Посестри. Часопис №43 / Переїзд

Бомбардування пологових будинків.

Розстріл черг по воду чи хліб.

Звірські вбивства цивільних і групові зґвалтування.

Повна руйнація цілих міст…

Тексти виринають із підсвідомості, наче з'являються уві сні.

Потрібно піймати цей сон і встигнути записати.

Можна цілеспрямовано шукати нові історії у снах.

Іноді навпаки – радієш, що прокинулася і бачила лише сон.

А може бути, що ніяк не дочекаєшся пробудження.

Найчастіше так буває, якщо це реальність – не сон.

24 лютого 2022 року сталося останнє, коли росія напала на Україну.

І не лишила права вибору на інший сюжет, яким я можу ділитися зі світом.

1

Ще до світанку вибухи обривають мій сон. Із вікна багатоповерхівки бачу спалахи й метушню. Телефон підозріло сипле сигналами про повідомлення.

ЗМІ пишуть, що кілька ракет були випущені по Києву.

Зв'язку немає. Аварія? Вже глушать вежі, щоб посіяти паніку?

Наступним кроком нападника буде спроба відрізати людей від електрики й тепла?

Багато магазинів та аптек сьогодні не відкрились. У ті, що працюють, черга по дві години.

У небі літають реактивні літаки. Колони автомобілів стоять у всіх напрямках на виїзд із міста.
Гаяти часу не можна. Особливо якщо ти зараз на лівому березі. Якщо підірвуть міст, всі, хто не встигнуть, залишаться  оточені крижаною водою та ворожою армією.

Мої думки хапаються за речі, які варто вивезти. Транспорт знайти не вдається.

Черги й пакування речей забирають увесь день. За вікном уже заходить сонце. Відчуваю себе на тонучому Титаніку.
Затуляю вікно масажним столом, згадкою від давнього хобі. Відігріваюсь у ароматній ванні. Знаходжу в холодильнику морепродукти.

Вмовляю Квітку зійтись на ніч в одну кімнату, щоб бути поруч за потреби.

І знову близько 4 ранку прокидаюсь під вибухи. Шукаю Квітку і прикриваю рукою. Отямлююсь і згадую, що я лише людина. Моя рука – не крило міфічного звіра. Вона не може захистити. Треба діяти.

2

В екстремальних умовах важливо зібратись із думками. Почати треба з кола питань свого впливу. 

Можеш – борись фізично. Як ні, то знайди інший спосіб. Телефон, планшет, ноутбук – теж зброя. Ми повинні створити або приєднатися до волонтерського руху, якщо виберемося.

До від’їзду треба вирішити два завдання. Скласти необхідні речі та побачитися з батьками. Від того, куди ми їдемо, залежить, що брати. Для лісу потрібен зовсім інший набір, ніж для міста. В лісі взимку виживуть не всі. Триматимемо курс на місто.

Ядро речей, усе життєво важливе, піде в рюкзак. Найперше – питна вода. Виливаю дві пляшки коктейльного тоніка в умивальник і набираю в них воду. Збираю ліки, якусь їжу і змінний одяг. Рюкзак повний. Усе інше складаю у невелику валізу, яку, можливо, доведеться лишити серед дороги.

Програма мінімум на цьому не завершується. Потрібно доїхати за місто – до батьків – передати ліки, забрати закордонні паспорти та попрощатися.

Спускаємось у метро на переповнену платформу. Тут люди ховаються від авіаударів. Тривога лунає надто часто, щоб був сенс залишати станцію.

З-поміж усього натовпу погляд зупинився на двох чоловіках. Вони спокійно говорять між собою. Але в очах одного з них стоять сльози. Емоції як віруси, вони передаються, і тепер мене переповнює відчуття смутку.

Ця спроба доїхати на метро виявилася безрезультатною. Всі станції за межами центру перекриті. Ворожа армія зайшла в місто. Вихід із укриттів заблокований.

3

Під звуки авіатривоги вибігаємо з метро й прямуємо додому. Біля підвалу нашого будинку зібралися сусіди. Вони провели тут минулу ніч і не відходять далеко. Поспішаю у свою квартиру. Хочу відновити сили. Кілька годин сну можуть виявитися критично важливими. Обдумую евакуацію завтра зранку.

