02.02.2023

Посестри. Часопис №44 / Життя і смерть Сергія Кабана. Уривок другий

Продовження. Початок у номері 43

 

Повільно, наскільки дозволяли сили, Кабан витягнув з-під ліжка сумку, дістав звідти синій, із двома білими смужками спортивний костюм і чорну футболку, кректячи, перевдягся, а форму і берці склав назад у торбу. Увечері Нюся зайшла зробити уколи, забрала сумку і порадила виспатися. І правильно порадила.

 

Бо рано-вранці, не було ще й шостої, смерчем увірвалася до палати:

 

 Вони у лікарні!

Петруха та Ілліч солодко спали, похропуючи, на животах.

 

 Що робити? Кабан прокинувся миттєво. Невідомо, звідки в нього взялися сили, але він підвівся з ліжка і повільно-повільно пораненим равликом поповз-пішов уздовж стіни до дверей.

 Веди мене в операційну, вони туди не зайдуть.

 Яка операційна? Наш головлікар головний сепаратист у місті, він учора цілий вечір на площі з прапором росії скакав!

 Так він же мене оперував! Я ж кричав, пам’ятаєш, поки наркоз мене не взяв, як із кулемета сепарів і росіян мочив!

 Ну, як лікар і людина він нормальний. Але не на вашому боці. Сам доповідати про тебе не піде і допомагати шукати також не буде. Але якщо напряму запитають, то сам розумієш.

 

Уся ця розмова відбувалася, поки Кабан, якого підтримувала Нюся, не опинився в коридорі поруч із каталкою.

 

– Лягай, – наказала Нюся.

Кабан ліг.

– Не ворушись, не говори, не дихай.

 

Нюся швидко накрила його з головою простирадлом. Довезла каталку до ліфта, спустила вниз, виштовхала через чорний хід на вулицю, провезла метрів сто і зупинилась білявагона електрички, наполовину закопаного в землю.По дошках Нюся закотила Кабана до тамбуру і відкрила двері у вагон. Із темряви дмухнув неприємний солодкий запах.

 

 Вставай, наказала коротко. – На от, тримай, дала Кабанові медичну маску на обличчя, хлюпнула на неї антисептика, щоб не так відчувався трупний запах, швидко взяла з купи дві ковдри і посвітила перед собою ліхтариком. У проході, за метр-півтора від дверей, один на одному лежали з десяток небіжчиків.

 

– Ми де? – перелякано запитав Кабан. – У пеклі?

– Поки що ні. У морзі. Хапай за краї, не барися, всі небіжчики лежали на ганчірках або ковдрах. Не відчуваючи болю, Кабан схопив жовте чи то від іржі, чи то від крові простирадло під трупом у камуфляжі.

 Посувай акуратно, скомандувала Нюся.

 Ти ж не хочеш сказати, що я...

 Так. Зараз ми їх розсунемо, і ти ляжеш на підлогу, а я привалю тебе згори.

 

Небіжчики у камуфляжі віддавали жовтизною, неначе їх накачали парафіном, і були важкими. Натомість два дідусі й старесенька бабця виявилися легкими, наче пушинки, маленькими, зморщеними, висохлими муміями. Нюся прагнула спорудити над Кабаном щось типу халабуди таким чином, щоб він мав на підлозі невеликий простір, аби перевертатися зі спини на бік і мати можливість міняти бинти на рані. Із цих старань мало що виходило небіжчики однак навалювалися на Кабана, і він, відбиваючись здоровою рукою і ногами від закляклих кінцівок, лише встигав, що відповідати на запитання Нюсі, зручно йому чи не дуже. Операція по зведенню халабуди з трупів зайняла не більше п’яти хвилин. Утомившись, Кабан лежав на розстеленій на підлозі ганчірці й раз у раз ухилявся від жовтої руки з роздробленим синім нігтем на великому пальці, яка метлялась перед обличчям, і дивувався, як така з вигляду ніжна жінка так вправно впоралася з таким непростим завданням.

