Посестри. Часопис №36 / Доля асенізатора
Правда чи ні, але подейкують, що серійний невдаха, бензиновий контрабандист і за сумісництвом голова ЛНР Ігор Плотницький народився на Буковині. Як і, головне, навіщо він прожив свої дитячо-юнацькі роки – це нас мало цікавить. Потім нібито були: служба в армії, якесь військове училище в Росії, офіцерське звання, звільнення в запас, автозаправка, пресування підприємців і, нарешті, – спинися, мить, прекрасна ти! – лугандонський кар’єрний злет.
Тим часом нинішній губернатор Магаданської області Володимир Печений є буковинцем за походженням уже без усіляких подейкувань. Мало того, він іще й закінчив той самий філологічний факультет того самого Чернівецького університету, що й, наприклад, я. Але, покрутившись трохи по районних газетах і ПТУ, переїхав до Росії, доріс у столиці Колимського краю до посади заступника завідувача міського відділу народної освіти і, нарешті, – ну, ви в курсі.
До речі, якби знаття, то з товаришем Печеним у тому-таки Магадані ми б могли й перестрітися. Бо в 1990-му я працював на одній із колишніх колимських зон, яка, щоправда, на той момент уже функціонувала як плодоовочева база. І я на тій базі латав понищені майже дев’ятимісячними зимами дахи. Не сам, зрозуміло, а як боєць студентського будзагону.
Виглядало це так. Двоє чергових по бригаді приходили на базу досвіта і починали підготовчі роботи. Втім, це я лише так кажу – досвіта, бо там улітку білі ночі. Отже, чергові брали в руки сокири, один колов на менші шматки бітумні брили, другий рубав дерев’яні піддони. Шматки бітуму закидалися в залізні бочки, під бочками розпалювався вогонь. Далі залишалося чекати, доки бітум забулькає, а решта бригади підтягнеться на об’єкт. Відтак гаряча смола подавалася відрами нагору, всупереч інструкціям розливалася по нечищеній поверхні і вкривалася абияк розмотаними рулонами руберойду.
Коротше, робота як робота, аби не гірша. Але тільки до 9-ї ранку. Після чого на базі з’являвся місцевий пролетаріат. А що цікаво: Магадан у ті часи офіційно називався містом зразкової культури, тож у ньому діяв сухий закон. Тобто діяв у гастрономах. Натомість працівники бази регулярно заливали звечора в бідони найрізноманітніші плодоовочеві соки, додавали туди дріжджів, цукру – і завжди з надією дивилися в завтрашній день. Прийнявши зранку по літровому слоїку цієї суміші, вони сідлали складські кари і починали виписувати мертві петлі довкола колишніх бараків, перевертаючи наші бочки з бітумом і влаштовуючи нам так звані вимушені простої на виробництві. Ми, звісно, не нарікали.
І, власне, під час однієї з таких пауз я познайомився... ні, не з майбутнім магаданським губернатором, а з водієм асенізаційної машини, який також виявився родом із Буковини. В очікуванні на новий бітум ми полягали на бліденьку колимську траву, закурили і вголос розмріялися про повернення додому з повними кишенями будзагонівських рублів. Асенізатор проходив повз нас, почув і страшенно втішився: о, земляки, а мене Федя звати, я вже тут, щитайте, з кінця шістдесятих, запах, ясно, не «Красная Москва», зато яка зарплата!
– От ще пару років пороблю, наскладаю сто тисяч і повернуся на Буковину. Куплю особняк і заживу як пан, – закінчив свою розповідь наш новий знайомий.
Кілька років потому я згадав Федю, і мені стало його дуже шкода. Адже кілька років потому так важко зароблених ним ста тисяч не вистачило б уже не те що на особняк, а й на квиток із Магадана до Чернівців. Але сьогодні, коли жага справедливості витіснила з моєї душі залишки милосердя, я сприймаю цю історію інакше. Кожен, думаю я сьогодні, хто ризикнув пов’язати своє життя з порпанням у російському гівні, саме в ньому і повинен доживати віку.
