Посестри. Часопис №40 / Про українську літературу в Польщі з точки зору 2022 року

1.

Українська література від 90-х років постійно наявна в польських книгарнях – можливо, в Польщі вона не досягає найвищих накладів і більшість назв виходять не в топових видавництвах, але почувається вона не аж так погано[1]. Відбувається це завдяки тому, що в Польщі є плідні перекладачі, яких можна було б навіть назвати постачальниками, а очолює їх, якщо йдеться про кількість перекладених творів, Богдан Задура – тільки 2022 року видано вісім книг у його перекладі (якщо не більше). Також працьовитою є Анета Камінська, тлумачка поезії та авторка антології української сучасної поезії. Не менш важливим є Міхал Петрик, перекладач прози Сергія Жадана. Останнім часом помітним став Марцін Гачковський, тлумач Василя Стуса, Володимира Рафєєнка та – особливо поміченої в Польщі[2] – Тамари Дуди. Окрім згаданих, Катажина Котинська, перекладачка Оксани Забужко, Юрія Андруховича та творів на тему історії України. Не можна не згадати про Ренату Руснак, видатну інтерпретаторку непростої творчості Тараса Прохаська.

За такого лідерства перекладачів у Польщі не можемо нарікати на відсутність найновішої української літератури, а тим паче – української поезії, яка часто видається в Польщі. Є багато поетичних антологій українських авторів, мало яка з закордонних поезій у Польщі має такий успіх у перекладачів та видавництв, як українська поезія. Не раз перекладачі самі признаються у особистих стосунках із авторами. Можна тут згадати цикл епітафій авторства Анети Камінської, присвячених покійному Назарові Гончару, якого вона перекладала, або пригадати вступне слово Богдана Задури до його авторської антології, де він розповідає про свої розмови з Андрієм Бондарем, або, власне, зі згаданим Назаром Гончаром[3].

Можемо дійти висновку, що така кількість перекладів української поезії у Польщі є наслідком близьких стосунків між авторами обох країн. Антологій, виданих після 1989 року в Польщі, можна нарахувати чотирнадцять,[4] в тому числі: «Шматочки апельсину (Cząstkipomarańczy)» Анети Камінської (2011), «Вірші завжди є вільними (Wierszezawszesą wolne)» Богдана Задури (2004, 2005, 2007) та його ж «100 вільних віршів з України (100 wierszywolnychzUkrainy)» цього року, а також «Перед обличчям війни. Мала антологія українських віршів 2014-2022  (Wobliczuwojny. Małaantologiawierszyukraińskich 2014–22)», також цього року.

2.

На польському ринку особливу популярність здобули два прізвища: Сергій Жадан та Оксана Забужко.

Цьогоріч оновлено чимало творів харківського автора, а багато з них дочекалися й перевидань. Перш за все, роман «Інтернат» (переклад Міхала Петрика, 2019), потім – збірка віршів «Анета» (укладання та переклад Богдана Задури, 2020). У чудовому новому графічному оформленні видавництво «Чарне» перевидало книги прози «Біг Мак» (перше видання – 2005), «Депеш Мод» (перше видання – 2006), «AnarchyintheUKR» (перше видання – 2007) і «Гімн демократичної молоді» (перше видання – 2008) (усі в перекладі Міхала Петрика). Подібно зробило «Бюро літерацьке» з «Історією культури початку століття» (перше видання – 2005), де, крім нового графічного оформлення, перекладач Богдан Задура розширив книгу на двадцять дев’ять віршів із інших книжок, зробивши її вдвічі товстішою.

Оксана Забужко дочекалася у Польщі третього вже випуску «Польових досліджень українського сексу» (попередні видання були у 2003-му та 2008-му роках), а також «Музею покинутих секретів» (попереднє видання – 2012). Обидві книги – у перекладах Катажини Котинської. Видавничою новинкою у Польщі для цієї авторки є збірка есеїв із назвою «Планета Полин» у перекладах Катажини Котинської, Анни Зазар та Іоанни Маєвської.

В обох випадках ми говоримо про великі, значні видавництва. Жадана видає «Чарне», відоме з репортажів і літератури зі східної та центральної Європи вагомими накладами та за доброї реклами. За поезію, в свою чергу, відповідають видавництва «Бюро літерацьке» та «Варстви», вельми заслужені у своїй галузі. Забужко зараз у цілому видається «Агорою», яка є частиною акціонерного товариства «АТ Агора», до якої належить «Газета виборча», найважливіший у Польщі політично-громадський часопис центристсько-ліберального профілю.