 

 А ти думав! Я ж українська медсестра, я все можу! усміхнулася Нюся.

 

Нарешті, прихований під тілами на підлозі Кабан ліг на правий бік, щоб не турбувати рану, і накрився порваною зеленою лікарняною ковдрою, примостивши собі до очей і носа дві дірочки для повітря та огляду. Не видно, правда, було нічогісінько лише чорні берці, босі бліді ноги небіжчиків і нижню частину вхідних дверей.

 

 Довго мені тут серед трупаків лежати? пробубонів із халабуди.

 Поки не воскреснете. І лежи тихо.  

– Лежатиму, як труп.

– У тебе, якщо жити хочеш, іншого виходу і немає, ніж лежати, як труп.

 

Двері зачинилися, і Кабан залишився у напівтемряві. Сморід у вагоні стояв нестерпний. Але вагономорг у порівнянні з лікарняною палатою мав одну незрівнянну перевагу  тут поки що було безпечно. Останню добу Кабан ні на хвилину не міг розслабитися, спав нервово, епізодами, навіть не спав – провалювався у безодню жаху, від чого рана боліла ще більше, незважаючи на димедрол із анальгіном, а тут він відключився за п’ять хвилин. Розбудив його звук дверей, які відкривали, і гучні владні чоловічі голоси. Він знав їхню природу. Такі голоси у людей, які взяли до рук зброю і стріляють із неї на ураження. Саме смертельна зброя додає тембру таких голосів владного смертоносного звучання, яке не сплутаєш із жодним іншим звучанням людського голосу. Людина зі зброєю звучить завжди по-особливому, голос наче стає продовженням зброї.

 

Крізь вузькі просвіти між босими ногами і ногами у берцях Кабан бачив чотири ноги в камуфляжі і дві в синіх лікарських штанях. Усі ноги стояли в отворі дверей і обговорювали небіжчиків.

 

 Хто тут лежить? Є список? грубо запитав чоловік у камуфляжі.

 Так, звісно. Ось, тримайте, відповідав ледь чутний голос у синіх штанях, в якому Кабан ледь упізнав такий зазвичай упевнений голос головного лікаря. Під натиском озброєних голосів його приємний баритон скрутився, наче пожухлий листок. Сім комбатантів і троє цивільних осіб.

 

 Кого?

 Комбатантів, учасників бойових дій. Начебто всі ваші. Загинули в одному місці. Обіцяли забрати, але досі ніхто не приїхав.

 З якого вони підрозділу?

 Невідомо.

 А цивільні?

 Буквально вчора-позавчора померли. Два дідусі й бабця.Місцеві, через хвороби, за віком. Будете ноги рахувати?

 

Уголові Кабана замерехтіли варіанти. Варіант перший: його теж вписали у комбатанти, і якщо сепаратисти почнуть рахувати ноги небіжчиків у берцях, то їх повинно бути чотирнадцять. Хоча які берці, він же босий? Це означає, його ноги повинні йти в обліку разом із ногами цивільних небіжчиків, тобто таких ніг мусить бути шість, це варіант другий. Але єдиний правильний варіант він не значиться у списках мешканців цієї установи взагалі: ані у комбатантах, ані у місцевих цивільних покійниках, і його ноги хай вони хоч босі, хоч у берцях, хоч у капцях зайві. Тож якщо почнуть рахувати, його виявлять. «Головне не ворушитися, головне не ворушитися, головне не ворушитися, повторював він собі, і відчував, як піт і кров течуть по животу. Це єдине можливе, що ти можеш зараз зробити. І не кашляти!» Кабан обережно засунув руку до кишені і доторкнувся до гранати.

 

 Ну і тхне тут! засуджуючи сказали ноги в камуфляжі.

