Посестри. Часопис №35 / Польща. Рідні за духом

Страшний сон

Коли почалась війна, я не одразу усвідомила, що це реальність. Останні два роки свого життя я жила у мальовничому і затишному місті Бучі – там була моя робота, там мешкали мої друзі, і там я мала десятки знайомих. Мій ранок 24 лютого розпочався трохи раніше ніж звичайно, ще о 5-й ранку мені телефонувала моя подруга, проте спросоння я не взяла слухавку. Коли вона зателефонувала вдруге – я зрозуміла, сталось щось погане. Згодом зайшла в інтернет, усі соціальні мережі рясніли повідомленнями:  Росія розпочала повномасштабне вторгнення в Україні. Почалась війна. Я прислухалась і почула вибухи, які лунали ніби десь далеко, і я не могла зрозуміти, де. І одразу ж зателефонувала своїм мамі й татові, щоб упевнитись, що з ними все добре. Фух, усе добре. Можна почистити зуби і випити кави. Далі зайшла в робочий чат, де вже було з десяток питань “чи йти сьогодні на роботу?”. Я працювала редакторкою випуску новин, на телеканалі, розташованому в Бучі, керівництво вирішило залишатися вдома. Всім, крім мене, ведучої, і ще кількох людей, які відповідають за вихід ефіру. Так, 24-го вранці ми ще планували виходити в ефір. Ніхто і уявити не міг, що за кілька тижнів від нашого телеканалу не залишиться нічого. 

Чесно кажучи, в мене був повний ступор: я не плакала, в мене не було паніки, я просто сиділа вдома. Сиділа вдома і геть не розуміла, що робити далі. Я навіть не збирала валізи, мені ж на роботу ввечері, які валізи. Я виглянула у вікно –і побачила дуже дивну картину. До зоомагазину навпроти – величезна черга людей, кінця якій не видно. Уявляєте, я ніколи за весь час зовсім не бачила там черг, а тут черга в будній день, ще й ізранку. Я загубилась у часі, проте десь близько 12-ї години дня знайшла сили вийти з дому – просто подивитися, що відбувається.

Я була шокована. Панував хаос: величезні черги до магазинів і банкоматів, люди в паніці беруться купувати все, що є на полицях, а на дорогах – довжелезні затори. Можливо, саме ці затори і врятували мені життя. Діана – ведуча нашого каналу – не змогла виїхати з Києва до Бучі. А який випуск новин без ведучої?  Враховуючи це, керівництво вирішило: працюємо віддалено. На момент, коли я дізналася про це, я була в супермаркеті. Тоді я вирішила взяти деякі продукти, щоб було що їсти. Але у мене промайнула думка: “Поклади ці продукти назад, іди додому, збирай речі і їдь”. Я так і зробила. А коли вийшла з магазину, побачила те, що розділило моє життя на до і після. В небі над нами пролетів винищувач. Російський винищувач. Він летів низько, і цей момент був надто схожий на кадр із фільму. Я зупинилась і дивилася в небо, я завмерла. І я помітила, як люди довкола завмерли теж. А що робити, коли ти на порозі смерті? 

Ну привіт, нова реальносте, тепер я відчула, що таке війна. Було одне бажання: пошвидше дійти додому. Напівдорозі наді мною пролетів іще один винищувач. Я почала молитись і побігла додому. Щойно я зайшла до будинку, відразу почала збирати речі. Я розуміла: потрібно брати все найнеобхідніше – пару джинсів, пару светрів, білизну, ноутбук, усі гроші й документи. Я зрозуміла, що, можливо, більше сюди не повернусь. Тому подумки попрощалась зі своєю кімнатою. Тоді я ще не знала, що якби вчасно не виїхала – мене б, напевно, вбили. Я ще не знала, що російські окупанти заселяться в дім, де я жила, і що вони “перевернуть” усю мою кімнату знизу догори у пошуку цінних речей…