Очевидно, з того всього випливає, що у свідомості польського читача, принаймні на польському видавничому ринку, Жадан і Забужко стали найбільш значимими іменами сучасної української літературної сцени.

3.

Цікавим явищем на польській літературній сцені є Тамара Горіха Зерня та її роман «Доця» (переклав Марцін Гачковський, 2022), у якому йдеться про політично-суспільні зміни на Донбасі. Оскільки для поляків сутність Донбасу та його історія є досі слабо зрозумілим питанням, то роман Тамари Дуди (справжнє прізвище) здобув у польській літературній критиці репутацію ідеального введення у проблематику війни в тому регіоні[5], його зустріли всуціль із захопленням[6]. Роман, виданий у 2022 році, був дуже тепло прийнятий шокованими війною польськими читачами.

На жаль, якось непомітно пройшов не менш значимий роман Володимира Рафєєнка (переклали Марцін Гачковський та Анна Урсуленко). Можливо, причиною цього є несвоєчасна поява згаданого тексту на польському ринку в 2020 році та мова, якою був написаний, – російська. Можна ще взяти до уваги те, що автор – на противагу до Жадана, чий «Інтернат» здобув значний успіх останнім часом – не має в Польщі виробленої репутації.

Обидва романи були видані «КЕВ», інтегрованою частиною Фонду Колегії Східної Європи ім. Яна Новака-Єзьоранського. Це ексклюзивне видавництво, яке спеціалізується на літературах польських сусідів, таких як Литва, Естонія, Білорусь чи, власне, Україна (хоча й не тільки).[7] Це там видає свої переклади Марцін Гачковський.

4.

Більшість названого – це найвідоміші зараз у польському літературному дискурсі книги. Замислитися треба над фактом, що Юрій Андрухович, автор, який колись часто друкувався в Польщі (переважно у видавництві «Чарне»), не дочекався такої кількості оновлень (як часто згадуваний уже Жадан). Можливо, тематика творів Андруховича вже не так зачіпає польські читацькі потреби. У випадку Жадана говоримо найчастіше про східну Україну, її культурну приналежність та найновішу історію, а якщо йдеться про Андруховича, то перебуваємо переважно в темі західної України та її історичних зв’язків (лідирує тут тема Галичини). Попри це, творчість автора «Дванадцяти  обручів» повністю перекладена; польський читач має більшість його творів. Щоправда, не має оновлень та найновіших видань, але більшість його книжок легко доступні у стаціонарній та інтернет-букіністиці за цілком пристойною ціною.

Подібна доля спіткала не менш значимого письменника, яким є Тарас Прохасько. Польський читач має переклади його творів, але не всі вони є так само доступні, як книжки Андруховича. Ймовірно, причиною є менше зацікавлення мас-медіа цим автором та менші наклади (хоча його теж видавало «Чарне»). «В газетах цього не напишуть» («Незвичайні») у інтернет-книгарнях сягають ціни 90 злотих.

5.

У цьому місці повернімося до теми української поезії. У Польщі їй щастить. Звичайно, крім лірики Жадана, можемо також говорити про безперервне видання дещо менш гучних наразі імен, хоча й не менш суттєвих (у тому числі – класиків).

Найцікавішою пропозицією 2022 року є згадувана вже антологія «100 вільних віршів із України» від «Бюра Літерацького» у перекладі та в упорядкуванні Богдана Задури. Книжка складається з віршів багатьох різних сучасних українських поетів та поеток, розташованих не за алфавітом, але за їхньою тематикою та формою вираження. Тому з цього вийшла зворушлива повість про порушений мир, війну та жалобу. З-поміж тридцяти дев’яти імен авторів та авторок є такі: Юрій Андрухович, Галина Крук, Василь Лозинський, Маріанна Кіяновська, Василь Махно, Володимир Рафєєнко, Олександр Ірванець, Катерина Бабкіна, та чимало інших.

