Посестри. Часопис №35 / Манекени (зі збірки оповідань «Цинамонові крамниці»)

Пташина імпреза мого батька була останнім вибухом кольоровості, останнім чудовим контрмаршем фантазії, який батько – невиправний імпровізатор, фехтмайстер вимислу – здійснив на шанцях і в окопах ялової, пустої зими. Лише зараз розумію самотній героїзм, з яким – сам-один – оголосив війну безмірові стихійної нудьги, що дратувала місто. Позбавлений будь-якої підтримки з нашого боку, рятував цей предивний муж занедбану справу поезії. Він був чудовими жорнами, в котрі сипались висівки порожніх годин, щоб зацвісти всіма кольорами і запахами східних спецій. Звиклі до чудесного фіґлярства метафізичного штукаря, ми були схильні не замислюватися над вартістю його суверенної магії, що рятувала нас від летаргії порожніх днів і ночей.

Аделя не зазнала жодного докору за свій безглуздий тупий вандалізм. Зрадливі, ми відчували якесь ганебне задоволення від приборкання тієї буйності, смаколиками якої ласували досхочу, щоб потім підступно ухилитися від відповідальності за них. А може, було в тій зраді і таємне обожнювання переможниці Аделі – ми приписували їй якусь незрозумілу місію чи посланництво вищих сил. Зраджений усіма, батько без боротьби відступив з місць своєї недавньої слави. Без схрещування шпаг віддав до рук ворога палац своєї минулої величі. Добровільним вигнанцем пішов до порожньої кімнати в кінці коридору й обгородився там самотністю.

Ми про нього забули.

Знову обсіла нас із усіх боків скорботна сірість міста; заквітла у вікнах темним лишаєм світанків, паразитним грибом сутінків, що розростаються пухнастим хутром довгих зимових ночей. Шпалери кімнат, блаженно розслаблені ще за тих днів, відчинені для кольорових летів крилатої зграї, знову замкнулися в собі, загусли, сльотаво стікають одноманіттям гірких монологів.

Лампи почорніли, зів’яли, як старі будяки. Тепер висять, в’ялі й насуплені, дзвонять тихо кристаликами скелець, коли хтось пробирається навпомацки через сірий сутінок помешкання. Міцно застромила Аделя в плечі ламп кольорові свічки – невмілий сурогат, благенький спогад про світлові ілюмінації, якими квітли недавно їхні висячі сади. Ах! Куди поділося щебетливе брунькування, дозрівання, поспішне й химерне, в букетах тих ламп? Наче з тріснутих чародійницьких тортів, випурхували з них крилаті фантазми, розбиваючи повітря на колоди магічних карт, розсипали його в кольорові сплески. Падали густими лусочками блакиті, павичевої, папужої зелені, металічними полисками креслили в повітрі лінії й арабески, миготливі сліди польотів і коливань, розгортали барвисті віяла, надовго затримуючись після польоту в густому, блискітливому повітрі. Ще раз з’являлися в глибині сірого настрою відголоски барвних розблисків, та ніхто не висвистував флейтою, не випробовував свердликом змутнілі повітряні пласти.

Тижні опинилися під знаком дивної сонливості.

