08.12.2022

Посестри. Часопис №37 / «Вже третю ніч, коли згасають зорі...»

Вже третю ніч, коли згасають зорі,
Огонь яркий на замку палахкоче.
Мабуть, чайки злетять небаром скорі,
І в Чорне море попливуть. Охоче.
Козацтво вкрило береги табором,
А над Дніпром довженними рядами
Горять огні вартівників. Під бором
Спис блисне й гасне поміж чагарами.
Ось бандурист. Іде – іде високо,
Гень на могилу. В струни б'є, співає.
Коли в могилі не лежать глубоко –
Почують дикий спів. Він силу має...
Не треба. Спіть! Минула ваша пора.
Колись ви жили тут, на Україні;
Колись ви жили. Так недавно, вчора.
Час скоро йде. Ось ми жиємо нині...
Спіть, бо й на що, як той опир вертати,
Коли ніхто не ходить у жалобі.
– Так само скажуть і на нашім гробі
«Вони теж жили».
Спіть, ту добре спати.

*******

Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
Джерело тексту: Словацький Ю. «Вже третю ніч, коли згасають зорі...» // Посестри. Часопис. 2022. № 37

Примітки

    Пов'язані статті

    Сім мішків гречаної вовни. Спогади про наполеонівську епоху. Уривок перший

    Вісімнадцятого лютого 1814 року їхав верхи на білому коні чоловік середнього віку, трохи огрядний, у застебнутому аж під шию сіряковому сурдуті, в дворогому капелюсі без жодних ознак, опріч малої триколірної стрічки. Позаду, на певній відстані, другий, значно молодший, також у сурдуті, але темно-зеленому, також у капелюсі без ознак, згорблений так само, як перший, а може й більше, – верхи на дерешуватому коні. Чалий кінь східної крові був невисокий, непоказний, проте хоробрий. Дереш, натомість, був… дерешуватим, і несила чогось про нього більше повісти; не здержуваний ані славою предків, ані своїм власним норовом, він часто спотикався на дорозі, яку йому повсякдень судила доля. Першим із цих вершників був Наполеон, другим був я.
    Читати повністю
    Loading...