Посестри. Часопис №41 / Таня Стус: Наша література буде уже набагато глибшою, набагато сміливішою
Українська дитяча література у 2022 році прийняла надзвичайно багато викликів і змінилася, однак це ще потребує осмислення та проговорення. Із Танею Стус, українською дитячою письменницею та психологинею, засновницею проєкту підтримки дитячого читання «БараБука» ми зустрілися у Варшаві після презентації її книжки «Таємні історії маленьких і великих Перемог», щоб порозмовляти про те, як наші книжки говорять із дітьми про війну, яким був цей рік у дитячій та підлітковій літературі та яке бачення у проговоренні травматичних подій виробили українські дитячі письменники.
Г. Т.: Розкажи, будь ласка, про свій новий проєкт, зокрема, як він пов’язаний із Польщею?
Т. Ст.: «Таємні історії маленьких і великих Перемог» – це на сьогодні аудіокнижка, доступна безкоштовно з будь-якої точки світу. Тобто українські книгодрузяки та їхні дорослі можуть слухати через різні додатки цю книжку, озвучену українською співачкою Оленою Тополею (Alyosha). Завдання цього проєкту терапевтичне. Дитяча література загалом є терапевтичною: і розваги – терапія, і мудрі книжки із прихованою, але дуже глибокою мораллю чи метафізикою – це все терапія, на мою думку як літературознавиці та дитячої психологині.
Проєкт «Таємні історії маленьких і великих Перемог» від самого початку, іще до того, як я почала працювати із текстами, був націлений через літературний твір дати практичні інструменти проживання воєнного досвіду дітям та їхнім дорослим. Цей проєкт не торкається тих досвідів, із якими – я це хочу підкреслити! – слід працювати із психотерапевтом. Це не про звірства, не про Бучу, не про те, наскільки бездушними бувають росіяни, це більш приватні й типові родинні досвіди, які, все ж таки, можуть залишити глибокий слід у психології дитини. Саме тому кожен текст написаний так, щоб цей слід не переходив у травматичний, а навпаки – виводив цей досвід із потенціалу травми в ріст, розширення.
Ці десять історій, усередині яких є казкова історія, – насамперед літературний твір. Хоча це і «проєкт казкотерапія», але – не в класичному розумінні казкотерапії як одного із психотерапевтичних методів. Ідеться радше про наголошення на одній із функцій цього літературного твору. Згадані десять історій були озвучені, але скоро вони з’являться і паперово у видавництві «Книголав». Однак насамперед це мультимедійний проєкт, заточений на максимально широке охоплення, бо ж це допомога, а не всі зараз можуть її оплатити. І в яку б точку світу не потрапили наші українські дітлашки зі своїми дорослими (це передусім мами, зрозуміло), вони можуть отримати ще й такий контакт із рідною мовою та літературою, з українською живою письменницею.
Чи не найбільше українців, зокрема дітей, прийняла саме Польща, яка проявила себе в щонайкращому сенсі сестринства чи братерства, який ми можемо лише вкладати у це поняття. Адже «братерство», яке ми маємо з країною з іншого боку, проявило себе щонайогиднішим способом. Виходить, Україна – між двома полюсами: з одного боку абсолютна чорнота, з іншого – велетенське світло. Власне, найперша презентація «Таємних історій маленьких і великих Перемог» і відбулася саме в Польщі, у Варшаві, бо саме туди, до українських діток та мам, мене запросили Міжнародні благодійні фонди «Майбутнє для України» та «Parimatch Foundation», які опікуються прототипом одного із персонажів цих історій. Це Сашко Чайка, якого смертельно поранили в бою, однак він вижив, але втратив ногу й потребував дуже складного лікування та протезування. І власне, це одна із тем, про які я говорила.
Теми нібито «лайтові», але насправді, коли зануритися глибше, вони дуже складні: тут є і тема смерті (одна з історій оповідає, як у місто привозять загиблого воїна), інша тема – показати дітям, що з війни прийдуть дорослі люди з інвалідністю (і не тільки дорослі). Дуже складно ці питання інтерпретувати для дітей. «Таємні історії маленьких і великих Перемог» ми вікуємо від п’яти-шести років до десяти.
Трішки «простіші» історії – втрата дому й розлука з рідними. Одна із героїнь цієї книжки не має можливості навіть подзвонити татові, тому що він на фронті, «на нулі». І він для доньки записав історію – це одна з казок – про ракету, яка летить на мирне місто. Можливо, цей тато і не повернеться додому, але пам’ять і зв’язок із донькою залишаться назавжди через цю казку. Тобто він дає там їй настанову на все життя, що ти завжди можеш обирати, ким бути.
Я інтерпретувала всі ці історії через казкового персонажа, щоб сказати трошки більше, ніж може сказати просто доросла людина чи просто дитина.
Г. Т.: Протягом кількох місяців війни «БараБука» проводила зустрічі з дитячими письменниками на тему, як говорити з дітьми про війну. Які найважливіші для тебе тези лишилися після цих обговорень?
Т. Ст.: Каркас того, до чого ми дійшли в результаті цих розмов, був мені інтуїтивно проявлений від самого початку. Я часто була модераторкою і обирала тих чи тих спікерів та ставила їм ті чи ті питання саме тому, що вони звучали в мені і я хотіла звірити своє бачення із баченням людей, які є авторитетними для мене, моїх колег та для нашого суспільства. І в більшості питань ми мали суголосне бачення.
