Посестри. Часопис №142 / Ірина Білоцерковська: Навіть у наші часи можна бути ефективною, креативною, можна видавати книжки, робити те, що ти любиш
Шість років тому пані Ірина заснувала видавництво, щоб надрукувати десять книжок: саме стільки було потрібно, щоб «зайти» в книжкові магазини та співпрацювати з ними. Сьогодні на рахунку видавництва «Білка» вже понад шістдесят видань, а ще – море планів, проєктів та літературних відкриттів.
Олена Олійник: Пані Ірино, ваше видавництво ще досить молоде, воно існує з 2018 року. Чи довго виношували ідею його створення і як реалізували її?
Ірина Білоцерковська: Річ у тім, що таку ідею я взагалі не виношувала і про видавництво не мріяла. Працювала у студії веб-дизайну разом із сестрою, яка була її директоркою, ми створювали красиві мобільні додатки для дітей – ігри та казки. Але все змінив випадок. У 2015 році до мене звернувся Святослав Волков – відомий блогер, якого читачі знали за псевдонімом Горькій Лук, і попросив зробити дизайн його книжки «Наука от Горького Лука». Ми взялися за цю роботу. Ілюстрації виготовила дизайнерка Галина Нагорна, книжка вийшла класнюча, одна з моїх улюблених. Але мене дуже здивував (і обурив) той факт, що за понад рік російської агресії про цю війну в книгарні були в наявності лише дві книжки – «Наука от Горького Лука» та «Аеропорт» Лойка, обидві російською мовою.
Ол. Ол.: І тоді ви вирішили заснувати видавництво та друкувати книжки українською?
Ір. Б.: Ні, ще не тоді. Додам, що пізніше, коли познайомилася з дослідницею воєнної літератури Ганною Скоріною, дізналася від неї: на той час було надруковано, в тому числі й самвидавом, понад двісті книг про сучасну війну з рф. Але я реально побачила в книгарні тільки дві. Здивувалася, адже була в темі, в цій інформаційній «бульбашці», бо з Майдану волонтерила. Тому вирішила: якщо зустріну військового, який захоче видати свою книжку, обов’язково підтримаю цей проєкт. І в 2017 році побачила на Фейсбуці, що Сергій Сергійович Saigon вирішив видати свої оповідання, які публікував у соцмережах. Він писав їх на війні, просто набираючи на телефон. Я запропонувала йому допомогти з дизайном. Ми зробили ілюстрації, потім з’ясувалося, що потрібна верстка… Ні я, ні Сергій тоді ще не знали, як із самого початку й до друку виглядає процес створення книжки. Зрештою, ми її таки видали. Називалася вона «Грязь [*Khaki]».
Ол. Ол.: Про що ця книжка?
Ір. Б.: Це новели про те, як виглядає військо зсередини, як спілкуються військові, які історії з ними трапляються. Це був період АТО, його навіть самі військові зараз згадують як певний лайт-варіант війни. Але люди так само втрачали там здоров’я, близьких, зазнавали тортур, мирні міста й села були окуповані, їхні мешканці ставали біженцями. Словом, на Сході країни тоді теж була справжня війна, хіба що з меншою кількістю зброї та без дронів. І ми вирішили, що люди, яких війна не зачепила фізично, мають про неї знати. Тому у видавництві «Фоліо» надрукували книжку «Грязь [*Khaki]» за кошти від передзамовлення. Але помістити її в книгарні виявилося нереальною справою.
Ол. Ол.: Тому що це книжка про війну?
Ір. Б.: Ні, справа полягала в особливостях взаємодії з видавцями. У книгарні мені сказали, що заради однієї книжки навіть із документами не будуть возитися, для співпраці треба щонайменше десять назв від видавництва. А ми взагалі ніяким видавництвом не були! Ось тоді Сергій Saigon мені сказав: «Ну то створи видавництво!», на що я відповіла: «Ага, щас».
Ол. Ол.: Але таки наважилися…
Ір. Б.: Так, додала до Статуту своєї студії дизайну «Білка Студіо» код на видавничу справу. Мене в цьому підтримав мій чоловік Сергій Панков, без нього я би, мабуть, не насмілилася та таку авантюру. Вирішила: видам лише десять книжок, із якими зможу зайти в книгарні.
Ол. Ол.: Але ж ви тільки починали. Як про ваше видавництво дізналися, хто першим запропонував свої рукописи до друку?
