Посестри. Часопис №43 / Чому навчати дітей?

Замість передмови 

Усі події та дійові особи реальні, але подробиці, імена, локації – навмисно пропущені. Замість яскравої літературної мови – стиснуті від страху уривки фраз. Концентровані, наче для “антикоміксу”, думки, телефонні розмови, small talks дають зрозуміти стан персонажів. Уривки діалогів складають, немов пазл історію порятунку половини української родини: мама з донькою перетнули кордон і сховалися від війни. Тато, син, бабуся залишилися і виїхати не можуть. Постійні повітряні тривоги, ракетні обстріли не дозволяють повернутися додому, і доводиться облаштовуватися в Польщі завдяки щирій підтримці поляків.  

Події, що розгортаються протягом пів року, перегорнули установки, стереотипи, цінності, традиції, очікування та звички сім’ї. Риторичне питання, яке повторюється в творі і винесене в заголовок, мучить авторку та її персонажів. 

*** 

– Знову на обід не йдемо. Будемо вітати іменинницю. Цікаво, чим пригощатиме. Останнім часом стільки свят, що всі піци, торти, суші, шашлики і навіть манти перепробували. Ні, нас не здивуєш. 

– Давайте іменинників дивувати, побільше скидатися на подарунок. 

– А чому б ні, тим паче, зарплату отримали. 

–  От би завжди так добре було... Кожен день свято... 

–  Що занадто, то не здраво. От наш подарунок своєму відділу – велике дзеркало для ранкового марафету – розбилося. Дуже погана прикмета. 

– А ти зі своїм тривожним рюкзачком мовчи! 

– Мовчу. Ви краще скажіть, чому навчати дітей? 

*** 

– Так платити чи ні за комуналку? 

– Коли там нам погрожують? Якщо до двадцятого нічого не трапиться, заплатимо, як завжди. 

*** 

– Всі здали гроші, терміново замовила воду і біотуалети.  

– У дітей уже двічі була навчальна тривога, а ми ще не обладнали бомбосховище. 

*** 

– Мішок борошна, мішок цукру, гречка, консерви, вода. Закупилася на вихідні. Нема вже куди ставити, зате мамі спокійніше. 

– А нам ніколи не вдається робити запаси. Скільки не купи – все в мить зникає. І всі вічно голодні та стрункі.  

– Заспокойтеся вже! Не створюйте паніку! Ніхто на Киïв не попре. А якщо і вдарять, то вже ніщо не врятує.  

*** 

– Що на літо плануєш? Знову дитина на асфальті нудьгуватиме? 

– Взагалі не бачу, що буде влітку.  

– Роби паспорт, поки є час. 

– Скільки років живу без закордонного паспорта, без відпустки. І все норм. Нащо витрачати на це кошти, коли є купа своїх справ?  

*** 

– Живеш минулим. Не розумію твій інтерес до старих фото і родичів, яких уже давно немає. Краще більше часу приділяти живим.  

– Це не абстрактне минуле. Відчуваю себе його продовженням, а ти поки що ні. Я в шостому поколінні киянка, чудово пам’ятаю старовинний будинок, в якому народилися я, мій тато, дідусь. Можеш не читати, але знай: у цій книжці з купою закладок ідеться про твого прадіда, який юнаком пережив окупацію столиці.  

– Ти його навіть не пам’ятаєш, та все одно цікавишся чужим життям. 

– Не чужим. Є якийсь невидимий зв’язок між нашими долями. Врешті, поглянь на цю світлину: копія тебе. Всі пазли колись складуться, ми зрозуміємо, що до чого.  

– Діди воювали, жінки в полі народжували, хліба не було. Ясно, добраніч. 

*** 

– З тобою все добре? Ти ніколи так рано не встаєш. 

– Зі мною так. 

– Знаєш уже? Почалася війна. 

– Не лякай мене, чого не спиш? 

– Ну не віриш, в інтернеті почитай. Боже, що робити? Треба хоч продукти купити. 

– Дивись: із усіх боків гримить. 

– Пішли розбудимо тата. 

– Стільки базікали, навіть документи не підготували, а рюкзачки, блін. Куди бігти? 