 Розумієте, у нашому старому морзі холодильник поламався, а на ремонт грошей немає, почав швидко виправдовуватися головний лікар. – А тут у начальника залізничної станції теща померла. Я й скористався можливістю. Вагон у землю прикопали, кондиціонер поставили, все ж краще, ніж у ямі на вулиці… А приватний підприємець, який кондиціонер ставив, у ополчення пішов, а більше ніхто відремонтувати не може… Місто у нас маленьке, фахівців мало, самі розумієте... – дрібно торохтів головний лікар.

 

Двері зачинилися, і Кабан тихо видихнув. Усе, що він хотів у цей момент перевернутися і почухати живіт. А потім закурити. Але сигарет не було.

 

Страху Кабан, коли не спав, не відчував. Лише біль. Уві сні біль трохи вгамовувся, натомість навалювався липкий жах видінь. «Ну, що, Кабане, де твій кулемет?» запитував у тих видіннях Кабана невідомий озброєнний голос, і Кабан ще міцніше стискав у кишені гранату. У полон він за жодних обставин вирішив не здаватися. Якщо знайшов сили піднятися і по стінці доповзти до коридору, тягати із медсестрою небіжчиків, значить, зможе чинити опір, принаймні рвонути кільце гранати сил вистачить точно. Головне, щоб не злапали сонним. Він не міг собі уявити, як сидить у підвалі і щодня до нього приходять виродки і ламають залізною трубою кістки, прострілюють коліна, давлять кліщами пальці, висмикують пасатижами нігті, дзвонять додому дружині, доньці, матері це найскладніше ви­пробування, найболісніше, і змушують благати про помилування.

 

Розбудила його Нюся. Увійшла тихо, покликала: «Сергію. Сірьожа Кабан розплющив очі й усміхнувся, побачивши крізь сплетіння пожовтілих та посинілих кінцівок живі, усміхнені очі дівчини.

 

 Фартовий ти, Кабанчику. Пішли вони. І місцеві сепари, і росіяни. Пів лікарні перевернули, на медсестер і лікарів накричали, а ті й самі не втямлять, куди ти подівся: був ось, лежав на ліжку і немає.

 

– А наші не повернулися, не знаєш?

– Наші, Сергійку, невідомо де. І, думаю, не скоро сюди повернуться. Тут знаєш, русні скільки наїхало? Танки, піхота, тьма просто… Ти, головне, одужуй, а там щось придумаємо.

 

– Скажи, а ти чому мені допомагаєш?

 Я всім солдатам допомагаю. У нас багато українців поранених лікувалося.

 

 А ти за росію чи за Україну? – Кабан подумав, що краще запитати одразу, щоб не перейматися. Бо в тутешніх людей не розбереш насправді, що в голові: можуть бититися з тобою і бути за Україну, а можуть допомагати, а потім з'ясується, що вони хочуть до росії. Тому місцевих Кабан, м'яко кажучи, недолюблював.

 

 За Україну, звичайно.

 І багато людей у лікарні за Україну?

 Багато. Двоє. Я і подруга моя Вікуся. Може, ще Женя-інтерн. Але він завжди за того, за кого і Вікуся, бо закоханий.

 

Ночував Кабан на дальній поличці вагономоргу, де земля повністю закривала вікна, а вдосвіта заповзав до своєї халабуди. Ближче до обіду приходила Нюся, Вікуся або закоханий у неї інтерн Женя. Вони приносили скромний лікарняний харч і забирали на процедури у комірчину під сходи біля ліфту. Між швабр, віників та совків йому обладнала лежак зі старих дверей та матрасу, де Кабан пару годин отримував крапельниці. Його рятівниці вважали, що ходити сюди Кабану, як би важко то не давалося, безпечніше, ніж їм постійно бігати до моргу із ліками та системами крапельниць.

