світанку пацани бачили, як у затуманений ярок майнуло п’ять танків. Стабільного мобільного зв’язку немає, оперативної інформації немає, української армії навколо теж немає. Прикордонники боялись потрапити в оточення, але командири мовчали і чекали розпоряджень зі штабу, а штаб звично мовчав.

Сьогодні на висоту наряд – десять бійців. Старший «секрету» – Академік, високий, довгорукий кандидат економічних наук. Уміє далеко і влучно кидати гранати. У його руках автомат виглядає безпечною іграшкою. Теж доброволець, приїхав разом із Кабаном у складі новоутвореного пересувного загону для підсилення місцевої прикордонної застави. У наряді Академік, як і більшість бійців, – другу ніч поспіль. Висота, де вони причаїлися, панівна, звідси у світлу пору доби чудово проглядається велика ділянка кордону. Але де він, той кордон? Немає ані смугастих стовпів із назвами держав, ані демаркаційних ліній, ані колючого дроту; навколо – звичайний лісостеп, пересічена місцевість без жодних маркувань. Умирний час – рай для контрабандистів. Катайся туди-сюди, завжди можна домовитися, бо майже всі свої, тутешні– і прикордонники-контрактники, і контрабандисти.

Головне видовище на висоті вночі – як довбуть яскравими залпами російські «гради» по Савур-Могилі. Крутіше, ніж останній епізод «Зоряних війн». Залпи пролітають майже над головами, трохи освітлюють суцільну темряву і розсипаються смертоносними фейєрверками на Савурці. Зате по світлому прикордонники контролюють усі ключові, колись вельми жваві, перехрестя доріг. Академік оглядає у бінокль краєвиди: схід сонця, путівці, посадки. На світанку тут завжди тихо – місцеві або виїхали, або зачаїлися по хатах, збройники і Нацгвардія відійшли, залишивши один добре укріплений блокпост і надписи на бетонних блоках: «Крим наш» і «Путін Хуйло». «Скоро зміна, можна і закурити», – думає Кабан і намагається непомітно дістати сигарету.

– Кабане, –раптом озивається Академік, – там колона! – і ретельно протирає бінокль, нібито це допоможе змінити картинку на дорозі. Колону вже можна добре розгледіти і без оптики, тож сигарету доводиться сховати. Кабан устигає нарахувати десяток одиниць техніки, коли колону наказують пропустити. «Вогонь не відкривати, – командує по рації командир застави Перший. – Колону не чіпати!» Кабан знову дістає сигарету, нарешті смачно закурює і бере в Академіка бінокль. Попереду йде бетеер із українським прапором і двома білими смугами на броні – маркуванням української армії – начебто все правильно, все нормально. Але від кордону останні українські підрозділи вийшли ще позавчора. Звідки тоді взялася колона? З Савур-Могили? Заблукали? І що не так із тим бетеером? За бетеером іде беемпе, потім сунуть важкі «урали» і «камази», навантажені, вочевидь, боєкомплектом, заправники, жовті пасажирські автобуси, декілька легкових автівок.

– Синусе, прийом. Академік на зв’язку.

– Прийом.

– Із боку кордону у ваш бік рухається колона, одиниць сорок: бетеер, беха, вантажівки з боєкомплектом, автобуси. На бетері — український прапор. Ваші?

– Косинусе, прийом. Синусе, – сьогодні рація звучить чисто, чутно гарно, вважай, пощастило. Синус і Косинус – позивні двох офіцерів Нацгвардії. Обоє закінчили київський політехнічний інститут– от і бавляться, щоб геометрію не забути. — Що скажеш?

– Не наші.

– Може, збройники?

– Не вимикайте рацію, – просить Академік. Від висоти прикордонників до блокпоста Нацгвардії – близько п’яти кілометрів, та якщо навпростець полем, то значно ближче. –Спостерігаємо!

