Посестри. Часопис №37 / Місячне сяйво свободи
Мама часто розказувала, що в ніч мого народження у вікно холодного промерзлого родзалу, ніби підтримуючи важкі пологи молодої жінки, заглядав повний світу та надії місяць. А ще (це було незвично для південного краю), в той день випало багато снігу. Тому дерева та міські будівлі, ніби посвячені ангельським сяйвом яскравого місяця, з вікна пологового залу мали напрочуд урочистий вигляд. Здавалося, цей казковий краєвид вітав народження нового життя в цьому світі. Мабуть, з того часу магія місяця завжди заворожувала і надихала мене.
У нашому рідному Приморську схід повного місяця на вечірньому горизонті дуже помпезний. Особливо гарно це спостерігати на березі Азовського моря, коли сонце вже зайшло, й із романтичного теплого та ласкавого моря випливає повний місяць – таємничий, загадковий… У такі хвилини дуже приємно мріяти та насолоджуватися життям.
До війни в маленькому Приморську ми жили щасливим життям тихого провінційного туристично-морського містечка. Щоранку з подругою Юлією ходили на морське узбережжя центрального пляжу, щоб насолодитися красою, подихати свіжим повітрям, зробити ранкову руханку, скупатися. Ходили кілька років підряд майже щодня, взимку і влітку. Мінливість моря вабила нас, зачаровувала.
А літніми вечорами любили сидіти в кафешці на березі моря й дивитися, як над ним встає повновидий місяць, створюючи неперевершену місячну доріжку на водній гладіні. В тій сріблястій доріжці нам дуже подобалось купатися після невеличкого келиха вина, яким господар кав'ярні люб’язно нас пригощав. Те вино він виготовляв уласноруч, за секретними рецептами болгарської діаспори.
…Що в країну прийде війна, не вірив ніхто. Пам’ятаю, як на початку лютого 2022 року натрапила в інтернеті на прогноз когось із оглядачів, нібито в Україні у 20-х числах лютого може розпочатися війна, і прочитала це своїм співробітникам. Вони сприйняли повідомлення як повну дурницю.
Але настало 24 лютого 2022 року. О п’ятій ранку я прокинулась від дзвінка мобільного. Спочатку не могла зрозуміти, звідки чую ці звуки. Увечері я залишила телефон в іншій кімнаті й спосоння не одразу зрозуміла, що мені хтось наполегливо дзвонить. Поки йшла до телефона, відчула: трапилося щось страшне, бо так наполегливо зранку могли дзвонити тільки з якогось дуже важливого приводу. На жаль, так воно й було. Моя донька з Харкова кричала у слухавку:
– Мамо, нас бомблять! Ми терміново збираємо речі! Так невчасно віддали машину в ремонт, але нас у свою машину візьмуть друзі. Поїдемо на Західну Україну, в Рівне, до дядька Олега та тьоті Галі. Я до них уже дозвонилась, вони на нас чекають.
– Так, будьте обережні. Виїджайте терміново! – я вже достеменно не пам’ятаю всього, що говорила в ту хвилину. Шок, страх, відчуття нереальності… Потім намагання зрозуміти, що ж насправді відбувається?
У ютубі знайшла знамениту промову путіна про початок «спецоперації на Україні». Спробувала послухати українські новини, але в них про війну ще нічого не повідомляли. Пошукала російські канали, вийшла на російський «Дощ». Подивилася. Все одно нічого не зрозуміла. Але ж треба було щось робити! Почала згадувати якісь поради або чийсь досвід у таких ситуаціях. «Ага, – сяйнула думка, – треба зняти з картки готівку та закупити харчі довгого зберігання».
Одягнувшись наспіх, вибігла до найближчого банкомату: там уже стояла велика черга. Банк швидко зорієнтувався та встановив ліміт: із однієї картки дозволяли зняти не більше трьох тисяч гривень. Люди в черзі були пригнічені невідомістю, розказували, що Бердянськ та Мелітополь уночі бомбили. Молода жінка з дитиною у візку плакала. Трохи далі, біля дороги, стояв молодий чоловік із рюкзаком: певно, в очікуванні транспортного засобу, щоб поїхати на війну…
Черга просувалася швидко – цьому сприяв установлений ліміт коштів. На щастя, готівки вистачило й мені.