*** 

– Алло, біжимо разом у бомбосховище? Зустрічаємося внизу? Досі гадаєте, що їм потрібні лише військові об’єкти? 

– Ні, ми їдемо з міста. 

*** 

– Утомилася кілька разів на день бігати в паркінг під новобудовою. Там, здається, найкраще бомбосховище. Є світло, достатньо місця, в одній точці навіть зв’язок. Тільки-но вертаємося додому – знову тривога. Добре хоч діти не скаржаться, не сперечаються, не мерзнуть. Усі команди виконують мовчки. А я вже не можу, боюся застудитися, хочу в свою ковдрочку. 

– Ми всю ніч із дівчатами і бабусею просиділи в сховищі поліклініки.Там дуже холодно. Якщо захворію, всім гірше буде. Ховалися у ванній, а потім вичитали, що там плиткою може поранити в разі вибухової хвилі.  

– Як тільки тривога лунає – всі мовчки йдуть у передпокій, вмикають свої гаджети і чекають. Прибрали дзеркало, велосипед, “фінтифлюшки” і поставили складані стільці. Спимо в одязі, всі на одному дивані. Якщо вмирати, то разом. 

– Що ви цирк влаштовуєте? Влучить ракета – ніщо не врятує!

*** 

– Прийду, позаймаюся з малою англійською. Просто не можу жити в постійному передчутті прильоту. Через базар і аптеку пробіжу. Що вам треба? 

– Дякую, купи щось поїсти. Будь-що. Я дуже економлю продукти, боюся взагалі виходити на вулицю, не розумію, коли буде наступний відбій тривоги. 

– А я не можу сидіти вдома. 

– Вони дуже близько. Вишгород,  Гостомель, Буча, Ірпінь. Оболонь! Нас оточили. ПВО працює зовсім поруч. Ми – наступні. Треба тікати. 

*** 

– У нас з’явився центр евакуаціÏ. Може, поїдемо? 

– Я не готова. Не можу пів родини залишити. І паспортів у нас із доцею немає. Куди їхати? Хоча речі, все ж таки, треба зібрати... 

– Кажуть, деякі країни приймають без біометричних паспортів. Давай перевіримо інформацію, передзвонимо в консульства. 

*** 

– Привет, как вы? Нам нельзя писать, всё отслеживается. Все каналы трубят, что у вас стреляют везде. Эвакуируйтесь к нам, уже много беженцев приехало сюда в россию. Показывают, что украинские военные сдаются. И все уже у наших военных. 

– Киев атакуют со всех сторон, прямо сейчас воздушная тревога. Но мы не сдадимся! 

– Это не ваша война. Пусть они играются дальше, а вы уезжайте. Есть красные коридоры для граждан Украины.  

– В данную секунду опасно выходить. Транспорт не работает. Мы никогда не сдадимся и никогда не приедем! 

– Не предлагаем сдаваться, предлагаем нормальную жизнь. 

– Здесь постоянные воздушные тревоги. Летят баллистические ракеты. Разбомбили телевышку возле Бабьего Яра, попали ракетой в жилой дом. Это не военные обьекты! Идут бои под Киевом. Мы живем на самой окраине города. И если русские сейчас прорвутся, то будут идти прямо через нас. А тех, кого приглашают якобы эвакуироваться, посадят в автобусы и пустят перед танками как живой щит. 

 *** 

– У вокзал влучило, там тисячі людей, які вже не можуть залишатися вдома! 

– Справді, кажуть, пропускають без закордонних паспортів. 

– Збираймо речі, завтра зранку поїдемо звідси. 

– Це вкрай небезпечно. Я дуже боюся. Не можу зважитися. Не можу бігти в нікуди. 

*** 

– Ну що, дівчата, ви готові, їдемо? 

– Ні, не можу. 

– Давай швидко, ми вже чекаємо в машині біля вас.

– Що це гримить? Так гучно ще не було! Боюся вийти з квартири! 

– Це наше ПВО, все добре, давайте швидко. 

– Не можу... Добре... Дай пару хвилин, щось кину в сумку... 