Я вийшла з дому. На вулиці стояли чорні клуби диму – вже тоді окупанти обстрілювали Гостомельський аеропорт, розташований зовсім неподалік. Це саме там перебувала славнозвісна “Мрія”, яку вони знищили. На щастя, у всій цій паніці знайшовся таксист, який погодився відвезти мене до Києва. “До Києва? Вона що, дурна? Всі звідти, а вона туди”, – сказали мені господарі будинку, в якому я мешкала, коли побачили мене з валізами. Проте я розуміла, що треба їхати до мами, разом буде легше щось вирішити…

Того дня я прибула до Києва, а звідти з мамою сестрою і 5-ти річним племінником ми рушили в село до тата. Село в Київській області, проте ми вирішили, що це буде більш безпечно, ніж залишитися в київській багатоповерхівці. Але й там було неспокійно – поруч місто Васильків зі стратегічними військовими об’єктами, що їх обстрілювали росіяни. Крім того, обстрілювали школи, училища, а також житлові будинки. Звуки вибухів у нашому селі лунали майже безперервно, щоночі я молилася за всю сім’ю, а щоранку раділа, що ми живі. Коли над нами пролітали винищувачі, я лягала на підлогу, ніби це мене могло врятувати, якби вони поцілили в наш будинок. Одного разу ми відчули настільки сильний вибух, що весь будинок затремтів, задрижали всі шибки і відкрились двері. Я вже чула історії від своїх знайомих у Бучі про вбивства, зґвалтування й інші жажи “руского міру”. Менше ніж за два тижні такого життя я зрозуміла – треба їхати. Якщо вони прийдуть сюди, я більше нічого не зможу вдіяти.

Ми виїхали 10 березня, в четвер. Не питайте, як я вмовила маму, це було непросто. Тоді ми з самого ранку і до ночі стирчали на вокзалі в Києві та очікували на потяг до Варшави, але його не було, він затримувався, і, як мені пояснили, доволі надовго. Оскільки у нас 5-ти річний малюк, ми вирішили не мучити його в очікуванні потягу і обрали інший шлях,  до Львова. Вже вранці ми були на місці. 

Львів зустрів нас сильним морозом. Нам довелося чекати в довжелезній черзі, щоб сісти на евакуаційний потяг до Перемишля. Він відправлявся о пів на другу дня. На мить я зраділа, бо від Львова до Пшемисля – відстань невелика. Проте потяг їхав близько години, а тоді зупинився. Він стояв годину, другу, третю… І з кожною наступною годиною очікування моя надія, що ми скоро будемо у Перемишлі, згасала. Мій настрій погіршувався, бо я вже понад півтори доби як покинула дім, і за цей час навіть не перетнула українського кордону. Очікування ускладнювало й те, що в потязі не було вільного місця, дихати було важко, іноді мені здавалось, що я ось-ось знепритомнію. Я не знала точної причини затримки, проте розуміла – черги на кордоні надто великі. 

11 березня. 22:45. Ми прибули до Перемишля! Ура!

Цей момент здавався мені одним із найщасливіших в моєму житті. Так я тішилася, що, нарешті, вийшла з тісного потягу на вулицю, на свіже повітря. Нас чекав паспортний контроль, який ми пройшли доволі швидко. І трохи невідомості – бо в нас не було чіткого розуміння, куди їхати. Проте вже тоді, у Перемишлі на вокзалі, я відчула надпотужну підтримку поляків. Волонтери нам запропонували пройти трохи далі і поїсти. Просто надворі дівчата-польки готували якусь солодку кашу з яблуками і чай. Ми взяли собі, бо не їли майже цілий день. О Боже! Вона була гарячою, і здавалась мені дуже смачною. Але потім я зайшла всередину і не повірила своїм очам – у приміщенні вокзалу десятки волонтерів, які роздають солодощі, канапки, салати і м’ясо, фрукти і йогурти, воду й соки – загалом напої та їжу на будь-який смак.