Прийшла додому: що робити далі? Треба йти до магазину закупляти продукти!
У магазині «Економ» я придбала різні крупи, консерви. Люди, котрі також прийшли скупитися, розповідали, нібито в усіх супермаркетах величезні черги і всі продукти стрімко розкуповують.
Як з’ясувалося пізніше, мої дії щодо зняття готівки та купівлі харчів були дуже правильними: полиці торговельних закладів невдовзі спорожніли, розрахунки за картками майже всюди відмінили. Тож зроблені заздалегідь запаси коштів та продуктів допомогли мені виживати в умовах окупації. А була вона страшна, наче безнадія…
Інтернет працював і перебоями. У години, коли він з’являвся, ми припадали до стрічки новин, аби дізнатися, що відбувається на фронті. Мені постійно здавалося, наче я сплю і уві сні бачу кошмар. Намагаюсь прокинутися, але не можу.
У перші дні війни російські окупанти створили два блокпости на Мелітопольському шосе, на в’їзді та виїзді з міста. Пам’ятаю, що, надивившись новин, повірила у нашу швидку перемогу і вже на третій день війни запевняла доньку по телефону: сьогодні ЗСУ почне контрнаступ! Потім збирала знайомих, пропонувала їм робити коктейлі Молотова, щоб кидати на ворожу техніку.
Які події тих днів найбільше закарбувалося у свідомості? Пам’ятаю новину про хлопців, котрих затримали окупанти на своїх блокпостах; мітинги проти російської навали, що з кінця лютого до початку квітня відбувалися щоранку о дев’ятій годині на центральній площі міста; першу зустріч із орками, коли колонна мітингувальників підійшла до центральної лікарні і зустріла російських солдатів на БТРах… Пам’ятаю також, як мене захопив журналістський кураж і я, не розуміючи, що це дуже небезпечно, кричала орку з автоматом у його перелякану пику: «Додому, на х.. !» А чоловіки – мешканці Приморська, вишикувалися перед БТРами та озброєними солдатами, готові розпочати з ними бійку голими руками!
Я була загорнута в український прапор і знімала це дійство, перебуваючи між юрбою приморців та розгубленими, але з автоматами в руках, росіянами. Ще пам’ятаю п’янкий драйв від можливості виплеснути свій біль, ненависть до загарбників, які посміли прийти на нашу землю вбивати та встановлювати свої порядки. Але кожен день приносив невтішні новини. До того ж, десь снаряд влучив у газову магістраль, і на початку березня всі прибережні райони Азовського моря – від Херсона до Маріуполя – залишилися без газу. Саме тоді вдарили сильні морози, і мешканці відчули, що таке життя без опалення.
Зняти готівку було можливо тільки в одному відділенні Приватбанку, вистоявши величезну чергу. З продуктами харчування також почались перебої: їхній асортимент значно зменшився, а ціни піднялись у півтора разу. При цьому скупитися можна було лише за готівку.
Але попри важкі часи, люди все одно допомагали одне одному. На вулиці Морській у кав'ярні «Вафлі тут» волонтери почали готувати безкоштовні обіди нужденним. Ті мешканці Приморська, які мали продуктові запаси, несли їх туди, аби поділитися із земляками.
У середині березня в Приморськ почали приїжджати перші біженці з Маріуполя. До сліз приємно було бачити, як жителі нашого міста в єдиному пориві приносили до Аграрного ліцею Приморська (там прихистили біженців) теплі речі, харчі, засоби гігієни, ліки. Невдовзі у їдальні міської гімназії №2, розташованої поруч із ліцеєм, організували гарячі обіди для біженців та малозабезпечених. Перші два тижні людей годували двічі на добу, потім один раз. Щодня харчувалися 100-120 людей, а продукти в їдальню постачали небайдужі приморці, фермери, підприємці. У місті панував дух патріотизму та щирої людської взаємопідтримки.
Моя подруга Анна з Польщі (ми з нею спільно реалізовували кілька міжнародних проєктів) запропонувала фінансову допомогу для біженців із Маріуполя, яку надав Польско-американський фонд «Свобода». На перераховані кошти ми закупляли м’ясо й інші продукти для їдальні Приморської гімназії, щоб годувати біженців та нужденних.