Іншою дуже цікавою новиною у цій сфері є ініціатива Фонду «Пограніче» із назвою «Перед обличчям війни. Мала антологія українських віршів 2014 – 2022». Це чудово видана антологія перекладів, підготовлених польськими поетами й поетками. Опус складається з десяти разом скомпонованих книжечок, ілюстрованих художниками з України. Гроші, за які можна придбати такий пакет, призначені на підтримку українських митців. На вересень, як вказує інформація на сайті, запланований другий такий пакет.[8]

Цього року з поезії польський читач також одержав«Дзеркальний куб» Леся Белея та «Останній поцілунок Ілліча» Вано Крюгера з видавництва «Варштати культури», обидва в перекладі Богдана Задури, а також «Новенький ровер старенького пенсне» Василя Слапчука з «Державного видавничого інституту» (також у перекладі Богдана Задури). Два перших томи дивним способом пов’язує одне видавництво та серія, хоча це цілком різні поетики. Перша книга – це вишуканий ліризм, піднесеність та натхненність модернізмом, а друга – брутальність, поп-культура, провокація і гра історією та фігурами з СРСР. Третього автора, вже з іншого видавництва, вже якщо маємо з кимось пов’язувати, то з Крюгером, тому що головним компонентом поетики цієї книги є оперування альтернативною історією (у цьому випадку – життям класика Павла Тичини).

6.

А що з перекладами класиків української літератури? Якщо йдеться про поезію, то дуже добре. Поляки мають доступ до перекладів (разом із аналізом) творчості таких авторів як Тарас Шевченко, Іван Франко і Леся Українка (два перших прізвища опинилися у престижній серії Національної Бібліотеки з розлогими тлумаченнями творчості та історико-біографічного контексту). Класична поезія перекладена багаторазово, різними перекладачами. Часто розсіяна по антологіях, яких є чимало. Хоча дещо інакше це виглядає у випадку класиків авангарду, адже перекладів Михайля Семенка і Гео Шкурупія нема.

Цікавим є випадок із поезією Василя Стуса. Вже у 1996 році в академічному видавництві «Універсітас» був виданий в обробці Агнешки Корнєєнко том із розлогим вступом, календарем життя й творчості, добіркою віршів у перекладах  Єжи Літвінюка, Базиля Назарука, Віктора Ворошильського і, власне, Агнешки Корнєєнко, а також перекладами есїв українських критиків на тему творчості Стуса. У 2020-му через двадцять чотири роки автор «Палімпсестів» повертається на польський видавничий ринок завдяки видавництву «КЕВ». «Веселий цвинтар. Вибрані вірші 1957–1971 років», так називається цей том, був згаданий у лютому 2022 року під час першої акції з серії «Українського клубу книги» у книгарні «Карактер» у Кракові[9].

Інакший вигляд має ситуація з українською прозою. Можемо говорити про певну кризу, бо класиків нема, і польський читач, якщо не знає мови, то не отримає доступу до культурного контексту українських повістей та оповідань. У 50-х роках у Польщі було перекладено та видано збірку оповідань у двох томах Михайла Коцюбинського, а також його повість «Фата моргана», але на сьогодні їх тяжко здобути. Через репресії, впроваджувані режимом проти української культури та українського народу у часах СРСР, переклад та популяризація української культури у ПНР були можливі надто обмеженою мірою, та й то під оком цензури, через що впродовж 50 років не видавалося аж так багато літератури від східних сусідів (не кажучи вже про твори дисидентів).

Нині переклади класики теж не належать до найбільш популярних. Можна навіть наважитися на ствердження, що такий переклад є гідним похвали винятком. Найбільше їх є в поезії, але й у прозі декілька випадків наявні. Чудовим прикладом є книга «Модерністки. Антологія жіночої прози міжвоєнного періоду» 2017 року, яка намагається заповнити певну нішу, якою є українська модерністична проза, зокрема жіноча, польською мовою.

Із модерністів точно бракує Миколи Хвильового. Є в Польщі аналіз його політичної публіцистики авторства Павла Крупи за назвою «”На Захід” та “Геть від Москви”. Публіцистика Миколи Хвильового 1925 – 1926 років», але немає перекладів літературної творчості. Польською мовою існує тільки оповідання «Я (Романтика)» у перекладі Єжи Літвінюка з 10-го номеру журналу «Література у світі» 1995 року та три вірші у перекладі Уршулі Пєчек з третього номеру інтернет-квартальника «Візії» 2021 року.[10]

Ще один показовий виняток – поява у вересні 2022 роману Василя Барки «Жовтий князь» у перекладі Мацєя Пьотровського. Це перший роман польською мовою, що описує Голодомор очима свідка.

7.

Попри це, не слід нарікати на відсутність української прози на польському ринку. І не йдеться про згаданих уже на самому початку Жадана, Забужко та про «Доцю» Тамари Дуди. Цього року до премії «Ангелус» номінований великий роман Василя Махна «Календар вічності», а це епічний роман із претензією на метафізичну позицію. Переклав його  Богдан Задура, а видав Державний видавничий інститут. Книжка є дебютом у жанрі роману автора, відомого раніше як поета, якому, на жаль, не вдалося уникнути інтонації безпристрасного звіту про історичні події, хоча деякі сцени, що вимагали певного «ліричного крупного плану», були описані сильною поетичною мовою, і це мало непоганий вигляд у перекладі Задури. На жаль, книжка не пройшла до фіналу премії.