Також можна було взяти теплі речі та пледи, засоби гігієни – все від вологих серветок до памперсів. Мої очі розбігались від різноманіття і кількості гуманітарної допомоги, я була дуже вдячна всім людям, які з такою душевною теплотою зустрічали українців. Моє серце розтануло. А згодом я побачила жіночку, яка в коробці носила іграшки. Я вирішила взяти одну, щоб трохи поліпшити настрій племіннику, який був розгублений і засмучений від того, що ми покинули дім. Мій погляд зупинився на плюшевій сові з шарфиком і шапочкою. Я не дуже розуміла тоді польську, але жіночка-волонтер люб’язно мені запропонувала взяти більше, бо іграшок удосталь. Я подякувала, нам вистачить однієї. Вручила племіннику забавку, на його обличчі відразу засяяла усмішка. Він назвав її Містером Совою. Тепер Містер Сова подорожував із нами. 

Нам треба було вирішити, що робити далі. Ми були змучені і втомлені, тому я думала, можливо, варто залишитись у Перемишлі в когось на ніч, щоби перепочити. Тоді було багато поляків, готових прийняти українців у себе вдома. Але згодом одна волонтерка сказала нам, що є безліч автобусів до Варшави. Мама вирішила, що краще відразу їхати туди. Відтак ми сіли в автобус. 

Поїздка в автобусі порівняно з потягом була дуже комфортною. Пам’ятаю, була якась зупинка, де можна було сходити в туалет та щось перекусити. Я не виходила, бо не була голодна. Тоді волонтери зайшли до автобуса і почали роздавати людям пакунки з їжею. Там були яблука, йогурт, кілька соків і, здається, канапки. Це було дуже мило.

О шостій ранку ми прибули до Варшави. Автобус приїхав до якогось центру, облаштуваного як табір для біженців. Там можна було сходити в душ і зарядити телефон, що я одразу й зробила. А далі знову треба було вирішувати, що робити. Варшава була переповнена, загалом як і вся Польща. Воно й не дивно, здається, вже на той момент до Польщі в’їхали понад мільйон біженців. Із того центру відправлялося багато-багато автобусів до різних країн Європи. В той день були автобуси до Берліна. Мама вирішила: треба їхати туди, оскільки в якісь більш далекі країни їй було б важче осилити дорогу. Тож ми полишили Польщу (щоб невдовзі повернутися).

Я могла прибрати всю цю історію про Берлін, але це було б нечесно. Ми сподівались – можливо, хоча б у Німеччині знайдеться трохи більше місця. Близько 11-ї години вечора ми приїхали до центру, облаштованого як табір для біженців. Нам одразу зробили тести на коронавірус – і лише після того взялись реєструвати. Реєстрація була довгою. А різниця з Польщею відчувалася разюча. Не було жодної теплої їжі, одягу, засобів гігієни. Нам лише видали якийсь маленький сухпайок, що містив пів літра води, канапку з котлетою і солодкий батончик. Нас, як і інших біженців, завели в одне із приміщень, де стояли із сотню-дві двоярусних ліжок, якщо це можна так назвати. Вони мали вигляд армійських ліжок – прості металеві каркаси з матрасами на них. Я, врешті, роззирнулася довкола і зрозуміла, що цей табір облаштували в нечинному терміналі аеропорту. Що ж, тепер я живу в аеропорту, коли б іще видалася така можливість. Я, врешті, вперше за весь час розплакалася від того, що я так далеко від дому, і лягла спати. 

Перший день у Берліні був дуже тяжким. Як виявилося, душові кабіни були на вулиці. Вода гаряча в них була, але трішечки ускладнювало все, що на вулиці десь орієнтовно +5 градусів тепла, не дуже спекотно для таких “прогулянок”. Що ж, і на тому дякую. Перший сніданок. Кажуть, скаржитися негарно, але я й не скаржуся, я констатую факт. Ця їжа була практично неїстівною. Я не пам’ятаю точно, що я їла, але пам’ятаю: це було щось середнє між гидотно і дуже гидотно. Я намагалася їсти, хоча би щось, аби не голодувати. Так само й моя родина – апетиту не було. Я хотіла щось купити, та в радіусі десяти кілометрів не було жодних магазинів. Зайшла у вбиральню, помітила, як якійсь дівчині стало дуже погано, її нудило, їй викликали лікарів. 