Але поступово окупанти обживалися в нашому містечку. Дехто з місцевих погодився співпрацювати з ними. Почались масові арешти проукраїнських активістів. Мене попередили, що у списках Бердянського ФСБ є і моє прізвище, тож скоро можуть прийти й до мене.
Чотири рази я намагалася виїхати з Приморська – і щоразу не вдавалося. Чергова невдала спроба загнала мене у важку депресію. Знайомі та друзі намагалися заспокоїти, говорили: «Якщо не виходить виїхати – то, мабуть, Господь береже, і не треба йти проти Його волі. Залишайся вдома, тут тихо, тут не бомблять. Літо попереду. Якось виживемо!»
Надворі сонячно квітла весна, пробивалася перша зелень, дедалі більше теплих днів зазирали у моє вікно, вже й Великдень наближався… Але мене нічого не радувало. Мучили смуток, напруга, очікування чогось страшного. Гіркоти й болю додали страшні новини про звірства, які росіяни творили в Бучі та Ірпені.
Зрештою, дізналася про групу у вайбері, де публікували інформацію про переїзд у Запоріжжя. Написала туди про те, що хочу виїхати з двома котами. Якась жінка відповіла мені й надала телефон перевізниці – Наталії з Бердянська. Вона повідомила, що в цієї жінки репутація найбільш успішної перевізниці, тож я їй зателефонувала.
Наталія мала великий комфортабельний автобус, тому валізи й котів було де розмістити, за транспортні послуги вона просила тисячу гривень. Це мене влаштовувало. Залишалося знайти машину, яка б довезла мене о п’ятій ранку до Бердянська. Проте всі знайомі таксисти, котрих знала ще з мирних часів, боялись їздити через блокпости. Виявилося, що знайти сміливу людину непросто.
Після тривалих пошуків я таки вийшла на водія, який за півтори тисячі гривень погодився відвезти мене до Бердянська. Тож у середу 20 квітня я подзвонила перевізниці. Наталія повідомила, що наразі нікуди не їхатиме, бо інші перевізники, з якими вона спілкується, не радять, кажуть, хоч і є домовленості про «зелені коридори», але росіяни людей через блокпости не пропускають.
Аби не сидіти в чотирьох стінах, пішла прогулятися, однак погода не сприяла: похмуре небо, холодний пронизливий вітер, на душі туга… Повернулася додому. Знову переглянула новини, шукаючи серед потоків інформації хоч якусь позитивну. У моє вікно зазирнув сяючий щастям і надією повний місяць. Я подумки розмовляла з ним: «А чи відомо тобі, друже, що в нас війна? Чи можеш мені дати пораду, що робити і як жити далі?»
Іще раз набрала номер мобільного Наталії. Перевізниця сказала: вирішила таки виїжджати завтра, але мені не дзвонила, бо малоймовірно, що зможе «прорватися», а з Приморська до Бердянська дуже дорого добиратися. «Все одно поїду!» – рішуче відповіла я. Мої валізи після чергових зборів так і стояли нерозпакованими, тож залишалося лише домовитися з таксистом про поїздку до Бердянська.
Вранці 21 квітня ми виїхали. І ось перший блокпост. До нас вийшли два солдати в старих фуфайках, брудних штанах, на ногах – калоші, на головах – розтягнуті чорні в’язані шапки, а в руках гвинтівки ще, мабуть, часів Першої світової. Це були солдати ДНР! Знаєте, приморські бомжі виглядають краще, ніж ці солдати! Схоже, росія не дуже переймається їхнім забезпеченням.
На наступному блокпосту нас зустріли буряти. Їхнє обмундирування було якіснішим, але я дивувалася, чому російську армію представляють люди іншої національності. На блокпості бурятів майорів російський прапор. Мене аж по серцю «різануло»: цей триколор стояв, мов символ наруги над рідними місцями, які завжди були насичені українським духом та патріотизмом.
Нарешті, ми добралися до місця призначення. Охочих виїхати виявилося багато, але перевізниця Наталія впускала в першу чергу записаних заздалегідь.