Усім прикордонникам у «секреті» лячно. Хочеться, щоб ішли свої, щоб справді –заблукали, але Кабану інстинкт підказує, що це не так. Якась неправильна ця колона, щось у бетеері з українським прапором є несправжнє, такий новенький, наче тільки виїхав із воєнторгу. Можливо, такі підозри виникли тому, що останнім тижнем Кабан бачив зовсім інші українські колони – оглушливо ревуть танки, брязкають по червоній твердій, як каміння, землі Донбасу гусениці, здіймаючи у розпеченому серпневому повітрі суху, дрібну, наче з цегли, пилюку, натужно пахкають старенькі беемпе. На цю техніку без сліз не глянеш – уся побита, багато йде на зчіпці, у машин клинить то коробки передач, то башти, то ще щось. Жорстоко матюкаючись, вилазять назовні мехводи з кувалдами та монтувалками і поспішають усунути негаразди. Ззаду, впираючись один в одного бамперами, глухнуть, закипаючи, «газони-шишарики» і «зіли», завантажені по самісінькі борти боєкомплектом, і майже у кожній машині, всупереч інструкціям та здоровому глузду, сидять, лежать прямісінько на ящиках із мінами та снарядами бійці. Піднявши капоти, втомлені та знервовані водії, згнітивши серце, поливають водою із пластикових пляшок бензонасоси – тонкими-тонкими цівками, у таку спеку вода – на вагу золота. І звідусіль –із броні, з кузовів, із люків – дивляться пусті зіниці, у яких на тлі вицвілої байдужості тліють помаранчеві вогники радості. Вони вирвалися з пекла, їм пощастило – вони йдуть на ротацію, а це означає що, можливо, вони залишаться живими, на відміну від тих, хто зараз там, на Савур-Могилі. Втомлені порожні очі солдатів забути неможливо, таких очей не буває у живих людей.

– Академіку, прийом! Синус на звязку! – тепер рація звично шипить  і плюється, ненадовго її вистачило. – Доповідаю: колона зупинилася, з автобусу вийшло двоє…

– Бачимо…

– …шевронів на формі немає, хто такі – неясно. Вони зривають прапор! Вогонь, хлопці, вогонь!

– Прикордонники, допомагайте, –Косинус кричить у рацію так, що чують усі на висоті. – Закрийте їм «зеленку»!

Поле перебігти – не життя прожити. Особливо Кабану з його комплекцією і кулеметом. Ріллям, ріллям, бігом-бігом-бігом, бо від блокпоста чутно, як уже валить автоматичний гранатомет, вибухають бензобаки, стрекочуть автомати і бахкають гранати. Треба швидше, швидше, але тяжко, відстав від своїх, задихнувся, але тут пощастило – підскочив бетеер із сусіднього «секрету», хлопці закинули на броню – і пішла вода в хату!

Встигли якраз вчасно–пара вантажівок горіли, підбиті автобуси похилилися набік, поруч лежали мертві вороги; живі, зайнявши оборону, запекло відстрілювалися. Як і просив Синус, прикордонники підперли сепаратистів та росіян із тилу. Кабан заліг у «зеленці» і щільним вогнем зу­стрічав тих, хто намагався відступити і сховатися серед дерев. Кабан уперше у житті стріляв не по мішенях, а по живих людях, але дивно, не відчував жодних докорів сумління, у першу хвилину навіть не виникало відчуття вбивства. Тиснешна гашетку – і кулемет відгується слухняною чергою, от і все. Але коли темно-зелені фігури, що швидко бігли полем, почали падати – хто чудернацьки розкинувши руки, хто втискаючись у землю в надії сховатися від шквального пере­хресного вогню, Кабан раптово відчув гіркий присмак у роті. Він змінив кут обстрілу, перезарядився і знову почав ретельно обробляти свою ділянку: метр за метром, як і вчили на стрільбах.

Позиції нацгвардійців та прикордонників мали відчутну перевагу над позиціями противника, але швидкої перемоги не вийшло – занадто багато людей і техніки їхало у колоні. Отямившись від раптового нападу, сепари і росіяни спробували контратакувати. Над головами раптово задзижчав безпілотник, і у цю ж хвилину квадрат, де розгорнувся бій, накрили з мінометів.

