Посестри. Часопис №4 / «І ніхто не стояв на мосту безпорадних людей...»

І ніхто не стояв на мосту безпорадних людей,

там лишилося місце для нас, невідомо навіщо…

І ридають гвинтівки, мов грім, люте щастя  росте, 

що від нього ховаються тільки в пітьмі на горищі.

 

І не сльози ворушаться в серці, а риби нічні,

зачіпають хвостами  сталеві обірвані струни,

над тужливою площею виснуть  тумани  важкі,

колобродить всю ніч ця країна, нервова та юна.

 

Ти не жінка, ти підліток тихий,  а правда – сумна.

Що робити у світі тобі? Що робити з тобою?

Прокидаємось вранці – та знов пандемія й війна,

і вночі прокидаємось – знов пандемія з війною.

 

Знов остання маршрутка в курному повітрі пливе,

а прожити життя – перейти через поле цибульне.

Ця синюшна пташина – кошлате майбутнє твоє,

цей приблудний собака – твоє невблаганне минуле.

 

Де він, рай у сараї, в які відлітає світи?

І які ми провалля заповнили власною кров’ю?

І чому  ціпеніє наш шлях від біди до біди? 

Наші зради ласкаві женуться за нами з любов’ю.

 

Наші душі маленькі й дзвінкі лихоманка трясе,

укриваємось в наших домівках – фортецях фанерних.

Нам потрібні цукерки, аби годувати дітей.

Нам потрібні цукерки, аби годувати померлих.

 

18.02.2022