В автобус сіли близько 50 осіб, в основному – жінки з дітьми, люди похилого віку, багато хто віз із собою домашніх улюбленців. Наталія, жінка приємної зовнішності приблизно 50 років, із перших хвилин почала інструктувати, як треба поводитися з окупантами на блокпостах. І тоді я зрозуміла, чому ця жінка мала репутацію найуспішнішої перевізниці. Вона вчила людей насамперед не провокувати окупантів. «По-перше, – наставляла, – на блокпості робіть усе, що вам скажуть. Із гаманців дістаньте й сховайте кудись поглибше гроші, бо «героїчні солдати», коли бачать готівку, вважають її своїми трофеями. У телефонах видаліть усі фотографії та відео, де підтверджується ваше патріотичне ставлення до України. Якщо ви зареєстровані в проукраїнських групах – тимчасово вийдіть із них. Якщо російський солдат почне вас ображати – тримайтеся з гідністю, але не відповідайте грубістю на грубість. Утім, за бажання можете запитати в російського вояка, чому він собі дозволяє грубощі.
У салоні автобуса я сіла на першому сидінні, бо тримала в руках корзину з двома котами. Перші три блокпости ми проїхали спокійно. Нас зупинили кадирівці, які патрулювали біля Панфіловки. Наталія почала дипломатичні перемовини з солдатом, котрий зайшов до салону: «Пане солдате, пропустіть, будь ласка, нас. Ви ж бачите, в автобусі лише жінки, діти й літні люди. Сьогодні велике свято – Чистий четвер. То, може, на його честь нас пропустите?» Але благання перевізниці не були почуті, нас почали ретельно перевіряти.
Минуло дві години. Люди не витримували напруги, мами з дітлахами виходили з автобуса. Орки дозволили пасажирам ходити в туалет, що був у дворі крайньої хати. Я також скористалася цією нагодою. Коли поверталася, до мене підійшли два кадирівці зі словами: «Чи можемо вам чимось допомогти?»
Чесно кажучи, їхня ввічливість загнала мене в ступор, я навіть трохи зніяковіла. Але знаючи, які підступні вороги, просто відповіла, що мені від них нічого не треба. Проте на цьому наша розмова не завершилася, бо «журналістське» знову взяло гору, і я запитала: «Шановні, а що означає знак Z на вашій формі?» Тепер зніяковіли вони. Було зрозуміло: солдати не мають поняття про значення тієї свастики на їхній військовій формі. Нарешті, один із них оговтався: «Це означає, що ми воюємо ЗА СПРАВЕДЛИВІСТЬ!» Господи, за яку таку справедливість ви воюєте?..
На блокпості нас протримали чотири години. Навіть перевізниця почала нервувати. Час ішов, і якщо б ми не встигли в’їхати в Запоріжжя до 20-ї години (початку комендантської години), то довелося б або швидко повертатися додому, або ночувати в полі.
До автобуса зайшов (як ми зрозуміли) командир блокпосту. Він сказав: «Ми дуже хочемо вам допомогти, але далі пропустити не можемо, бо за нами йдуть бої і шлях для цивільних небезпечний. Ми хвилюємося за дітей, котрі тут із вами, тому пропонуємо їхати за нашим військовим БТРом до Мелітополя, а з Мелітополя ви зможете виїхати до Запоріжжя».
Водій автобуса повернувся до нас і тихо прокоментував цю пропозицію: «Всі розуміють, до чого він веде? Погодившись, ми стаємо їхніми заручниками, з Мелітополя нас відправлять у Крим. А з Криму – в російську резервацію».
Кадирівець продовжував: «Ми не хочемо, щоб у цій війні страждали діти, тому хочемо пригостити їх цукерками». Один із солдатів дістав пакет із солодощами й почав підходити до дітей.
В автобусі стояла тиша. Ніхто не брав від катів цукерки. Тоді офіцер погрозливо підняв автомат: «Я сказав вгощайтесь!» – гримнув. Наталія відреагувала – взяла пакет із цукерками: «Дякуємо, дякуємо за турботу, але ми краще повернемося в Бердянськ. Мелітополь гарне місто, проте Бердянськ також вільний. У Бердянську наші домівки, і нам буде зручніше чекати ліпшої нагоди виїхати. Дітки, вгощайтесь цукерками».