Квітка весь цей час не заспокоюється. Уривки новин читає вголос. Про обстріли, загиблих, пошкоджений уламками ракет житловий будинок у нашому районі.

І поки я методично розрізаю огірок для салату, вона вже кричить і плаче одночасно:

– Поїхали просто зараз на вокзал!

– Скоро починається комендантська година. Можна й завтра виїхати. Я втомилася. А ти хіба ні? Відтягую еміграцію як тільки можу.

– Ну поїхали. В мене передчуття, що саме зараз час це зробити. Якщо зруйнують міст, то в лютому Дніпро під обстрілами ми не перепливемо. Весь лівий берег буде ізольований і, можливо, окупований, – наполягає вона.

4

На вокзалі вимкнули освітлення. Люди тихо поспішають у темряві. Спалахи та звуки вибухів доносяться з різних боків.

Евакуаційні потяги подають без розкладу. Оголошують перед відправленням. Темні вагони з аварійним освітленням. Задля безпеки.

Довкола неймовірна кількість людей, дітей, речей… Більшість намагаються виїхати у Львів.

Розумію, що чекати доведеться дуже довго. За годину оголосили потяг до Хмельницького. Він буде на сусідній колії, і на ній значно менше людей. Іноземці не розуміють, що це також на Захід. Частина присутніх не реагує. Напевно, там ми зможемо пересісти до Львова.

Хвилини на темному холодному пероні тривають вічність. Нарешті, електричка приїхала, наповнюється, відправляється. Видно, як світліють обличчя пасажирів.

На виїзді з Києва чуємо свист із металевим скреготом. Усі синхронно пригнулись, як у добре відтренованому танці. Здалося, що наш потяг атакують. А це зустрічна електричка по паралельній колії.
Цю ніч у вагоні ніхто не спить. Перевтомлені люди перемовляються майже пошепки. Шукають речі у швидкома зібраних валізах. Горнуться до своїх рідних і близьких.

Уже у Хмельницьку біля колії курить військовий. Квітка питає його про новини на зараз і чи знає він, як доїхати звідси до Львова. Виявляється, що пересісти можна одразу на сусідній колії. Інший потяг чекав приїзд нашого. Ми ледь встигаємо зайти. До пункту призначення лишається ще п'ять годин у темряві.

Вранці в електричку почали заходити нові люди. Навпроти нас сіла жінка. Вона довго трималася, дивлячись на повний вагон змучених людей у ковдрах. А потім в її очах з’явилися сльози.

5

Нарешті, Львів. Відчуття маленького досягнення. Ми змогли.
Та всередині залізничного вокзалу тріумф тане. Немає вільного простору, щоб зупинитися на пару хвилин.

Перон повністю запакований людьми від самих колій до стіни. Дуже важко втиснутись у цю живу масу.

Потяги на Польщу скасовують один за іншим, але люди все одно чекають. Замість квитка тут працюватиме фізична сила.

Квітці вдається почути телефон і взяти слухавку. Виявляється, на цьому ж вокзалі зараз її давній друг Марк. Від самого ранку він намагається посадити в потяг свою сім’ю.

Марк, як завжди, тепло всміхається, обіймає нас і пропонує вийти на площу перед вокзалом. Розмову періодично перериває авіатривога. І всі біжать у напівпідвальне приміщення громадського туалету. Ми ж зупиняємось під його стіною на вулиці.

І якось доходимо до мовного питання.

– Ось вам і “какая разніца на каком язикє ґаваріть”. Мова і культура мають значення. Ми були толерантними до “русскава міра”, і тепер від нього страждаємо. Але, може, без цього ніколи б не відбулась наша культурна ідентичність, – каже Марк.

Добрих пів дня ми мерзнемо біля туалету і бігаємо по площі під авіатривогу.
Ситуація на пероні не змінюється.

– Мені прийшла повістка у військкомат. Тому я хочу своїх рідних відправити швидше в Польщу.

– У тебе був якийсь досвід? Армія чи військова кафедра? – запитую я.

– Ні, але я навчуся. Сенс у тому, щоб моїй родині було куди повертатися.

6

Знайти житло у Львові зараз надзвичайно складно. Всі, хто міг, евакуювалися сюди.
Нам необхідно знайти автотранспорт, щоб виїхати вже сьогодні.