– Вони ж своїх можуть замочити, – здивувався Кабан.

– Для них тут своїх немає!–Академік на все мав коротку і влучну відповідь, на те він і Академік.

– Прийом! Синус на зв’язку! У вас броня є? Допоможіть витягти поранених! Пропадають хлопці!

– Кабане, ти куди? Ти ж кулеметник! –закричав Академік, але Кабан услід за нимуже заскочив на бетеер.

– Броня, баштою крути! – бетеер енергійно обстрілював «зеленку», і всі, хто переміщався на ньому, вели інтенсивний вогонь.

– Прикрий, я перезаряджу!Готовий, давай! Фігач, щоб і голів підняти не змогли! – але вогонь у відповідь, однак, не припинявся, і по броні цокотіли кулі.

Гуркіт бою неможливо передати достеменно. Потік звуків, що хаотично видає стрілецька зброя, робота автоматичних гранатометів, вибухи гранат, рев двигунів танків та іншої техніки, крики людей – живих і поранених, стогін помираючих – із цієї какофонії кожен боєць обирає для себе тільки найважливіші, найголовніші, ті, що мають значення тільки для його життя, звуки. Звуки, які можуть урятувати, а можуть і погубити. Іноді важливим із цієї какафонії для солдата може бути тільки один-єдиний звук, що має вирішальне значення саме в цю мить.

– Умене влучили! – Кабан почув необхідний для нього звук надто пізно, замість звичного «цок-цок-цок» по броні – «хлоп-хлоп-хлоп» по бронежилету.

Він засунув руку під броник, помацав живіт –мокро, але тільки піт, крові немає, захист витримав. Тією ж рукою смикнув магазин на перезарядку:

– Сука! – адреналін зашкалював. Прокричав у башту: –Гупни у кущі праворуч!

– Не можу, башту заклинило!

– Та хоч чимось насип! – І з бетеера щодуху затарабанив кулемет.

Кабан, щоб прикрити спину, притиснувся до відкритої кришки люка. Можливо, саме це і врятувало його тоді від смерті. Цок-цок-цок-цок-цок – щільна черга. «Чому ззаду, звідки вони там узялися? – майнула думка. – Чому вороги і спереду, і позаду?» Розвернувся подивитися – і тут же отримав чергу в бронежилет поміж лопаток. Огледівся, намагаючись оговтатись і вгадати, звідки стріляють, відповісти, і вмить отримав тупий удар у лівий бік, у незахищене місце.

– У мене влучили!

Академік схопив Кабана за руку і різким, управним рухом скинув із броні. Удару від падіння Кабан не відчув. Приземлився, упав на спину, зробив два поштовхи ногами – подалі від бетееру, під кущ, і тільки там засунув руку під бронежилет і вліз у липку кров. Подивився на червону долоню — болю не відчував, відчував лише бій – вибухнули гранати, застрочив кулемет нацгвардійців, тільки вже чомусь по самих нацгвардійцях. Очевидно, сепари знищили кулеметника і гранатометника, закидавши гранатами, а зараз із їхніх же позицій атакували українців. Хєрові справи. Кабан волів діяти. Він не думав ні про рану, ні про смерть. Він мав тільки два виразні бажання: покурити і взяти до рук кулемет. А краще і те й інше одночасно, але він не міг навіть поворухнутися, щоб дістати медичний індивідуальний пакет – ліва сторона тіла заніміла. Знову почув вибухи гранат, після чого кулемет заглох. Одразу до нього підскочив Академік:

– Куди тебе?

– Десь тут, – Кабан тицьнув підборіддям у лівий бік.

Розстібнули «броник», розірвали майку:

– Жити будеш! Здається, навиліт пройшла, –Академік наклав бинти. – Тримай міцно, крові багато втрачаєш! – Уколов знеболювальне. – Тільки не засинай!

– Підкури сигарету.

Академік підкурив сигарету і тицьнув Кабану до рота.