Ми розвернулись і поїхали в Бердянськ. Пасажири в автобусі не приховували розпачу. Я спіймала себе на тому, що молюся вголос і ніхто на мої молитви не реагує, бо кожен зайнятий своїми думками й особистими зверненнями до Всевишнього.
Біля мене сидів хлопчик, приблизно дванадцяти років, із телефоном у руках. Поки дорослі депресували, він звернувся до Наталії: «Я тут по гугл-карті створив маршрут, за яким ми зможемо об’їхати всі російські блокпости. Маршрут формував по дорогах, що раніше були асфальтовані, тому на нашому великому автобусі ми зможемо проїхати». Наталія взяла телефон, вона знала всі місця, де росіяни встановили блокпости. Так, маршрут, що розробив хлопчик, був досконалий і давав надію на прорив!
Ми поїхали по закинутих дорогах, через маленькі хутори. В одному із сіл, побачивши наш автобус, вибігла жінка з двома пляшками молока: «Візьміть, дайте дітям!» На перехресті під’їхали місцеві й сказали, що слід зачекати, бо неподалік проїжджають окупанти.
Наближаючись до міста Оріхів, ми помічали дедалі більше свідчень, що тут іде війна. По дорозі бачили розтрощену військову техніку, специфічне сміття, таблички, які попереджали, що узбіччя заміновано…
Нарешті, ми добралися до оріхівської траси. Я вперше побачила протитанкові міни, які вкривали шлях. Для проїзду легкового автотранспорту була створена дуже вузька смуга. Ми на великому автобусі майже «навшпиньках», на найменшій швидкості рушили через ту небезпечну ділянку. Але не всім пощастило її подолати: один із легкових автомобілів виїхав за смугу і підірвався на міні… Неймовірно страшно!
Уже вечоріло, всі пасажири дуже втомилися. Але коли автобус зупинився на українському блокпості й до нас зайшов український солдат, всі до одного почали плакати. Плакали так, як, мабуть, ніколи в житті: нарешті рідна країна, вільна земля! Солдат, дивлячись на нас, також заплакав. Люди розказували йому, як важко було в окупації, яким дивом ми сюди добралися. І хоча вже добряче посутеніло, наближалася комендантська година, але пасажири не відпускали українського захисника, говорили й говорили з ним, завершуючи свої розповіді зворушливим та урочистим: «Слава Україні!». А до мене у вікно підморгував повний місяць, що піднімався на горизонті…
Незабаром на український блокпост приїхали дві поліцейські машини, які супроводжували нас до Запоріжжя через розбомблений Оріхів. Так ми прибули до Епіцентру, де всіх нагодували. До мене підійшли репортери, щоб узяти інтерв’ю. Потім нас відвезли у дитячий садок, там ми сходили в душ і переночували. Через військові події Запоріжжя також дуже змінилося. Вікна житлових будинків були затемнені, ліхтарі на вулицях не вмикали. Всюди встановили барикади та захисні споруди. Відчувалося сильне дихання війни.
Уранці мені зателефонували сусіди і сказали, що за мною приходили орки. Тобто я виїхала з дому о п’ятій ранку, а о десятій до мене завітали непрохані «гості». Пізніше дізналася, що того дня російські спецслужби заарештували кількох активістів – і тижнями тримали їх у бердянських підвалах ФСБ. Не всі витримали...
Уранці я купила квитки на потяг до Рівного й поїхала до брата. Уже перебуваючи в Рівному, телефоном зв’язалася зі своєю подругою Анною з Кракова. Вона запросила мене до Польщі. Ця мила жінка надала мені прихисток. Ми разом написали проєкт і виграли міжнародний грант, завдяки якому наразі допомагаємо батькам та дітям, які мешкають в окупованих Мелітополі, Приморську й Бердянську. Перебуваючи далеко від дому, стараємося зробити все, щоб якомога швидше наблизити перемогу України.
Вечірній Краків – чудовий! Я їду із чергового заходу на підтримку України, а на горизонті знову сходить повний срібного сяйва і надії місяць…
