Посестри. Часопис №47 / Гештальти
Вона вміла закривати гештальти. Якщо розставалася з хлопцем, то повідомляла особисто, дивлячись просто в очі: «Між нами все скінчено». Пояснювала причини. Відповідала на всі запитання. Давала йому виплакатися на своєму плечі. А якщо міняла роботу, то просила не два тижні на відпрацювання, як вимагав закон, а місяць, щоб закінчити всі-всі справи і навіть понад те. Вона вважала, що ставити крапки правильно – надважливо.
І тому коли восени 2021 року всерйоз заговорили про можливість повномасштабного наступу росії на Україну, вона занервувалася. Дуже. Бо ця осінь, як ніяка інша, була повна незакритих гештальтів: вийшла заміж, дізналася про вагітність, застукала чоловіка з іншою, розлучилася зі скандалом. І все це за якихось три місяці.
На початку було найважче – мазохістично переглядала весільні фото, багато їла, потім картала себе за це, але знову їла, плакала на першому УЗД, і на другому теж плакала, коли лікар спитав: «А де ваш папочка?» Але 1 січня 2022 року як відрізало – вона прокинулася, наче оновлена самим фактом початку нового календарного року, і зрозуміла: годі страждати. Треба зробити те, що вмієш найкраще, – позакривати гештальти.
Почала з колишнього чоловіка. Написала йому величезного листа, який можна було б звести до трьох слів: «Я тебе пробачаю». Щоправда, вона в ці слова не вірила. Але не обов'язково ж вірити в крапки, щоб їх ставити, особливо коли попереду війна? У тому, що росія нападе, вона не сумнівалася. Приходу до влади путіна не пам'ятала, бо тоді тільки в перший клас пішла, але ця пика з хитрими очима їй ніколи не подобалася. А те, що росіяни українців безпричинно ненавидять, відчула на собі, коли лишень на один місяць 2013 року поїхала в гості до батькової сестри. Тітка з інтелігенції – директорка московської школи, – наче ж не дурною мала бути, але це не заважало їй ставитися до племінниці, як до людини нижчого сорту. «Всє ви, хохли, одінаковиє», – казала з гидкою усмішкою, коли племінниця випадково чи чашку розбила, чи щось там невчасно помила, не так склала, не туди викинула. «Знаєш, тату, – сказала батькові, повернувшись додому. – Я в москву більше не поїду». – «Бо далеко?» – запитав тато. «Бо гидко», – відповіла вона. А більше тітка в москву й не запрошувала, бо настав 2014-й, який змінив навіть тихого поблажливого батька – в телефонній розмові послав сестру на три літери.
А тепер батько хворий і переїхав до своєї матері в село. Їхати з уже добрячим животом, ще й по ожеледиці сільськими дорогами, не хотілося, але вона почувала: війна близько, і треба встигнути сказати найважливіше. «Ти – найкращий тато для мене. І будеш найкращим дідусем для моєї дитини», – сказала й заплакала. Батько погладив її по животу і спитав: «Хлопчик чи дівчинка, вже знаєш?» – «Дівчинка», – витерла вона сльози. «Моя бабуся любила казати, що дівчата народжуються до миру. Значить, війни не буде», – усміхнувся батько.
Але вона продовжила закривати гештальти. Зустрілася з усіма друзями. Організувала навіть зустріч однокласників – гарно посиділи в ресторані в самому центрі. Згадували школу, сміялися, хвалилися своїми успіхами. І жодного слова про війну. Це здивувало її найбільше, бо то був початок лютого і припікало добряче, якщо вірити новинам. А вона новинам вірила. Тож почала пакувати тривожну валізу. Окремо документи, аналізи по вагітності, речі свої і про всяк випадок для дитини – народжувати через три місяці, але треба мати й план «Б». Трохи підгузків, багато ліків, обов'язково вологі серветки – вона жити без них не може. Консерви, вівсянка швидкого приготування, доклала і дитячі суміші. Вийшла не тривожна валіза, а три тривожні валізиськи. Ледь доперла до машини, вирішивши, що так надійніше – хай усе, крім грошей і документів, лежить у багажнику.
Насамкінець залила повний бак бензину. І видихнула – готова абсолютно. Стала чекати. Дні лютого минали, а нічого не відбувалося. У новинах почали говорити про годину Ікс: 16 лютого. Хоч якась конкретика. Вночі з 1-го на 16-те вона спала вдягнена. Але 16 лютого нічого не трапилося. І 20-го, і 22-го теж нічого. А 23 лютого її запросила подруга на день народження. Їхати не хотілося – інший кінець міста. Але якщо не поїхати, подруга образиться, і це буде зайвий незакритий гештальт.
І вона поїхала. Закрила ще й цей гештальт – подарувала подрузі орхідею у горщику, гроші в конверті і дозвіл доторкнутися до свого животика. Гарна вечірка вийшла, давно вона так не веселилася. Повернулася додому опівночі, втомлена, але щаслива. Припаркувала машину біля під'їзду. Небачена удача: найкраще місце було вільне. Піднялася в квартиру й бухнулася спати, навіть косметику не змивши.
Прокинулася 24 лютого від дзвінка батька: «Почалося! Тікай. Але не до мене, а на захід!» Вона так і планувала – у разі чого їхати якомога ближче до західних кордонів, ясно ж, що там найбезпечніше. У неї навіть був роздрукований список готелів і пологових у Львові та Івано-Франківську.
Чіткий план дій, спаковані валізи, закриті гештальти – вона впевнено і з якимось навіть полегшенням прийняла швидкий душ, одягнулася, викинула сміття, перекрила воду, взяла гроші, документи і вийшла з під'їзду. Назустріч ішли налякані сусіди – тільки-тільки з магазину, сказали, що в супермаркетах пусті полиці, до банкоматів черги, за бензином теж. «Ха», – подумала вона, але без уїдливості, просто потішилася, що інтуїція її не підвела.
Сіла в машину, завелася і ахнула: бензин! Вона вчора геть забула про бензин, спорожнила бак і навіть не подумала заправитися. А тепер сидить у машині, запакована, готова, з планом евакуації, але... із заледве п’ятьма літрами бензину. Дівчинка в животі штовхнулася. Вона погладила живіт і прошепотіла: «Дівчата народжуються до миру», – заглушила двигун, вийшла з машини. Глянула на небо: блакитне, мирне. Прислухалася до звуків: тиша. І повернулася в квартиру, вирішивши, що поїде пізніше, може, ввечері чи завтра, в крайньому разі – через тиждень. Встигне. Не може такого бути, щоб вона не встигла виїхати з Маріуполя.