 

У перший день після крапельниці Кабан повернутися до вагономоргу самостійно не зміг, дуже ослаб. Нюся знову привезла його на каталці, накритим простирадлом, наче покійника. По дорозі зустріли якусь жінку, напевне, також медсестру: «Нюсю, ти не дохлого укропа везеш, якого всі шукають?» пожартувала та. «Та ні, це наш. Сьогодні вночі помер…»

 

У вагономорзі Кабан, крекчучи, ногами вперед розсовуючи небіжчиків, заповз до свого лігва і з полегшеннямм заплющив очі, наче вмостився не під десятьма покійниками, а вдома на дивані. «Як чистилище перед Страшним судом. От усіляке мешнання міг собі уявити, але ж не таке!» промайнула думка. Кабан то провалювався у напівзабуття, то широко розплющував очі й дивився у вікно, через зафарбоване скло якого слабо пробивалися спочатку сонячні промені, а потім місячне сяйво.

 

Почувався Кабан погано, можливо, навіть гірше, ніж у перший день.Рана боліла від кожного руху, від незручної пози, і, хоча він планував на ніч вилізти на поличку, заснув на підлозі, під небіжчиками, де і зна­йшов себе на світанку, коли прокинувся від сильного холоду. Мабуть, саме тоді Кабан повністю усвідомив безпорадність свого становища. Виповз із-під купи зовсім недавно ще живих людей, роззирнувся і зрозумів, що тепер він деякий час житиме серед мерців. Кабан був психологічно дуже стійкою людиною, але навіть для нього компанія навколо видалася трохи невеселою. У голові, наче метелики, кружляли думки: як вибратися, як зв’язатися з рідними, як повідомити дружині про те, що живий? Перебирав варіанти і тут же їх відкидав, зваживши на свою повну нетранспортабельність. Що б він не придумав, що б не вигадали, припустімо, його рідні або друзі, все зводилося до того, що спочатку необхідно хоча б трохи одужати. Принаймні, щоб ходив самостійно і міг сидіти у машині якийсь час. А зараз що? Зараз за будь-якої незручної пози з нього текла кров.

 

Близько одинадцятої прийшов Женя-інтерн і забрав на процедури. Кабан повільно йшов ледь помітною стежкою, тримаючись за бетонний паркан. Із іншого боку стежку закривали дерева і кущі, але Кабан, однак, озирався.

 

– Якщо раптом когось зустрінемо, кажи, що місцевий, лежиш на денному стаціонарі. Наші не запитають, бо одне одного тут кожен собака знає, а росіяни, може, й повірять», порадив Женя.

 

Після крапельниці Кабана знову накрило сильно захотілося спати, полежати на зручному ліжку, на чистій постелі з подушкою, нікуди не хотілося йти, Кабан відчував приємну слабкість, безвілля, байдужість до своєї долі. Женя його підганяв щосили, і Кабан заповз до моргу буквально рачки, крекчучи від болю в череві, обповз гору трупів і, знехтувавши небезпекою, завалився на полицю. Пахло там краще, принаймні, і вмоститися можна зручніше, і не висить над пикою рука з відбитим синім нігтем. Прийшов до тями Кабан від того, що на нього хтось дивиться. «Чому я не на підлозі? гострим болем у живіт пронизала думка, і холодний піт виступив на чолі. Я пропав!»

 

 Даремно ти тут лежиш, не розплющуючи очей він упізнав Нюсю радше через солодкий квітковий аромат парфумів, ніж по голосу. А якщо б не я прийшла, а росіяни? Вони, до речі, знову тебе шукали. Поки їх командир із Олексієм Івановичем розмовляв, троє інших усі палати прошелестіли. Ти ввечері і вночі можеш на поличці спати, без проблем, але вранці і вдень краще тут, на підлозі. Зрозумів?

 

Кабан слухняно мотнув головою.

 

 Сумку твою з формою я Жені додому віддала. Залишили тобі хіба туалетне приладдя. Я підкупила трохи на перші дні, і футболки свіжі ось, у пакеті. Піднімайся, час на процедури.

 

 А що, хіба ранок?

 Одинадцята година.

 Нічого собі, оце я поспав.