На автовокзалі нове коло очікувань. Черга за дверима каси тільки росте. Квитки на рейси за розкладом викуплені. Всі чекають анонсу додаткових “евакуаційних” рейсів. Вартість у чотири рази вища регулярної. Пускають по одному. Беруть лише готівку. Тримаємося черги в тісному коридорі.

Нарешті, Квітка заходить у касу, щоб узяти квитки на найближчий автобус.

Мій мозок уже другу добу без сну – знесилено блукає в думках. Раптом у нього вривається шматок діалогу.

– Бомбардують наші міста, а нам немає чим закрити небо. І НАТО не допомагає, – чую з черги.

– Ніхто й не допоможе, бо лише наші діти сплять у підвалі. А інші бояться війни, що може перерости у Третю світову, – відреагувала жінка попереду.

– У всього є своя ціна. Ми дуже довго лише садили калину на схилах Дніпра. Про мілітаризацію до війни в Донецьку ніхто й не думав. У Крим просто увійшли і сказали, що то тепер Росія, – ввімкнулась у діалог іще одна жінка з немовлям.

— Зате тепер усі думають. Ми занадто миролюбна нація. В російських ЗМІ нас звинувачують у тероризмі та нацизмі. Так от хоч би раз щось вибухнуло на Червоній площі, – сказав голос, якого не вирізнити.

Радію, що Квітка, нарешті, виходить із тієї кімнати – й можна піти на свіже повітря. Автобус буде ще через 4 години. В ньому поїдуть тільки ті, хто має готівки по дві з чимось тисячі гривень за місце.

7

Посадка в автобус починається з того, що водієві доводиться обирати між пасажирами. Плутанина з квитками й 4 претенденти на 2 місця. Пріоритет віддають матері з дитиною. Дві дівчини плачуть і просять залишитись їхати стоячи, але марно.

Автобус зупиняють на 5 блокпостах. Шукають чоловіків і перевіряють іноземців.

Треба попередити Квітку про можливі ризики.

– Колись помилково мені поставили штамп “військовозобов’язаний” у паспорті. Він досі там.

– Військовозобов'язані мають бути в якомусь реєстрі. Тебе перевірять, і все буде добре – ось хто справжня оптимістка з нас двох.

– Ми не знаємо, як буде. Треба, щоб ти не зупинялась і їхала далі, – готую її до можливого сценарію.

– НІ! НІ! І ще раз ні! Ні за яких обставин я тебе не покину!

– Ми не змогли забрати закордонні паспорти. Державні паспорти – наші єдині документи. Може бути по-різному.

– Значить, залишимося там удвох, доки вони не розберуться.

І я б її не покинула. З надією на краще.

Тут ми потрапляємо у двадцятикілометрову автомобільну чергу. Зустрічну смугу залишили для автобусів, і тому лише по ній є якийсь рух.

Під колеса автобуса виходять люди, щоб водій зупинився. Вони ніби втратили віру в те, що доїдуть. Просять узяти їхніх жінок та дітей в автобус і підвезти до кордону, щоб перейти його пішки. Кількість людей в автобусі збільшується втричі.

Близько 4 ранку водій висаджує всіх, хто без квитка.

Жінки з дітьми на одній руці й сумками в іншій розчиняються у темряві. До ранку ніхто з них не повертається.
Пізніше з'ясовую, що замість обіцяних 3 кілометрів до кордону насправді понад 11.

8

На сході сонця прокидаюсь від гучного дитячого плачу.  Знову згадую, що все це насправді.
Емоції передаються навіть між крихітними людьми. У всіх нас закінчились їжа й вода. Переповненим туалетом в автобусі користуватися вже не можна.

Через кілька годин за вікном бачимо придорожню заправку й один туалет на кілька сотень людей.

Роздивляюсь, що задовго до нас “зручності” облаштували вздовж цієї частини села на кожному метрі. На десятки метрів у кожнен бік використані прокладки. Одразу прив’язую до цієї картини запах металу в автобусі.

За пів години в кінці черги з'являється дівчина з хлопчиком років чотирьох.