До того ж, зовсім нещодавно до польськомовної сфери увійшов інший великий історичний роман (знову завдяки Богдану Задурі). Це «Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма» Наталії Сняданко.

У «Бюро літерацькому» в новій видавничій серії «Новий європейський літературний канон» відбувся ще один прозаїчний дебют, цього разу поетки Галини Крук. Це збірка оповідань «Хто завгодно,тільки не я», ілюстрована молодою художницею Валерією Пенечик, а перекладена також Богданом Задурою. І це справді ґрунтовна збірка коротких форм. Книжка містить трохи понад сто сторінок, але їй нічого не бракує. Читач може тут знайти ліричні спостереження за повсякденністю, зграбні описи механізмів сімейного життя та еміграції, сюрреалізм і картину коронавірусної пандемії.

8.

Цього року вийшла дуже цікава збірка есеїв та фейлетонів українських авторів із назвою «Пишуть, отже живуть. Перших сто днів війни» упорядкована й перекладена – ще раз – Богданом Задурою. Книга складається з текстів, які охоплюють період із липня 2019 року до червня 2022-го. Видання чудово поєднується з антологією «100 вільних віршів з України» і може слугувати прозаїчним реверсом до неї. Завдяки антології польський читач може пізнати цей період разом із Тарасом Прохаськом, Катериною Бабкіною, Софією Андрухович і Юрієм Винничуком.

Книжку можна було би поєднати в цикл зі збіркою есеїв, редагованою Юрієм Андруховичем: «Тропік України» 2014 року видавництва «Чарне», де цікаві постаті з України й не тільки (між них Мартін Полляк, Тімоті Снайдер та Анджей Стасюк) обговорюють кризу, пов’язану з Євромайданом. Також до циклу пасувала би збірка «Дріблінг через кордон. Польсько-українське Євро-2012» 2012 року за редакцією Моніки Шнайдерман та Сергія Жадана, де польські й українські автори обговорюють спорт та співпрацю.

З такого поєднання трьох книжок в одну лінію вимальовується картина певної зміни, процесу, а також історія польсько-українських стосунків під час війни й миру.

Крім того, нещодавно з’явилися есеї Миколи Рябчука «Чотирнадцята від кінця. Есе про сучасну Україну» та історіографічна праця Сергія Плохія «Брама Європи».

9.

А як справи з жанровою літературою? Цього року не з’явилося нічого нового на ринку, але переклади українських авторів та авторок функціонують польською мовою. З фантастичної літератури це, перш за все, авторська пара Марина та Сергій Дяченки, і то в досить значній кількості, а з детективів – романи Андрія Куркова.

10.

Як бачимо, 2022 рік для української літератури у країні над Віслою виявився продуктивним. Драматичні воєнні події від кількох місяців викликали зацікавлення поляків літературою сусідів зі сходу, хоча, перш за все, можемо тут говорити про групу кількох авторів. На подіумі – Сергій Жадан, Оксана Забужко і Тамара Дуда.

Щодо кількості перекладених творів, то й надалі одноособово лідирує Богдан Задура. Він не тільки тлумачив поезію найпопулярнішого на польському видавничому ринку автора, а й виконує функції постачальника найновішої прози та поезії (і то не завжди найпопулярнішої, часом і не дуже знаної).

Варто звернути увагу й на якість видань. Нові книжки Жадана з «Чарне» є блискучими, серія «Східний Експрес» видавництва «Варштати культури» – шедеври графічного й технічного опрацювання: тверді палітурки з мінімалістичним мотивом та виваженою колористикою є показником доброго смаку і надають їм індивідуального стилю. Видавництво «Варстви» робить книжки, ґрунтовні з точки зору техніки і дизайну. «КЕВ» також має індивідуальний стиль, чудову типографію, а їхні палітурки – то якісні графічні роботи. Навіть «Бюро літерацьке», яке колись вважалося монотонним, на різних виданнях набралося кольорів, а робота Павла Гарлендера у «Історії культури початку століття» непогано кореспондує зі змістом книжки.

Отже, українська література в Польщі – як проза, так і поезія – почувається добре, нехай так буде і надалі.