Кабан почувався дивно. Лежав, лівою рукою притримував бинти, правою – сигарету, дивився у небо і слухав бій. Прислухаючись до звуків, розгадував, чи свої беруть гору, чи вистачило у сепарів часу для організації оборони і відступу, і чи насправді нацгвардійцям і прикордонникам дуже пощастило, що ворожі бетеер і беха з українським прапором одразу ж утекли у бік російського кордону. Якби важка техніка втяглася у бій, хто знає... «Ні, звичайно, ми б перемогли, але своїх би втратили немало», – розмірковував, міцно затягуючись, Кабан. Небо ви­глядало по-вранішньому свіжим, із ладними помаранчевими швидкими хмарками. За формою деякі хмаринки нагадували оленів із пейзажу на циферблаті настінного домашнього годинника, і Кабан згадав обіцянку дружини і сльози доньки при прощанні. А так він просто лежав і курив, не відчуваючи болю, під гуркіт шаленого бою, і ловив кайф. Ловив кожен подих вітру, і кожна чомусь синьо-помаранчева травинка того ранку рельєфно викарбувалася у пам’яті. Кабан ще підмітив, що на деревах багато іржавого, під колір землі та крові, листя. Кров із його великого тілавитікала навіть через бинти, але чого-чого, а крові він мав багато, так що особливо і не шкодував за нею. Більше турбувала нездатність поворухнутися. «Може, нерв який перебило? – хвилювався Кабан. –А якщо у хребет куля зайшла?»

За якийсь час поруч загуркотів бетеер, із люка висунувся командир екіпажу. Побачив Кабана, здивувався:

–Кабане, йопересете! Як же так? От суки! Ми їх там усіх замочили! Агов, тягніть його хутко сюди!

Хтось підскочив, спробував підняти прикордонника, закректів і заматюкався:

– Бл.., важкий, як кабан!

Кабан усміхнувся.

Його насилу затягли на броню, де вже лежав прикордонник.

– Жени з усих сил! Знаєш, де лікарня?

«Навіщо мені лікарня? – здивувався Кабан. – Мені і тут гарно…»

Отямився він в операційній.

Поверх медичної маски на пораненого здивовано дивився високий худорлявий лікар.

– Ти не кашляти не можеш? – приємним голосом запитав лікар. – Я вже третій раз тобі рану висушую, а ти кашляти починаєш, і кров, наче з поросяти, хлюпає. Там у тебе дірка велика, я мушу на нутрощі подивитися, чи не зачепило. Можеш не кашляти?

– Спробую, – несвоїм голосом прохрипів Кабан. – Курити дуже хочеться.

– В операційній курити заборонено, сам розумієш.

Кабан завмер і затамував подих, але не зміг утримати спазм, розкашлявся, і з рани фонтаном бризнула кров.

– Ні, дорогенький, так не піде. По-перше, тебе сюди не одного привезли – всіх лікувати треба, а, по-друге, якщо кашлятимеш, рану ми тобі не зашиємо. Можеш не кашляти? Не кашляй, я тобі кажу! – лікар не нервував, просто говорив наполегливо і твердо. Кабану дуже хотілося зробити доктору послугу і не кашляти, але він не міг утриматися – кашель стиснув груди, розідрав легені і вийшов сиплим звуком через горло і чавканням крові в боці.

– Сестро, – гукнув лікар, – а ну дай йому в зуби, щоб дим пішов. Можеш мої взяти.

– Кури! – чиїсь руки встромили до рота сигарету – дотик пальців був однозначно жіночим – і підкурили. Кабан затягнувся, в голові на мить запаморочилося, і біль, який тягнув увесь лівий бік, притих. Він відкрив очі і з подивом зрозумів, що досі лежить в операційній на столі – і курить. Сигарету пінцетом підносила невеличка гарненька медсестра.