Все б нічого, якби не отруївся мій племінник. Знаєте, коли ти в іншій країні, без нормальних умов для життя, і твій племінник захворів – це таке лайно. Я водила його до медпункту. Чому я? Тому що половина волонтерів не говорили українською, моя мама і сестра англійську не знають, до того ж, сестра має інвалідність зі слуху, вона й українську дуже погано чує. В той день я водила його до медпункту тричі, бо рвота не припинялася, я просила якісь ліки, проте тричі Дениса (так звуть племінника) тільки оглядали, слухали, і казали, мовляв, ідіть собі, саме пройде. Так було й наступного дня, поки у племінника не піднялась температура до 38 градусів. Тоді всі оживились, раптом зрозуміли, що це може бути небезпечно. І, врешті-решт, малому дали перші ліки та викликали швидку. Було доволі лячно, ми боялися, що можуть бути ускладнення. Та, на щастя, наступного дня йому стало краще. Того ж дня мені прийшло повідомлення від подруги: “Привіт, є можливість пожити в Польщі. Польська родина з радістю прийме до себе українську сім’ю до 4-х осіб”. Це супер, подумала я, треба порадитись зі своїми і виїзджати.

Ми вирішили їхати до Польщі практично відразу. Після чотирьох днів квесту на виживання в Берліні ми покинули Німеччину. Хочу сказати, що німцям, так само як і іншим націям, які допомагають українцям, я також дуже вдячна. Просто напевно ми опинилися не в тому місці і не в той час. Було хвилювання й нерозуміння, що буде далі, але хотілося вірити в краще. Поїхали!

Нове життя 

На вокзалі міста Влоцлавка нас зустрів люб’язний чоловік років 60-ти на ім’я Едвард. Ми познайомилися, він допоміг нам із сумками, і ми одразу сіли до його автомобіля. Він усміхався всю дорогу, щось нам пояснював і розпитував, проте, звісно, спілкуватися було тяжко, ми не розуміли польської, а він – української. Утім, із його слів я зрозуміла: щойно розпочалась війна, він вирішив, що треба допомогти українцям, наскільки це можливо. Тому він із радістю поселить нас у своєму будинку безкоштовно на стільки часу, скільки нам потрібно. Ми їхали десь близько години до невеличкого села з назвою Янково, і прибули до великого білого триповерхового будинку. Він був дуже гарним. “Прошу, заходьте”, – запросив нас Едвард. 

На порозі дому нас зустріла дружина Едварда Оля. Точніше, її повне ім’я Зоф’я-Олександра, але саме так називав її Едвард. Поруч бігала і голосно гавкала такса Моллі. Нас провели у наші кімнати і відразу ж запросили до столу. Вирішили, що ми дуже голодні після довгої дороги. На столі було різноманіття продуктів – перше, друге, і ще домашня випічка на десерт. Усе було дуже смачне, відчувалося, що зроблено з любов’ю. Вперше від виїзду з України ми відчули себе як удома. Такса Моллі з першого ж дня прийняла нас за своїх і більше не гавкала.

Оля з Едвардом жили у будинку не одні – крім нас у них мешкала ще одна жінка з України, Таня. Як виявилося, у Едварда вже 30 років є друг із України на ім'я Ігор, і Таня це дружина Ігоря. Чотири роки тому вона пережила інсульт, тому її рідні вирішили, поки в Україні війна, їй буде краще і безпечніше в Польщі. Також у Едварда з Олею є троє дітей, двоє синів і донька, орієнтовно мого віку, Павел, Міхал і Аня. Вони вже не мешкають із батьками, бо мають своє життя й роботу, але часто приїжджають  на вихідні, допомогти по господарству. Був іще один син, Лукаш. На жаль, він загинув чотири роки тому, в автокатастрофі… 