Однак у мене був внутрішній конфлікт, передовсім як у мами, яка хоче вберегти дітей від інформації, що є такі гидотні люди, як росіяни, які на нас нападають, що є такі жахливі події у просторі, що оточує наших дітей. Однак, із іншого боку, пояснювати їм, усе одно, потрібно. Я – абсолютна переконана пацифістка, а також психологиня, мама, бабуся, яка за те, щоб максимально створювати сферу психологічної безпеки для дітей. Однак маю переконання, що треба показувати дитині реальність, а реальність зараз дуже болісна і тяжка. І ось цей мій внутрішній конфлікт вирішився у напрямку того, що ми таки мусимо розповісти дітям, що відбувається. Ми просто зобов’язані їм це розповісти. Але наступне питання та наступний виклик – якими словами, яким способом ми будемо їм виповідати, показувати, пояснювати цю правду. І якраз оце «яким способом» і було проговорено з різних точок зору, зокрема важливі межі: як можна, а як ні. Оце викристалізовування способу говоріння з дітьми було важливим багажем, який я отримала як мама, психологиня і письменниця і який укріпив мене у виборі методу роботи з текстами «Таємних історій».
Г. Т.: Як ти вважаєш, якою буде наша дитяча література наступного року, адже ми всі змінилися і літературний процес також?
Т. Ст.: Я про це міркую, осягнення цього відбувається етап за етапом. Спершу мені бачилося, що ми будемо довго осмислювати досвід війни, він буде нарощуватися, ми поглиблюватимемо проговорення цього досвіду. І тут одна за одною виходять книжки моїх колег про війну, вони різні, і різні голоси потрібні, різні формати, різна глибина, різні жанри тощо. Мені здавалося, що дитяча та підліткова література буде розвиватися саме в цьому напрямку. Аж поки – і це теж завдяки нашим розмовам "Як говорити з дітьми про війну" – ми спільно дійшли до іншого. І це теж такий резонуючий етап проживання війни в суспільстві був, дуже важливий, коли з’явилися месиджі “Ми не повинні жити тільки війною. Дозвольте собі жити життям”. Відповідно, в літературі, я відчула, будуть такі дві паралельні лінії: книжки, які осмислюватимуть і далі досвід війни, даватимуть у цьому важливі орієнтири, а друге річище – книжки, щоб відволікти дітей від війни.
І тут такий нюанс, що відволікати від війни "старими" книжками, тобто виданнями останніх п’яти-десяти років, можливо, й не вийде, бо ми живемо вже в новій реальності, в якій глибше осмислення, чіткіші моральні орієнтири. Про добро і зло у нас мають бути набагато сміливіші вже ословлення, ніж від 2014-го року. Тоді було так, що війна є, але більшість живе, ніби її немає. Зараз навпаки: ми живемо у війні, але трошки десь там буває мирне життя. Не має бути стовідсотковий фокус уваги на тяжких травматичних подіях, інформації, фактах, які нас оточують, мирне життя повинне, все-таки, дедалі сильніше входити в нашу реальність. Хоч би для стабільної психіки, для поновлення сил. Бо саме стабільна психіка сильний дух – наш і наших дітей – швидше приведуть до перемоги та до трансформації межових досвідів.
Тому другий потік – це буде нова хвиля літератури не про війну. Вона може містити певні згадки і контексти, але вона повинна показати, що життя більше за війну, якій є кінець. Ця література буде вже набагато глибшою, набагато сміливішою.
Г. Т.: Який вона матиме вигляд із точки зору інших літератур?
Т. Ст.: Ми формуємо нові наративи й формати, які, можливо, вийдуть поза межі нашої літератури. Ми включаємо у літературну реальність: те, що відбулося з нашим суспільством, із нашою країною, з нашим простором – і чого не ставалося у ХХІ столітті поки що ні з ким у Європі. Ідея розмов “Як говорити з дітьми про війну”, зокрема, і виходила з того, що ми не можемо взяти чийсь успішний досвід чи технологію і зробити в себе так само, щоб воно працювало. Конкретно з осмисленням цього досвіду – лише ми це робимо, бо тільки ми маємо досвід цього проживання. І тому – у мене є це відчуття – ми його самі тепер і транслюємо, ми, українці, є тою «радіостанцією», яка поширює це нові ословлення в Європі.
Г. Т.: Наприкінці року «БараБука» традиційно підбиває підсумки і формує свій топ дитячих, підліткових та родинних видань року. Тож як би ти охарактеризувала, яким був цей рік у нашій дитячій літературі?
Т. Ст.: Це парадоксальний рік, навіть суто технічно. Тому що виготовлення книжок надзвичайно складне зараз: із відсутністю паперу, яка почалася ще до війни, із тим, що основні друкарські потужності були пошкоджені обстрілами у Харкові, із кризовою ситуацією, яка склалася у багатьох видавців на сході та в центрі України, коли просто розвалилися колективи, розвалилася вся логістика. До того ж, надзвичайно знизилася спроможність писати у стресових ситуаціях, а особливо – писати для дітей, коли ми дуже високо відповідальні за свій емоційний стан. Не можна писати для дітей у розбалансованому чи істеричному стані, не можна працювати у стані травми, тому що все це виливається на папір. Однак при цьому всьому в нас з'явилося за цей рік стільки книжок, що інтенсивність читання команди «БараБуки» не менша, ніж попередні роки. Такий парадокс.
Нюанс цих підсумків року буде в тім, що ми відокремили книжки, які стосуються теми війни, проживання війни тут і тепер, не будемо їх оцінювати. Вони обов’язково будуть у списках книжок року, але ми вирішили не рейтингувати їх, бо це все-одно, що аналізувати травму, перебуваючи в ній. А це неприйнятно. Тобто ми не можемо зараз проаналізувати ці книжки щодо впливу на читача та на суспільство. Цього року про війну вийшло близько двадцяти книжок для дітей та підлітків – і це перемога наших письменників. Це дуже сильно.