Вона починає підбурювати іншу матір із дитиною:

— Чому вас не пропустили? Хто ж не пропустить дитину в мороз? Тільки ті, в кого своїх дітей немає.

Жінка з черги вирішила чекати, поки її син не почав плакати:

— Мамо, я більше не витримаю.

Повертаюсь в автобус і разом із запахом відчуваю приниження всієї нації. Згадую теорію про коло тривоги й коло контролю. Намагаюсь повернутись у коло свого впливу. Тут з'являється ідея написати новелу.

9

Клубок із тривоги та нудоти не зникає. Здається, він пускає корені. У цьому є перевага, коли закінчуються ресурси. Безнадія посилюється. Мобільні телефони не ловлять покриття.

Гроші серед поля втрачають цінність. Тут нікуди прикласти свою кредитну карту.

Немає що купити навіть за готівку.

Цей запам'ятався мені чимось надзвичайно зворушливим. До нас приїхали місцеві мешканці, щоб поділитися своєю їжею і водою.

Години тягнуться, як наш автобус у черзі. В якийсь момент я йду по бутерброд із чаєм, щоб поновити сили. В голові лише одна думка: “Ти вчиниш так само”.

Думаю про майбутнє. Знаю, що вже не буде так, як було. Війна все змінює. Незалежно від того, ким ти був до цього. Хуйло бездумно відчинив скриньку Пандори. Спогади до війни стають схожими на кінофільм із іншого життя.

Ще три дні тому ми челенджили Кастанеду. Він писав, що у хвилини сумніву варто порадитись зі смертю. Я радилась із життям. Кастанеда виявився правим. Смерть – хороший порадник. Якщо сумніваєшся у рішенні, згадай, що ми не житимемо вічно. Поспіши правильно використати свій час на цій планеті.

10

Нарешті, вночі ми в'їжджаємо у прикордонне місто – Раву-Руську. Тут зустрічаємо всіх, хто залишили автобус і пішоли пішки. Водії періодично агітували пасажирів так пришвидшити переїзд. Пройти цю дистанцію пішки, щоб потім підібрав якийсь інший автобус.

Мені теж у якийсь момент хотілось вирватися на свободу. Здавалось, що гірше не може бути. Добре, що Квітка відмовилась ризикувати. 

Вночі на морозі тисячі людей просяться підвезти. У наш зайшло ще близько ста осіб.
На моєму одязі скрізь сліди маленького дитячого взуття. Діти починають синхронно плакати та кричати. Раніше вони були центром Усесвіту, а тепер мусять мерзнути й стояти, як усі. Цей крик стоїть ще пів ночі.

Якась дитина чхає, і я відчуваю вологу на шкірі своєї руки. Добре, що хоч медична маска захищає обличчя.

Бачу дівчинку років десяти перед собою. Пропоную взяти її підвезти на колінах. Вона сідає й одразу починає засинати. Чую, якась жінка каже: “Дякую Вам!”. Це дівчинка з її сім’ї. В них є ще хлопчик десь того самого віку. Він стоїть поруч, постійно турляє сестру, щоб не спала і тримала сумки: “Софійко, нехай мама сяде. Дозволь сісти поруч! Не спи! Сумки тримай! Софійко, ти – криса! Ти й на минулому під'їзді сиділа!” У дівчинки заздрісний братик. Здається, ці фрази по колу лунають уже нескінченність.

На якійсь ділянці дороги нам знову доводиться довго стояти. Всіх пасажирів без квитків змушують вийти. В автобусі настільки холодно, що пробую техніку “людина сама вирішує, коли їй…”

Маленькі діти залишаються в автобусі – спати сидячи на підлозі. Знову відкриваються двері, й цим самим людям дозволяють зайти. Вони забігають дуже швидко, ледь устигаю підняти якогось хлопчика з підлоги, щоб раптом не затоптали.

Майже без упину автобус розриває дитячий крик і плач. Чи тільки мені це схоже на мордор?

11

Скоро стане ясно, куди мене приведе штамп про військове зобов'язання. Зусилля кількох діб можуть виявитися марними. Принаймні дорога назад буде вільною. Яким би рішення не було, все одно, найгірше – його очікування. Час може йти нескінченно довго. Його відчуття суб'єктивне. 