*** 

– Давай вернемось, іще встигнемо до комендантської години. Дитина цілий день голодна, бігаємо шість годин із платформи на платформу, ми не сядемо в потяг, вони навмисно оголошують хибну інформацію – на випадок теракту. Та й людей не меншає. Нам просто, як завжди, не вистачить місця в вагоні. Деякі поїзди приходили вже повністю заповнені. 

– Сил немає з багажем ганяти. Стій. Просто постоїмо, відпочинемо трохи. Треба валити звідси. Війна дуже надовго, лишатись не можна.  Де тут бомбосховище? Знову тривога. Вже не можу.  

*** 

– Це він нас кличе? Цей провідник нас гукає? Побігли швидко через колії. Обережно. Цей потяг їде на нас, хутко перебігаємо. Боже, як важко. 

– Дякуємо, дякуємо, дякуємо. Ми вже втратили надію сісти на потяг, хотіли вертатися додому. Як вас звати? 

– Я – Михайло. Спокійно, шановні. Розташовуйтеся, будь ласка, тут усім вистачить місця. Постіль не дам, а за чаєм заходьте. Можна і телефони підзарядити. Вранці будемо у Львові. Відпочивайте. 

– Алло! Яке щастя! Ми нарешті сидимо. В інших потягах люди їхали в тамбурах, всі вагони були заповнені вщент. А тут – наша трійка – я з доцею і сестрою – в окремому купе. Якщо це можна назвати купе. Ніколи не бачили такого “планування”: коморки розраховані не на чотирьох, а на двох пасажирів, із гратами замість дверей, вікон немає... 

– Так. Цей потяг для етапування в’язнів. Наразі – найкомфортніший із усіх, що вирушили сьогодні на Захід. Ще й безкоштовний.  

*** 

– Доцю, шкода, що ми вперше приїхали до Львова, а подивитися місто не можемо. Треба знайти кінець цієї черги на електричку до Польщі. Кінця і краю не видно, будемо стояти цілий день на морозі. 

– А я тут буду чекати своїх дочок, які виїхали на Західну Україну тиждень тому. Щойно телефонував знайомий із Литви, він приїде за нами і вивезе за кордон. 

– Час прощатися. Ми перетнемо кордон, а далі буде видно. На зв’язку! 

*** 

– Ні, моя золота. Нікуди не підемо, ані в туалет, ані за супчиком. Стоїмо, стоїмо, щоб не втратити чергу. Годину, другу годину, п’яту, восьму... Вдягнемо на тебе другу куртку, головне сісти на потяг, Польща тут поруч. Там безпечно. Все буде добре. 

– Не загубімо чергу. Будемо орієнтуватися на цю дівчинку, яка уже кілька годин спить стоячи. Кашляє.  

– Так, будемо триматися разом. 

*** 

– Зовсім близько до кордону, але потяг постійно зупиняється на кілька годин. 

– Ми погодились їхати в тамбурі, бо думали – швидко доберемось. Наші діти страшенно змерзли. Не витримують їхати стоячи на морозі. Хтось, поступіться місцем! 

– Зовсім немає місця, ви ж бачите: стоїмо в проходах, діти сплять сидячи на підлозі! 

– Візьміть на руки мою дитину! 

– Вона ж доросла, важча за мене, і так ноги затекли. Я ж свою тримаю. І поруч інвалід сидить, на нього не можна опиратися! 

– В туалет не пропускають, вхід завалено валізами. 

– Відкрийте вікна: волонтери роздають воду і бутерброди! Передавайте, передавайте всім. А ось для діток пюре. 

– Нарешті ми в Польщі. В безпеці. Решта – дрібниці. Все буде добре. 

*** 

– Dziękuję bardzo! Дякуємо! Щиро дякуємо! Доцю, повторюй: dziękuję bardzo! Дякуй всім! 

– Dziękuję bardzo! Мамо, мені дядя подарував ведмедика. А шоколадку можна брати? А гаряча їжа теж безкоштовна?  

– Так, тепер можемо поїсти справжню їжу і попити теплий чай. Волонтери вже кличуть, беремо обід і побігли до потяга! 

– Вау, який красивий і чистий потяг. Навіть вільні місця є, туалет, вода.  

– Давай, красуне, зробимо зачіску. Уже кілька днів коси не плетені. Наведемо марафет. 