Ір. Б.: Я почала писати про пошук рукописів у соцмережах, отримала відгуки. Таким чином «Білка» видала «Чемоданні історії», «Проїду світ». Була ще одна книжка, яку ми не видали, але вона мала дуже дивний дизайн: обрізана у вигляді профілю людини, голова якої проткнута залізною скобою. Це мало зображувати злам свідомості. Чому я розповідаю про цю книжку, яку так і не видали? Бо коли 2018 року до нас у видавництво принесла рукопис свого роману «Доця» Тамара Горіха Зерня і побачила її, то вигукнула: «Боже, що це таке?» І я з неймовірним захопленням розповідала, що це такий цікавий проєкт, книжка має «зламати мозок». Можливо, мій ентузіазм та вирячені очі переконали її, що вона прийшла в потрібне місце.
А я, прочитавши Тамарин рукопис, дала його ще й своєму чоловікові, аби почути його думку, бо текст мені настільки сподобався, що я просто повірити не могла, що мені, початківцю у видавничій справі, такий довірили. До речі, авторка відправила цей рукопис ще в одне видавництво, яке теж пообіцяло їй надрукувати книжку. На щастя, вона обрала «Білку». І це для нас було дуже вчасно, адже я тоді стояла на роздоріжжі й думала, що робити далі: шукати якийсь проєкт для заробітку, іти кудись працювати – чи вкладатися у видавництво.
Ол. Ол.: Як Тамара Горіха Зерня дізналася про видавництво, що тільки-но створили?
Ір. Б.: Із тих таки соціальних мереж. Ми з нею були знайомі на Фейсбуці ще з 2015 року, обидві волонтерили. Тож не знаю навіть, чи вважати це щасливою випадковістю, чи закономірністю. Зрештою, книжка здобула визнання, Тамара – Шевченківську премію, наше видавництво стало відомим. Можливо, якщо б не було «Доці», то ми б ніколи не мали ресурсу, аби видати інших військових авторів, книжки яких для мене теж дуже важливі. Отже, пішов розголос, почалися інші цікаві спільні проєкти, як-от книга «Народний Герой України», створена спільно з журналісткою Віолеттою Кіртокою.
Ол. Ол.: Це дуже солідне видання! Мені подарували перший том цієї серії, де є розповідь про двох моїх земляків-героїв. Хто автор проєкту?
Ір. Б.: Його придумала Віолетта, яка написала більшість історій. Мене запросили на урочисте нагородження відзнаками «Народний Герой України». Я пішла туди не з порожніми руками: вирішила подарувати героям від нашого видавництва книжки – поскладала комплекти з чотирьох чи п’яти книжок у гарні пакети, з гордістю вручала їх цим мужнім людям. А трохи згодом Віолетта Кіртока сказала мені, що хотіла б видати книгу їхніх історій, і я була в захваті від її ідеї. Тексти, закарбовані на папері, збуджують фантазію, читаючи їх, проживаєш ціле життя. Пишаюся, що в часи війни та засилля інформаційного шлаку викристалізовуються такі надважливі речі, і що я дотична до цього. Перший том «Народний Герой України» готується до друку англійською, А Віолетта Кіртока працює вже над третім томом.
Ол. Ол.: Видавництво «Білка» друкує переважно книжки на воєнну тематику. Це ваш свідомий вибір?
Ір. Б.: Мені цікава сучасність. Я визначала тематику свого видавництва методом виключення, жінки часто так приймають рішення. Ось запитайте жінку, чого вона хоче – не одразу відповість; а те, чого не хоче, швиденько перерахує. Так і я знаю, що мені не цікаво. Мені не цікаво безкінечно передруковувати класику чи перекладати іноземні бестселери, видавати фантастику, жіночі романи або дитячу літературу. Тому я друкую книжки про сучасну Україну і українців – те, що цікаво мені. Дві третини моїх книжок – це якраз тема Майдану і військово-волонтерська тематика.
Ол. Ол.: Мабуть, вона вам така близька, бо ви були волонтеркою на Майдані, а зараз ваш чоловік Сергій у лавах ЗСУ захищає країну. З якого року він на фронті?