– Ти диви, справді не кашляє! Пощастило тобі, в сорочці народився – всередині все ціле, тільки м’язи дебело розірвало на пузі, а воно у тебе чимале, ха-ха, – радів хірург. –Зараз зашиємо, не переймайся, кури. Сестра, не смітіть попелом, будь ласка, тут же не крематорій. Принаймні поки я тут головний лікар, ха-ха.

Ранком приїхали хлопці з застави. Привезли сигарет, сухпай, показали Кабану пробитий телефон (Академік на замінудав покористуватися своєю запасною простенькою «Нокіа»), на броніку нарахували шістнадцять слідів від куль.

– Як ти живим залишився?! – сиділи, курили просто в палаті й дивувалися. – З колони розгромили половину, решта втекли, суки. Документи їхні, телефони та мапи зібрали у наплічник і віддали Першому. Так щоне даремно ти постраждав, Кабане!Гарну справу зробили.

– Ви дружині, якщо додзвониться, нічого не кажіть, – попросив Кабан. – День-два оклигаю, а там сам придумаю, що брехати.

Увечері прийшов Академік. Приніс три футболки на зміну, темно-синій спортивний костюм і гумові капці, щоправда, трохи малуваті. Ну, і гранату. Сказав, що в господарстві така річ завжди знадобиться.Кабан і не сперечався, поклав гранату до шухляди поруч із запальничкою. Кабан попросив завтра принести сигарет і шоколаду.

– Цукор та тютюн – повільна смерть! – пожартував Академік. Але пообіцяв.

Олексій Іванович, головний лікар – і водночас хірург, який оперував Кабана, без медичної маски виявився чоловіком років сорока з приємною професійною усмішкою. Після операції він заходив до поранених по кілька разів на день. Кабану казав, що рана життю не загрожує, але вкрай неприємна, плюс велика втрата крові, тому мусить лежати смирно і не рухатися. Але Кабанові точно було не до прогулянок – почувався він, якщо чесно сказати, гидотно, будь-який рух завдавав болю.

Під вечір приїхала «швидка» евакуювати поранених до Маріуполя. Точніше, приїхала вантажівка, наспіх переобладнана під «швидку», з одним лежачим місцем, куди поклали тяжкопораненого в голову нацгвардійця, який перебував у комі. Прикордонник, поранений у плече, влаштувався їхати сидячи, а намір двох санітарів усадити Кабана в інвалідний візочок на коліщатках закінчився провалом. Він не зміг навіть трохи зігнутися, не те що сісти – жахливий біль роздирав усе черево, і Кабан періодично вирубався, а, отямившись, стогнав:

– Залиште мене, хлопці, залиште! Я норм. Я зі своїми вийду!

Наступного дня Кабан приймав процедури, спав і чекав на товаришів із застави. Годували в лікарні погано, точніше, те, що давали, і їжею назвати складно – так, щось ріденьке на перше, ложка незрозумілої каші з котлетою з хліба на друге, особливо не попразнуєш. Але Кабан не відчував голоду. Він відчував біль. І лише сигарети і знеболювальне могли її трохи приглушити. Пообідізабігли двоє прикордонників, повідомили, що Академік прийти сьогодні не зможе – поїхав кудись за наказом Першого. Сигарет не принесли– забули, залишили пару штук своїх, довго не засиджувалися і на всі запитання Кабана відповідали невизначено. Було видно, що прикордонники й самі достеменно не знають, що далі – збройники пішли, Нацгвардія пішла, російська арта гупає вже біля самого міста, а у них, у прикордонників, команди відступати досі немає.

Після крапельниці Кабан заснув,прокинувся лише надвечір. Глянув на тумбочку, помацав рукою, пересилюючи біль, у верхній шухляді – сигарет ніде не виявив, лише гранату. Зате зі здивуванням побачив, що в палаті знову не сам – дві пари очей уважно спостерігали за ним.

– Привіт, зьома, – привітався сивочолий мужик російською.

– Привіт.

– Ти погранець?

– Ага, контрактник, –обоєКабанові відразу не сподобалися.Якісь реально підозрілі пацани. –А ви звідки самі?

– Ну, Петруха –з Ростовської області, а я –з Донецька. Ілліч я. Позивний такий.