– Дивлюся, ви зовсім розслабилися. І гребінець у вас є, і взагалі, валізу встигли спакувати. А ми з Ірпеня, бачите, кросівки взули, ноутбук і паспорти схопили в рюкзак і, слава Богу, вирвалися. Ще не оговталися. 

*** 

– Куди прямуєте? Вас хтось зустріне? 

– Ні, хотілось би просто перепочити після довгої триденної  дороги. Потім щось вирішувати. 

– Тоді звертайтеся до волонтерів! Вони допоможуть. 

– Dziękuję bardzo! 

*** 

– Dziękuję bardzo! Таке відчуття, що цілий народ нас рятує і обіймає.  

– Так. Надали гуртожиток, харчування. Мешканці сусідніх будинків принесли одяг, посуд, іграшки для дітей. Усе роблять якось непомітно і делікатно.  

– Дітей прийняли до школи, прийняли дуже тепло. Організували курси польської.  

– Для українців на перший час зробили безкоштовний проїзд, відкрили двері кінотеатрів, музеїв і навіть зоопарк. 

– Тільки бажання насолоджуватися красою європейських міст зовсім притупилося. Думки постійно в Україні.  

– Взагалі не очікували такого ставлення до біженців, із чим пов’язана така одностайна і дуже вчасна підтримка? Може, з тим, що суспільство більш релігійне, ніж у нас? 

– Ні, для поляків одна з найвищих цінностей – воля. Якщо хтось зазіхає на волю, миттю йде захисна реакція. 

***  

– Хочете вернутися додому? Як там ваші в Києві? 

– В Україні немає безпечного місця. Не уявляю, як відпускати дитину до школи і хвилюватися під час тривоги. Що це за навчання, якщо замість уроків треба бігти до бомбосховища?!  

– Чи знайшли вже роботу за фахом? 

– Спочатку намагалася. Виявилося, що мої дипломи і досвід роботи на престижних посадах тут зовсім не потрібні. Доводиться все починати з нуля. Без знання польської мови людина безграмотна. Отже, може працювати фізично. Погоджувалася на роботу на складі, в пральні. В ресторані.  

– Дарма “погрожувала” синові, мовляв, учи фразу “вільна каса!” чи “будеш двірником!”? 

– Так! Узагалі не розумію, чому треба було навчати дітей? Чому зараз треба навчати дітей? 

– Навчатися доводиться всім. Починати щось нове. Мінятися. Пристосовуватися. 

– Діяти. Волонтерити. Ходити на мітинги і пікети. 

*** 

– Якщо вирішили жити і працювати в Польщі, спробуйте не чіплятися за минуле. Не ностальгуйте за колишньою рутиною. Не сумуйте за рідними. Будьте тут і зараз, радійте тому, що маєте (радять психологи). 

– Ми радіємо, щиро радіємо, що живемо в Європі. Поляки дуже толерантні, привітні та чуйні. Прекрасне місто: поруч море, ліс, старовинні замки, музеї, історичні місця. Чудовий транспорт, магазини тощо. Ми тут, але думки наші в Україні. Немов дві паралельні доріжки грають у голові. Щоранку прокидаєшся і прокручуєш війну з початку, щодня знов і знов повторюєш собі, що це не сон, а реальність, щовечора отримуєш дозу гірких новин. І розумієш, що це надовго. 

– Українці – свої люди. У нас вистачить місця для вас. Ті, хто залишилися в Україні, захищають усю Європу.  

– Так, ті, хто виїхали до Польщі, теж стали своїми. Переймаємося за багатодітну родину з Донецька, яким уже нікуди вертатися, за бабусь із Чорнобаївки, які часто і подовгу не мають зв’язку з ріднею. Щодня дивимося жахливі новини про бомбардування Харкова і відволікаємо увагу своїх нових друзів. Заспокоюємо літню киянку, нову квартиру якої в центрі столиці двічі доводилося ремонтувати після прильотів. Слідкуємо і за долею родичів, які опинилися на окупованих територіях. Турбуємося про всіх. І вчимося бути в іншій іпостасі. 

– Dziękuję bardzo! 

Текст увійшов до фіналу Конкурсу документальної прози «Українці в Польщі: історія порятунку», провадженого Інститутом літератури