Ір. Б.: Він пішов на війну добровольцем у 2015 році. Через два роки повернувся звідти із жорстким ПТСР. На початку вересня 2018-го ми з ним познайомилися, а в листопаді вже разом організовували видавництво. Тобто, Серж – не лише мій коханий чоловік, він натхнення мого життя. Технічною складовою видання книжки займаюся я, але без нього точно не впоралася б. Мені дуже допомогли його розуміння теми, почуття гумору, толерантність до людей, бойовий, психологічний досвід. Усе це давало мені впевненість, що я зможу відрізнити гарний текст від кон’юнктури.
Звісно, не лише я видаю хороші книжки про війну. Зараз їх уже багато. Війна триває – історія пишеться на наших очах, і книжки теж. Але я вибираю тексти «під себе» і беру в роботу ті, які мені лягають на душу. При цьому наші з Сергієм думки, враження щодо текстів зазвичай повністю збігаються, як і ми співпали в цьому житті: у нас на двох є спільний військовий та волонтерський досвід, є кохання, взаємодія, дружба з іншими військовими та волонтерами, спілкування з людьми, які виїхали і допомагають Україні. Зрештою, є досвід безвиїзного життя й побуту в Україні під час війни. Тобто, отаке значне нашарування досвідів дозволяє видавати ці книжки з чистим сумлінням. Вважаю, мені це вдається. Нам вдається.
Ол. Ол.: У 2022-му ваш чоловік теж пішов на війну добровольцем?
Ір. Б.: Вранці 24 лютого Сергій записався в Тероброну Києва, а ввечері уже тримав у руках автомат, який йому видали, та чотири магазини патронів до нього. Зараз мій чоловік на Сході, на нулі. А я на нього чекаю, вже майже три роки. Щоправда, випала нагода цілих п’ять місяців побути разом. Але це не від хороших подій: Серж отримав кілька важких контузій, і в нього почалися проблеми зі свідомістю. Два місяці він лікувався в Дніпрі, я туди теж переїхала на час його лікування. Потім були реабілітація і відпустка. Наш час разом завжди незабутній і щасливий. Ми його дуже цінуємо.
Ол. Ол.: Сергій професійний військовий?
Ір. Б.: Він колись служив у морській піхоті, пішов на війну матросом, тож має позивний «Морпєх». Зараз мій чоловік уже старший лейтенант і командир роти. Але за фахом – дизайнер інтер’єрів. Та коли повернувся з АТО, більше не захотів цим займатися і шукав щось нове. Йому запропонували стати майстром тату, мовляв, дизайнер – малювати вмієш. Курсів татуювання тоді ще не було, зате були курси татуажу. Він успішно опанував цю професію і до війни працював майстром татуажу й перманентного макіяжу – робив виразнішими брівки, губки дівчаткам і жінкам. У нього досі на фейсбуці є сторінка «Ювелірний татуаж». Ага, ювелірний татуаж… на війні.
Крім того, він разом зі мною займався видавництвом. Ми з ним об'їздили всі книжкові ярмарки в Україні, всюди були разом, на всіх подіях.
Ол. Ол.: Пані Ірино, як ви ставитесь до того, що зараз почали писати книжки ті, хто раніше взагалі не писали, і друкують їх самвидавом. На вашу думку, це впливає на якість літератури та на вимогливість читачів?
Ір. Б.: Для мене як для видавчині важливо, щоб книжок друкували якомога більше. Можливо, з часом кількість переросте у якість, читач обиратиме тільки найкращі тексти з моря написаних. Природа речей така, що залишаються найпотрібніші людству, найживучіші. Вважаю, нехай усі, кому пишеться, пишуть. Ми ніколи не знаємо, який саме текст стане чільним голосом нашої війни для майбутніх поколінь або для інших країн. Я вважаю своїм головним завданням – відкривати нових авторів, адже не знаю, які сенси будуть близькі людям потім.
Розумієте, ми воюємо половину історії нашої країни. Її завойовували, її руйнували, а вона знову відроджувалася. Україна не може перестати існувати. Зникнути має імперія в такому вигляді, як вона зараз є, тож ми будемо воювати, доки вона не згине. Але поки ми воюємо, маємо передавати свої сенси, свою мотивацію нащадкам. І я не бачу іншого способу передачі, ніж через книжки.
Ол. Ол.: Як часто доводиться відмовляти авторам, котрі просять ваше видавництво надрукувати їхні рукописи?