– Це на честь Леніна, чи що?

– Ні, на честь Брєжнєва! – серйозно відповів сивочолий. –А у тебе який позивний?

– А у мене немає позивного. Ми ж контрактники, у нас тільки за іменами та прізвищами, все за статутом. Сергієм мене звати, – Кабан подумав, що як гарно вийшло, що Академік залишив учора гранату.

– Ну, будемо знайомі, зьома. Я з ополчення «денеер», поперся от на старості у війнушку погратися, та не пощастило. Їхав на «газоні» –й прямо під дупу так дало, що всю сраку розірвало, уявляєш? Лікар сказав – нічого не їсти, бо з посрати будуть проблеми.

– А мене під підбитим укропським бетеером дістало, – відгукнувся Петруха, молодик років тридцяти. –Усю спину посікло.

– Він із «Російської православної армії», ідейний борець із фашизмом, – додав Ілліч.

– А, – невпевнено відгукнувся Кабан.

– До лікарні ваші ж і привезли. Гадаю, нас свої ж і підставили. Злили, як гарматне м’ясо, щоб визначити, де укропи зачаїлися. А потім усіх разоммінометами накрили! Така, бля, ця війна!

– А нас із-під Харкова сюди перекинули, на пропускний пункт, – Кабан відчув, що треба й самому щось розказати. – Потік людей, кажуть, збільшився, потрібне підкріплення, не встигають паспорти проштамповувати, – досить складно почав брехати Кабан. – Тут на КПП мені й прилетіло, прямо у живіт...

– Людей правильно евакуювали — тепер грандіозна військова операція почнеться по звільненню Донбасу від окупантів, – оживився Ілліч. – Мирним небезпечно залишатись.

– Так, – додав Петруха, – добре міркуєш, Іллічу. Війна скінчиться, тут буде нова велика вільна країна –Новоросія!

– У вас закурити немає? – запитав Кабан.

– У нас нічого немає. У мене ось навіть півдупи немає, – пожартував Ілліч і застогнав від болю.

«Та-ак, – подумав Кабан, – цікава історія. Коли ж наші прийдуть?»

Після уколів Ілліч і Петруха позасинали. Кабанові дуже хотілося курити, хотілося подзвонити на заставу і дізнатися, що відбувається, але мобільний зв’язок, як і раніше, лежав, телефон мовчав і лише показував час: 17.58.

Причинивши двері, в палату зайшла мед­сестра.

«О, та сама, що на операції сигарету мені підкурила», – пригадав Кабан. Невисокого зросту, повненька, акуратна, кругле личко з кирпатим носиком, русяве волосся, світлі очі. Симпатична дівчина.

– У тебе сигаретки не знайдеться? – запитав Кабан.

– Сепари заходять у місто!

Кабан ледь не зіскочив на підлогу, але різкий біль повернув у ліжко:

– Не може бути! А де наші?

– Ваші вже дві години, як виїхали.

– Куди виїхали? Як?

– На машинах, як же ще.

– Що робити? Мені ж кінець!

– Не знаю!

– Як же ти не знаєш? А хто знає? Мені ж хана!

– Тобі хана, якщо знайдуть. Я на чергуванні сьогодні. Заховаємо кудись, не бійся.

– Та я й не боюся, – сказав Кабан неправду. Насправді він боявся, він дуже боявся потрапити до полону, бо в полоні йому не жити, а страждати і помирати повільною страшною смертю. І нічого він зробити зараз не міг, оскільки лежав знесилений і нерухомий, хіба що попросити Нюсю ввести у вену вбивчу дозу снодійного. Розгублено дивився на стіну, що колись пофарбували у блакитний колір, – фарба поблякла, порепалася і роздулася, від чого Кабанові стало ще більш бридко та холодно, хоча на вулиці з самого ранку припікало до тридцяти і в палаті з обідньої пори стояло, без жодного поруху, розпечене повітря.

Далі буде. Продовження у номерах 44, 45, 46, 47