Посестри. Часопис №147 / Вихід за межі. Що ми рекомендуємо до перекладу
У кожного з нас своє розуміння, що може й чого не може наше слово. Усі ми – зараз я думаю передовсім про українських творців літератури для дітей – свідомі його обмежень і суперсил. Наше слово, тобто книжки, під час війни можуть не багато й не мало – підтримати, об’єднати, розрадити, надихнути… Втім, є одна важлива суперсила, яку, на жаль, ми ще не задіяли вповні – розповісти про нас дітям із інших країн та культур. Побудувати особливі місточки, базовані на любові й захваті, котрі підтримують читача з дитинства – і протягом усього життя. Так, для багатьох із нас першим кроком у шведську літературу були книжки про Карлсона й Пеппі, у фінську – серія про мумі-тролів (у моєму дитинстві читана, на жаль, іще в російському перекладі), а першим досвідом великої англійської прози – епічна Поттеріана. Чи могли би наші українські герої стати такими ж близькими для дітей із інших країн, як Нюхмумрик чи, скажімо, Геґрід?
Зізнаюся, це питання надзвичайно складне. Але постає наступне – чи даємо ми нашим потенційним іноземним читачам достатньо матеріалу, щоб захоплення українською культурою було однією з можливих опцій у той момент, коли молода людина шукає вихід за межі звичного для себе світу, щоби через любов та захоплення пізнавати інші культури? Я маю на увазі, наприклад, інтерес сучасних українських підлітків до корейської та японської культури, або вже із часів мого підліткового віку – дуже поширену цікавість до середньовічного світу вікінгів і кельтів (зокрема до ірландської міфології та музики). Зрештою, протягом старших класів та студентства цих захоплень може бути чимало. То чому б не захопитися Україною, зокрема – через книжки?
Кожен автор книжок для дітей і підлітків, який прагне стати відомим за кордоном, безперечно, має свої міркування, як діяти у межах власної творчої кар’єри. Проте якщо ми як спільнота маємо бажання (ба більше – потребу!) видимості за кордоном, то тут не обійтися якщо не без спільної стратегії, то принаймні без спільного бачення. Мало того, ризикну зауважити, що ми можемо бути справді видимими лише як спільнота, навіть найталановитіший автор чи авторка, щоби його чи її героїв полюбили тисячі, а то й сотні тисяч читачів у всьому світі, має спиратися на розгорнуту інфраструктуру підтримки. А кожен літературний герой, щоб вирізнятися з мільйона інших, повинен мати в собі щось специфічно наше, унікальне. Та ця унікальність, закорінена у нашу культуру, на жаль, не може бути сповна відчитана, поки ми не наситимо світ своїм контекстом.
Тепер реалістична нота. Насамперед маю зазначити, що, звісно ж, відповіддю на те, чому одні книжки на міжнародному ринку популярніші за інші, дуже часто бувають позалітературні чинники, які лежать поза межами нашого контролю. Однак я особисто належу до тих, можливо, наївних ідеалісток, які вважають, що від самих літературних творів іще дещо залежить.
Перше припущення, яке спадає на думку: щоб бути помітними на міжнародному ринку дитліту, варто стежити за найновішими тенденціями та відповідати на ці виклики. Це неймовірно слушно, але, як на мене, домогтися справжньої помітності таким шляхом можна лише якщо йдеться про художню літературу для віку 9+, і якщо окрім відповідності модним тенденціям вона містить у собі також помітну порцію унікальності та – бажано – певного колориту національної культури. У інших своїх нарисах я вже писала про книжки Катерини Міхаліциної та Оксани Були із умовної серії «Хто росте» та книжку Дмитра Кузьменка «Що таке математика». Це все приклади надзвичайно якісного українського нон-фікшну, який при перекладі просто чудово інтегрувався у систему освіти (у широкому значенні) польських дітей. Ці книжки читані та люблені, але через специфіку їхнього жанру читачі не приділяють значної уваги тому, що їхні автори українці.
Найчастіше популярність певної тенденції означає наповненість ніші книжками саме цього типу. Така конкуренція не викликає в мене великого ентузіазму. Наведу свій приклад: коли у 2016 році вийшла моя «Книжка про сміття», на нашому ринку це була одна з найперших книжок цієї тематики. Хоч вона була написана в оригінальний спосіб (із участю групи підлітків) і мала в собі чимало художніх елементів, я не сподівалася на її міжнародний успіх. І слушно. Бо на той час тема твердих побутових відходів була широко представлена у дитячих і підліткових літературах багатьох країн, до того ж, у країнах із різними економічними умовами ситуація з менеджментом відходів відрізняється.
