Посестри. Часопис №38 / сповідь розгубленої  

мушу зізнатися, боже, що не вмію жити
на цьому світі, а як на тому – іще не знаю 
пробувала, старалася, ходила до школи, 
навіть траплялося по дурості вчити інших, 
вторила за кимось: жити значить вмирати 
мушу зізнатися, боже, що не вмію вмирати, 
а найгірше – не хочу 
світ такий гарний – дерева, хмари, навіть комахи, 
у всьому доладність, 
люди довкола такі цікаві, кожен – як книга, 
мушу зізнатись, 
книг не перечитала навіть тих, що в програмі 
не знаю імен багатьох дерев і пташок не розрізняю  

 

за співом 
не знаю багатьох мов, людських і звірячих, 
не розумію, чому війни і хвороби, чому страждання,  

 

якщо стільки любові розлито в повітрі 
все ще ніяковію, коли ловлю себе на думці про тебе, 
все ще не можу відвести погляд,  

 

коли бачу себе в ванні голою, 
ніби когось іншого, ким я стала чи ким мені не стати
пізнаю, та не можу впізнати 
жити значить ставати собою, – кажеш 

 

легко тобі, боже, ти знаєш, хто ти