 

Ранками Кабан почувався значно бадьоріше. «Якщо тікати звідси, то вранці, годині о пятій-шостій, поки є сили, щоб до обіду встигнути». Але як тікати, яким чином? І куди бігти? Де лінія фронту, хоч би умовна, ні Вікуся, ні Нюся сказати напевне не могли, та й пробиратися самому в такому стані через територію, зайняту сепаратистами і росіянами, вважай, добровільна здача у полон. Най­ближче звідси до російського кордону, двадцять кілометрів, але він ще на заставі наслухався історій про українських військових, що потрапляли на територію російської федерації там їх арештовували і са­джали до в’язниць або передавали назад сепаратистам. Так що ні, не варіант. Треба шукати допомоги між знаючих місцевих.

 

На світанку, перед тим, як залізти до халабуди, Кабан хвилини дві розглядав тих, хто переховував його від смерті. Халабуду, так майстерно збудовану Нюсею, складали семеро небіжчиків у військовій формі камуфляжні штани, зелені майки, брудні берці; і троє цивільних двоє чоловіків і одна жінка – акуратно посмертно вдягнуті літні люди, видно, їхній час надійшов і померли вони своєю смертю. На російських вояках Кабан візуально не виявив жодних ознак вогнепальних або осколочних поранень, але тіла порозпухали, тому, можливо, отвори стали непомітними. У будь-якому разі, померли вони точно не від застуди. На ви­гляд пятеро небіжчиків мали років по сорок.

 

Ці росіянці Кабану видалися на одне лице, наче брати: середнього зросту, худорляві; з характерним передсмертним вищиром, чорними зубами і глибокими ямами в яснах замість зубів, металевими фіксами, зі сплутаним темним, із сивиною, волоссям (один, щоправда, майже лисий). Татуювання на плечах, руках, пальцях бані церков, якорі, крапки, словом, абракадабра. Шостийзовсім інакший; не набагато старший за Кабана, років під тридцять п'ять, міцний кремезний чоловяга зі смоляним чорним волоссям, розвиненою грудною клітиною, м’язи­стими руками і здоровезними кулаками. Він лежав, закинувши голову назад, зі спокійним виразом обличчя, немов спав, ледь прикривши повіки. Світлотіністворювали моторошне враження, начебто інколи повіки привідкриваються, і Кабан знайшов у собі сили підійти і перевернути чоловіка обличчям униз. Сьомим у камуфляжі виявився зовсім хлопчисько, років тринадцяти-чотирна­дцяти. Кабан спочатку навіть не повірив, що хлопчик бойовик, поки не роздивився характерні натертості на пальцях від зброї. «Як же так, Кабан несподівано відчув хвилю незнайомої жалості, як же так? Ти ж зовсім малий! Навіщо тобі це було потрібно?!» Чи то Кабан так вразився, чи то так подіяли ліки, але вночі йому наснилося, що п’ятеро худорлявих росіян ріжуться за столом напроти нього в секу, загорнувшись, як у плащі, у лікраняні рвані ковдри, і запрошують його зіграти:

 

 Сідай, зьома. У карти перекинемося!

 Дякую, щось не хочеться.

 Так ми ж не просто так кличемо. Ми на інтерес.

 А який інтерес?

 Та дуже простий інтерес, але цікавий: якщо ти виграєш живим залишаєшся, якщо ми з нами вирушаєш. Бо не діло, щоб живий серед мертвих спочивав. Не по-людськи.

 

 Не слухай ти їх, до столика підсів шостий, той самий кремезний чоловік із густим чорним волоссям. Поговорять-поговорять і заткнуться. Давай краще покуримо і вип’ємо.

 Тут палити не можна, Кабан узяв у руки пляшку горілки, яку дав йому чорнявий. Мене Нюся попереджала.

 

 Медсестра, яка тебе привела? Така кругленька, симпатична? Чорнявий підморгнув. Вона нас із Артемкою приймала, кивнув він у бік хлопчиська. Дуже сильно плакала, гарне дівча.

 А як вас сюди занесло? Кабан ковтнув із горла, передав пляшку чорнявому і закурив. У голові спочатку помутніло, а потім прояснилося. «Ось це кайф!» подумав Кабан.