Я з упевненістю можу сказати, що Оля й Едвард – люди надзвичайної душевної доброти. Вони ставилися до нас, як до членів своєї родини. А племінника, Дениса, взагалі обожнювали. Йому купували цукерки, дарували іграшки та огортали своєю увагою і турботою. Я відразу зрозуміла, що ми в правильному місці, а всі ці випробування в Німеччині послані нам недаремно. За весь час у Польщі ми не витратили жодної гривні, чи, правильніше сказати, злотого зі своїх грошей. Оля з Едвардом возили нас на закупи до супермаркету, купували необхідні речі та ліки. Коли я пропонувала заплатити – вони казали: “Забери, якщо ти у нас в гостях, ти не мусиш нічого платити”. Аня, їхня донька, передала мені свої речі, оскільки ми з нею одного розміру. Це було дуже мило, бо в мене з речей були тільки джинси і пара светрів. Аня люб’язно пожертвувала своїми сукнями, спідницями та блузами – цілу валізу всього передала мені! А ще купила для мене нову сукню, адже просто хотіла зробити приємне. Сукня дуже гарна, я не очікувала цього і розплакалася. Не можу передати своїх емоцій тоді. Також родичі Олі й Едварда передали речі для моєї мами, сестри і Дениса. Нам нічого не бракувало. Також наша польська сім’я допомогла нам із реєстрацією, тому все пройшло легко і швидко. 

Ми майже щодня обідали разом, я щоразу краще говорила польською, а ще їздила з ними до костьолу, звісно ж, за власним бажанням. 17 квітня однією великою родиною ми вперше святкували католицький Великдень. Це було справді світле і тепле свято. А потім Аня запропонувала мені поїхати до неї в гості. Я була дуже щаслива, Аня мешкала в Гданську і з радістю зробила мені екскурсію містом. Я гостювала в неї кілька днів, тому також Аня відвезла мене у Сопот, до Балтійського моря. Можу сказати з упевненістю, що це одні з найщасливіших днів мого життя. Так я тішилася тому, що відбувається зі мною.

З нашою польською родиною ми готували страви, святкували Дні народження, плавали на човні по ставу, ходили на прогулянки до лісу, смажили сосиски на грилі, вчилися нового, разом сумували і разом раділи. Я би могла розповідати про кількість добрих вчинків та гарних днів нескінченно, але, на жаль, усе це не поміститься в обсяг цього твору. Напевно, ви здогадались, оскільки я пишу у минулому часі: ми вже не в Польщі. На початку червня ми повернулися в Україну. Але не тому, що “було щось не так”, усе було чудово. Наша польська родина просила, щоб ми ретельно обдумали це рішення, і, звісно ж, пропонували залишитись у них ще надалі.  Просто таким було наше рішення – їхати додому.

Оскільки наш автобус виїздив із Варшави о 8.30 ранку, ми мали виїхати з дому о 5-й годині. Едвард вирішив відвести нас до самої Варшави, для мене це ще один показник великої доброї душі. Оля зібрала в дорогу канапки, солодощі, соки, домашню випічку, сири, ковбаси, одним словом, усе, щоб ми не почувалися голодними. Нам було дуже тяжко прощатись. Едвард посадив нас на автобус і чекав під вікнами, доки він не поїхав. Ми махали одне одному крізь вікно –я усміхалась, автобус рушив - я розплакалася. Від емоцій вдячності і від жалю, бо за ці три місяці Едвард став мені татом, Оля – мамою, Аня – сестрою, а всі інші люди, з якими нам довелось познайомитися, – дуже близькими. 

Напевно, я втиснула у цей формат усе найважливіше, що хочу сказати. Можливо, колись я напишу про цю історію книжку. Можу сказати, з нашою польською родиною ми зараз постійно спілкуємося по телефону і через відеозв’язок. Ми їх чекатимемо в Україні, коли закінчиться війна, бо вони нам справді рідні. І наостанок скажу: я не відчувала себе як на чужині, я відчувала себе вдома. Тепер я маю два місця з назвою “дім” по різні боки польсько-українського кордону.

Текст увійшов до фіналу Конкурсу документальної прози «Українці в Польщі: історія порятунку», провадженого Інститутом літератури