Ір. Б.: Нерідко доводиться відмовляти письменникам через невідповідність жанру. Я не читаю й не видаю фентезі, дитячу, науково-популярну літературу, історичну. Дуже поблажливо ставлюся до детективів, люблю їх, але рідко отримую цікаві та справді варті уваги. Ось зараз мені надіслали детектив – дуже класний, буду рада його видати. Боюся навіть наврочити, тому нічого не говоритиму про нього. Люблю гумор у будь-якому форматі, гарну поезію – зараз видаємо одночасно три поетичні збірки. Словом, ми робимо все те, чого не люблять робити інші видавці: видаємо книжки про війну, поезію, відкриваємо нових українських авторів.
Мені цікаві воєнні тексти, я дуже люблю наших сучасних героїв, а також пригоди. Наприклад, книжка «Не зупиняйте білий автобус» – це історія двох фантастичних ТРОшників, які врятували два дитячі будинки з Миколаївської області за кілька годин до того, як туди зайшли рашисти. Причому вся операція у них тривала буквально один день – від початку їх виїзду до вивезення дітей. А безпосередньо порятунок дітей зайняв тринадцять хвилин. Це неймовірна історія, чесно. Таку історію ніде в світі не прочитаєш! Ми трішечки охудожнили текст, зробили виразнішими персонажів, додали героям історій із інших часів. Як на мене, книжка вийшла просто фантастична!
Ол. Ол.: Для вас читання книжок (не текстів, а саме книжок) – це продовження роботи, хобі чи терапія, яка відволікає від важких думок про сьогодення?
Ір. Б.: Ну, я читаю багато книжок про війну, а вони від сьогодення точно не відволікають. Скоріше, такі книжки вчать пристосовуватися до нього і знаходити в ньому сенси для себе. Тобто моє життя, хоч яке воно непросте, але насичене сенсами.
Ол. Ол.: Про які сенси йдеться насамперед?
Ір. Б.: У якийсь момент усвідомлюєш, що стаєш опорою не тільки для своєї родини, своїх близьких, а й для інших, для авторів, наприклад. Ти стаєш для них підтримкою. Мені часто кажуть: дивлячись на тебе, розумію, що навіть у наші часи можна бути ефективною, креативною, можна видавати книжки, робити те, що ти любиш. Так, можна. Додам іще: можна навіть, чекаючи чоловіка з фронту, не втрачати оптимізму, усміхатися й розуміти, що головне для тебе – люди, які поруч із тобою, саме у цей час, у цьому човні, і ти з ними маєш якось вигрібати. Дуже важливо, коли люди, які поруч, бачать у тобі підтримку, а ти тримаєшся їхню силу, за їхні голоси. Іншого сенсу життя у свої 54 роки для себе не знайшла. Ми не здаємося, не падаємо духом, а працюємо, пристосовуємося до цих умов життя. Кажуть, вони можуть бути ще гірші. Ну, значить, будемо пристосуватися й до гірших.
Ол. Ол: Що найважче зараз у роботі видавництва, які проблеми найсуттєвіші?
Ір. Б.: Перша наша проблема – це певні обмежені можливостей людей, на яких, власне, тримається видавництво. Друга – тяжкий економічний стан у країні, внаслідок чого книжок почали купувати менше, а їх друк стає дедалі дорожчий. Третє – відсутність підтримки книговидання від держави, яка чомусь спрямовує кошти на непопулярні проєкти, як-от на переклад українських книжок маловживаними мовами… На моє переконання, всі зусилля зараз треба скеровувати на підтримку українських авторів, особливо тих, хто воююють. Бо їхні історії можуть закінчитися дуже швидко. У мене є два загиблих автори: Гліб Бабіч, який загинув у липні 22-го, та Вася Паламарчук – поліг у 2024 році. Існує список загиблих прозаїків і поетів. На жаль, мої автори відкривають і завершують цей список. Така дійсність сьогодення – автор може піти в будь-який момент, навіть якщо він не військовий.
І ще хотіла би сказати про наш альманах. Я дуже багато про нього говорю, бо це найбільший мій проєкт для молодих авторів, мета якого полягає в тому, щоб голосно зазвучали їхні імена. Він додає їм сили та впевненості, віри в себе й мотивує продовжувати писати свої історії – цікаво, самобутньо, по-новому. Так, багато імен відкрив Альманах-2022.
Ол. Ол.: Чи плануєте продовжити цей проєкт?