Якщо коротко, зазвичай у кожній країні майже в кожній ніші існують свої тексти – свої страшилки, смішинки, оповіді про перший день у школі, про зайчика, про веселих монстрів тощо. Звісно, ми можемо і для наймолодших дітей пропонувати щось чудове та підкреслено наше, особливо коли й автор, і ілюстратор свідомі того, що створюють оригінальним український продукт. Тут для мене важливим прикладом останніх років може бути «Півник» Зоряни Живки з ілюстраціями Ольги Гайдамаки. Але вже читачам 9+ можна пропонувати велику прозу, повісті та романи, в яких виразна їхня культурна приналежність. І тут я хотіла б наголосити: ідучи на міжнародний ринок, ми маємо просувати не окремі книжки, а цілі теми, явища, пласти літератури. Адже тільки це створюватиме контекст і сприятливий ґрунт для подальших хвиль перекладної літератури.
Однією з таких об’ємних тем, яка зацікавлює і пробуджує читацький голод (що більше читаєш, то більше хочеться), є образ міста. Загалом місто – це унікальне явище у світі людської уяви: водночас і матеріальне, і символічне; закорінене в історії і сучасне; багатоголосе й багатолике. Останнє – у двох сенсах, адже місто, по-перше, до кожного з нас повертається іншим своїм обличчям, тож спілкування з ним завжди унікальне та інтимне, а по-друге, має безліч людських облич – наших сучасників, історичних та міфологічних постатей, які для нас (або не лише для нас) символізують наше місто. Критики вже вказують на формування київського тексту у найновішому підлітковому фентезі, зокрема Ксенія Сокульська у свіжому огляді для БараБуки «Інший Київ: задзеркалля столиці в підлітковому фентезі» оглядає як певну жанрову цілість «Метро до Темного Міста» Олени Захарченко, «Дітей вогненного часу» Мії Марченко й Катерини Пекур та мою повість «Зврк».
Суттєво, що постають не тільки нові й нові твори для дітей і підлітків про магічні та символічні виміри Києва, важливий також критичний дискурс навколо цього явища, усе це разом – тексти та їх розуміння-осмислення – чудовий «товар на експорт». Мало того, два наші міста літератури ЮНЕСКО – Львів та Одеса – мають просто-таки шалений потенціал стати місцем дії нової хвилі сучасного українського дитячого й підліткового фентезі. Цікаву тенденцію в цім ключі показали збірки фантастичних оповідань «Хроніки незвіданих земель» та «Легендарій дивних міст», у яких авторки творять міфологічний вимір українського простору, не концентруючись на таких «традиційних завсідниках» літературних творів, як згадані Київ, Львів чи Одеса. Щиро сподіваюся, що, активно поширювана та обговорювана, ця тенденція вихлюпнеться потужною хвилею за межі нашої національної літератури. Із цією темою пов’язана ще одна значуща потенційна тема – це, власне, українська міфологія. Ще іншою рамкою об’єднання багатьох текстів може стати певний історичний період нашої історії, скажімо Середньовіччя або 1920-ті роки, популярні останнім часом у нашому книжковому світі.
У цьому ключі дуже важливими, на мій смак, є книжкові серії. Говорячи про літературу для дітей, я радію, що книжки серії «Тридцять шість і шість котів» Галини Вдовиченко перекладають щораз новими мовами, адже це одна з найуспішніших серій нашого дитліту, якщо говорити про наклади та любов читачів. Також я чекаю, щоб уже третє номінування Сашка Дерманського на міжнародну премію Астрід Ліндґрен нарешті конвертувалося в переклади іншими мовами котроїсь із книжкових серій його авторства. Так, тут є величезний виклик – переклад гумору, але в разі удачі успіх буде величезний. Бо ми таки маємо свій специфічний національний гумор, і Сашко Дерманський – достойно його представляє.
Якщо говорити про найвищу майстерність гумору та парадоксу – насамперед треба назвати книжки Григорія Фальковича, визнаного майстра нашої поезії для дітей. Завжди, все-таки, існує запит на переклад «найкращого» з певної дитячої літератури. Я вважаю, ми маємо спільним хором пропонувати на переклад твори цього автора, звісно ж, дбаючи про відповідний художній рівень перекладу.
Тема війни зараз є, на жаль, тією, за якою впізнають українську дитячу перекладну літературу. Це дуже вчасно для наших дітей, які виїхали з України: завдяки таким перекладам іншомовні суспільства, де живуть українські діти, краще розуміють їхню життєву ситуацію. Ці книжки часто стають у пригоді педагогам і терапевтам, проте, звісно ж, вони не можуть бути надто масовим явищем. Окрім тих, що – окрім/поміж/на тлі/поруч із темою війни – пропонують іще одну дуже важливу для читачів тему. Приклад, який найперше спадає на думку після цієї тези, це «Зеро» Юлії Ілюхи. Тут маємо історію підлітки з її важливими проблемами, але й живе вона поруч із фронтом.
Звісно ж, популярність у інших країнах не має і не може бути головною метою письменника, ми творимо насамперед для своїх своїх читачів. У певному сенсі саме задля них ми маємо робити кроки далі й далі, вирощуючи нашу літературу як фантастичне дерево, яке стає видимим і важливим не тільки для свого саду. Міркуючи про те, що з української літератури та культури може бути видимим назовні, ми розуміємо щось важливе і про нас самих.