 

 Сміляков моє прізвище, Володя. Колись був боксером, чемпіоном Донецької області, напівтяж, навіть у збірну країни викликався, майстер спорту. Але травма… Може, чув? Потім у бізнес пішов.

 

Кабан знизав плечима:

 

 Я спортом мало цікавлюся, хіба що «Формулу-1» інколи дивлюся. Як ви сюди потрапили?

 На рибалку ми з Артемкою їхали того ранку на нашій «шістці». А тут ці п’ятеро назустріч на джипі. Зупинили нас, почали дорогу розпитувати, по карті звірятися, щось по рації передавати. Я пояснив, не вдаючись у подробиці, як їм правильно доїхати, і тільки ми зібралися в машину сідати, як міна прилетіла, а за нею друга і третя. Нас із Артемкою відразу вбило, а потім і цих.

 

– А хто стріляв? Звідки прилетіло? З чийого боку?

– Хто стріляв, звідки стріляли невідомо. Та і яка тепер різниця? Ми однак мертві.

 

Кабан зробив великий ковток, набрався сміливості й запитав:

 

 Слухай, Володю, я у твого Артемки на пальцях натертості від зброї бачив...

 А, це! усміхнувся Володька. Так мисливці ми. Я сина з дитинства до зброї привчав, скрізь із собою брав. Він, знаєш, який стрілок?! О-огого! Ти, якщо раптом ці п’ятеро ушльопків знову будуть залупатися, кричи. Ми їх разом швидко притиснемо.

 А чому ви всі зараз розмовляєте, як живі, а син твій ні?

 Розумієш, засмутився Артемка дуже, що так рано помер. Утомився, спить тепер.

 

 А чому вас не забирають хоронити?

 Ех, Кабане, аби ж я знав. Чув, що війна у нас там,  унашому Іловайську, серйозна: місто оточене, не зайти не вийти. І по всьому Донбасу – війна! Дружина в мене вдома залишилася, і дочка молодша, сім років. Переймаються, напевне, дуже, де ми, що ми. А ми тут.

 

 У мене теж дочка, але старша трохи.

 Серьога, ти ж укроп? відгукнулися знову картярі. Укропище! Бандерівець! Ну, і куди ти подівав свій кулемет, Кабане? Навіщо прийшов сюди вбивати мирних людей?

 Я за те, щоб людей не вбивали, але й у мій дім не лізли.

 

 І тому ти тут у мирних громадян стріляєш?

 Я в мирних не стріляю.

 А нам все одно, аби пенсії платили, звідкілясь із темного кута вагона відгукнулися два дідусі й бабця. Хоча, звичайно, ми за Путіна. Але тепер нам, звичайно, однаково.

 

Кабан прокинувся, стікаючи холодним потом. Усі десятеро небіжчиків лежали на своїх місцях, покірно в купці, як і належить, зате від дверей чувся дзвін ключів.

 

 Ось свідоцтво про смерть, подивіться, будь ласка. Я за мамою. Антоніна Федорівна Полозкова, 1923 року народження, почувся чоловічий голос. – Ось мій паспорт.

 

Кабан у паніці, тримаючись за бік, кинувся до халабуди, прошмигнув під трупи зі спритністю повітряного гімнаста, притиснувся до підлоги і, важко дихаючи, причаївся під ковдрою. Він не встиг надіти маску, і тепер різкий трупний запах буквально роздирав ніздрі. Нестерпно захотілося блювати, і Кабан схопився рукою за горло, намагаючись стримати спазм. Двері відкрилися, і морг залило денним світлом, услід за яким потягло свіжим уранішнім повітрям. Кабанові одразу ж захотілося чхнути.

 

Далі буде. Продовження у номерах 45, 46, 47

Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
Джерело тексту: Положій Є. Життя і смерть Сергія Кабана. Уривок другий // Посестри. Часопис. 2023. № 44

Примітки

    Пов'язані статті

    Loading...