Ір. Б.: Альманах-2023 уже готується до друку. Зауважу, що він формується на конкурсній основі. Власне, це конкурс воєнної поезії імені Гліба Бабіча та конкурс короткої прози імені Василя Паламарчука. У цих конкурсах можуть брати участь і відомі й невідомі автори. Журі оцінює тексти «всліпу». Тому в альманахах поруч зі знаними письменниками – абсолютно нові імена. Наприклад, Федір Рудий – молодий хлопець, який фантастично пише! Зараз він у війську. Я дуже хочу видати його поезію і прозу.
Ол.Ол.: Пані Ірино, а чи самі пишете книжки?
Ір. Б.: Я не письменниця, не вмію придумувати карколомні сюжети, описувати їх гарними словами, яскраво виписувати персонажів, але за книжку таки взялася, написала, вона вже готується до друку. Зізнаюся, вона мені важко далася. Тому не знаю, чи наважуся колись на інші. Це «Книга обіймів» – для жінок, котрі чекають коханих із війни: в ній і практичні та психологічні поради, і власний досвід…
Значно більше щастя мені приносить те, що можу допомагати людині, котра написала справді вартий уваги текст, перетворювати його в матеріальну річ – у книжку. Я бачу, як радіють цьому автори, і радію разом із ними. Це для мене найвище щастя, і це, власне, моя робота. Вона також полягає в тому, щоб відкривати нових письменників для України та світу – і це не пафос. Наприклад, «Доця» Тамари Горіха Зерня перекладена, здається, вже на вісім мов, а починалося все з нашого видавництва. Тож я знаю, як важливо допомогти письменнику відбутися, особливо в країні, яка воює. Це велика й непроста робота.
Ол. Ол.: Скажіть, будь ласка, чому ви дали своєму видавництву таку незвичну назву – «Білка»?
Ір. Б.: О, Білка – наша із сестрою шкільна кличка, від прізвища Білоцерковська. Вона необразлива, трохи ностальгічна і, справді, оригінальна як для видавництва.
Колись американська засновниця косметичної компанії Мері Кей Еш (я її велика шанувальниця) сказала: якщо ти хочеш повідомити світу про свою особисту відповідальність за щось, дай йому своє ім'я. Тож я взяла на себе відповідальність. Хоча не планувала «розкручувати» своє видавництво, робити його якимось особливим. Просто хотіла видати десять книжок для того, щоб воєнна література потрапила в книгарні. Але при цьому прагнула, щоб вони виглядали достойно, були якісними в усьому. Не приховую, що насолоджуюся нашими книжками – і текстом, і зображеннями, і обкладинками. Сподіваюся, й читачі насолоджуються. Надруковані нами книжки вже мають багато літературних відзнак, ми цим пишаємося!
Чому якість для це мене така важлива, особливо, якщо це перша книжка автора? Бо хочеться, щоб людина, яка її написала, вклала туди свої серце, розкрила душу настіж, отримала достойну сатисфакцію, і щоб нам із дівчатами не було соромно за свою роботу.
Ол. Ол.: Хто вони, ваші дівчата?
Ір. Б.: Це неймовірні люди, з якими переживаємо і успіхи, й потрясіння. Ми разом пройшли все, через що мали пройти: війну, шахраїв, нас обкрадали, ми губили наклади, у нас були страшні історії про заблокований склад на початку вторгнення… Словом, у нас нормальне видавництво! Але всі негаразди нівелюються професійністю, добротою, відданістю, порядністю, людяністю моїх дівчат: Люби Кастенко, з якої ми починали, на деякий час вона пішла, а зараз, слава Богу, повернулася, бо без неї було важко; Наталки Дацій – нашої прекрасної веселки, яка просто фанатично любить і книжки, і авторів; Людмили Петраускайне, котра з 2022 року допомагала мені готувати до видання книжки, а наразі відповідає за їхні електронні варіанти; Валі Бурхан – моєї бухгалтерки, яка пройшла через всі можливі трабли війни, міграцію, повернення, утім, весь цей час не полишала співпраці з «Білкою». Я люблю свій колектив так само, як свою сім’ю. Вони – частина мого життя.
А ще ми наприкінці минулого року відкрили нове видавництво – «Капібара», де друкуватимемо не воєнну літературу, а гумористичну, детективну… Щоб утримати рівновагу! Тож попереду в нас іще один захопливий розділ нашого життя.
Ол. Ол.: Пані Ірино, щиро вдячна вам за цю розмову. Залишається побажати вам і вашому колективу успіхів, нових імен, визнання, видавництву – процвітання, а всім нам – перемоги та повернення наших неймовірних захисників із фронту живими й неушкодженими.