Врешті виявляється, що документи перевіряють лише в чоловіків.

Можна видихнути.

Лишається кілька метрів до кордону. Телефон подає ознаки життя. Почали підтягуватись новини. Відкриваю стрічку і бачу, що “стирають” українські міста. Бомбардують школи та лікарні. Росіяни скаржаться на русофобію, відключений Instagram і закритий McDonalds. Їхня влада заперечує напад на Україну. Вони ж вірять, бо так сказали по телевізору.

– Вони там усі розумово відсталі? – заглянула мені через плече брюнетка в синій шапці.

– Схоже на те. Всіх, хто можуть читати та думати, вже ув'язнили. Залишились тільки згодні з режимом.

– Шкода, що я лише художниця.

– Чому шкода?

– Бо я би хотіла їх палити живцем за все, що вони нам зробили. А можу тільки малювати свої мрії, – каже моя нова знайома.

– Не треба недооцінювати силу ідей. У кожного своя зброя.

12

Варшава. Вперше мене не цікавить прогулянка містом. Дзвоню рідним, знаючи, що кожен раз може стати останнім. Шукаю хімчистку і відмиваюсь. Купую найнеобхідніше, намагаюсь поспати.

Страшно усвідомлювати, що в тебе більше немає дому. Немає місця спокою і безпеки, куди повертаєшся ввечері.

Земля навколо стала отруєна та окроплена кров'ю. Історія втрачає лінійність і перетворюється на якусь геометричну фігуру. Ідеї асиміляції й глобалізації приспали нашу пам’ять про злочини російської влади в межах століття. Влада Радянського Союзу з центром у Москві морила українців голодом, забирала майно при колективізації, розстрілювала ідейних лідерів.

Згадую слова недалеких знайомих про те, як добре було в Союзі. Хоч їм і було добре, але по них усе одно прийшли з геноцидом спадкоємці потворних комуняк.

Дивлюсь на кондитерську вітрину з різнобарвними тістечками й святковою підсвіткою. Думаю, наскільки вони далекі та непоєднувані з новинами з українських міст, які лежать у руїнах.

Ті, хто не змогли виїхати, ховаються в підвалах без тепла, електрики та води. Тіла вбитих українців лежать уздовж вулиць окупованих міст, поки з'явиться можливість забрати їх до братської могили.

Обстрілюють евакуаційні рейси. Вбивають перехожих, ґвалтують жінок, вивозять дітей у невідомому напрямку. Перед підпалами грабують домівки. Ввозять тонни маркованої військової техніки.

Вмикаю польське телебачення. Дивлюсь, що в Чернігові розстріляли чергу по хліб. Тут уже немає місця байці про наказ і його виконання. Кожен солдат приймає такі рішення на власний розсуд. У тій черзі загинуло 10 людей. Як жити далі рідним, які чекали на них? Кого ненавидіти? Абстрактну росію? Пуйла? Безіменного вбивцю?

Ще є також те, чого не показують у новинах.

У київських лісах знайшли тіла зґвалтованих і повішених молодих дівчат.

Після звільнення Бучі на узбіччі дороги купою лежали обвуглені голі жіночі тіла, які окупанти не змогли спалити.

Тіла застрелених дітей зі зв'язаними за спинами руками.

Тіла зґвалтованих дітей, молодших десяти років.

В одному з підвалів звільнили сивого шестирічного хлопчика. Він посивів від того, що окупанти робили з матір’ю на його очах.

Очевидці свідчать, що в окупованих селах на Київщині відрізані голови полонених українців надівали на палі.

Всі ці злочини говорять про психопатію, яка заохочується агресором у воєнний час.
Безкарність, зброя в руках і покора авторитету робить жорстокість безмежною. За звичайних обставин подібне карається довічним ув’язненням або смертною карою. В умовах повномасштабного наступу Росії все можливе виродження людського виду амністують, мобілізують, благословляють і відправляють на “спецоперацію”.

Мої думки не розчиняються в темряві,
Не зникають від холодного вітру,
Не відволікаються на брудний сніг.

Мої думки назавжди залишаться з Україною, куди б не привів мене переїзд.

Текст увійшов до фіналу Конкурсу документальної прози «Українці в Польщі: історія порятунку», провадженого Інститутом літератури