Ліжка цілими днями не застелені, завалені зім’ятою, пожмаканою у важких снах білизною, стояли як глибокі човни, готові до відплиття у мокру заплутаність лабіринтів якоїсь чорно-беззоряної Венеції. При тьмяному світлі Аделя приносила нам каву. Одягались ми повільно, в холодних кімнатах, при свічці, багаторазово віддзеркаленій у чорних шибах вікон. Ранки повнилися безладним вовтуженням, неквапним порпанням у шухлядах і шафах. В усьому будинку чулося човгання Аделиних пантофельок. Продавці запалювали ліхтарі, брали з маминих рук низки ключів від крамничок і виходили в густу, вируючу темряву. Мама ніяк не могла собі дати ради з одяганням. У ліхтарнях догорали свічі.Аделя зникала десь у дальніх кімнатах, або на горищі, де розвішувала білизну. Її неможливо було докликатись. Маленький тьмяний вогонь із печі облизував холодні блискучі нарости сажі в жерлі комина. Свічка гасла, кімната занурювалась у темряву.Головами на обрусі, засинали ми – напіводягнуті – поміж решток сніданку. Лежали обличчями на хутряному череві темноти, відпливали її вібруючим диханням в беззоряну тлінність.Будило нас гамірне порання Аделі.Мама ніяк не могла собі дати ради з одяганням.Поки закінчувала розчісування, продавці вже повертались на обід. Морок на ринку набував кольору зеленої поволоки. Через хвилю з тих димових медів, мутних бурштинів могли розповитись кольори найчудовішого полудня. Та щаслива мить минала, відквітала амальгама світла; насичений фермент дня, вже майже достиглий, опадав, повертаючись до обмяклої сірості.Сідали до столу.Продавці розтирали червоні з холоду руки. Раптова банальність їхніх розмов зводила нанівець весь день – сірий, порожній вівторок – день без традицій і без свого обличчя. Проте, коли з’являвся на столі полумисок з рибою у склистім желе, – дві великі рибини, що лежали одна до одної головою до хвоста, як зодіакальний знак – упізнавали в них герб цього дня, календарну емблему безіменного вівторка. Поспішно ділили її між собою, повні полегшення, що день відтиснув у ній своє лице.

Продавці їли з шанобливістю, гідною календарної церемонії. Запах перцю поширювався кімнатою. А коли вже витерто булкою залишки желе, задля розваги, вигадували геральдику наступних днів тижня.На тарелі залишались тільки голови з вивареними очима; ми всі відчували, що день спільними зусиллями переможено і його рештки вже не мали значення.

З цими рештками, відданими під її опіку, Аделя довго не панькалась. Серед брязкоту начиння і хлюпоту холодної води енергійно ліквідовувала ті кілька годин, котрі мама проводила на софі.Тим часом у їдальні вже приготовлено сценарій вечора. Польда і Пауліна, дівчата-кравчині, розгосподарювалися в ній із реквізитом свого фаху. На їхніх плечах внесена, проникала до кімнати мовчазна, нерухома пані – дама з клоччя й полотна, з чорною дерев’яною кулею замість голови. Встановлена в куті між грубкою і дверима, ця тиха дама ставала володаркою ситуації. Зі свого кута, стоячи нерухомо, мовчки спостерігала за роботою дівчат. Критична й неласкава, приймала запопадливе кокетування, з яким клякали перед нею – приміряли деталі суконь, позначені білою фастриґою[1]. Обслуговували з увагою і терпінням мовчазного ідола, якого ніщо не могло задовільнити. Молох був невблаганним, як тільки жінки-молохи на це здатні, і завжди відсилав дівчат знову до праці. Стрункі і веретеноподібні, схожі на дерев’яні шпулі, з котрих розкручуються нитки, такі ж рухливі, маніпулювали зграбними рухами над купою шовків та сукна, вдиралися ножицями в її кольорову масу, гуркотіли машинкою, диркали лаковою педаллю, танцювали ніжками, а довкола росли купи відтинків, різноколірних клаптиків, шматинок, наче виплюнутих шкоринок і шкарлупок довкола двох примхливих марнотратних папуг.

Криві щелепи ножиць відкривалися зі скрипінням, як дзьоби тих барвистих птахів. Дівчата ходили по кольорових клаптиках, бродили несвідомі, ніби по смітнику можливого карнавалу, по лахміттю великого нереального маскараду. Обтріпувалися від обрізків з нервовим сміхом, лоскотали очима дзеркала. Їхнє жваве чародійство було не в нудних сукнях, що залишилися на столі, а в тих сотнях клаптиків, у тих стружках, легковажних і тоненьких, котрими могли засипати ціле місто, наче різнобарвно-феєричними сніжинками. Раптово ставало гаряче. Відкривали вікно, аби – самотні у своїй нетерплячості – в прагненні чужих облич побачити, принаймні, безіменне обличчя ночі, притиснуте до шибки. Обмахували свої розпашілі щічки перед проникаючою крізь фіранки зимовою ніччю, розстібали гарячі декольте, повні ненависті до себе і до суперництва, готові стати на прю за будь-якого блазня, котрого темний подих ночі привів би під вікно. Ох! Як мало вони бажали! Кришили все в собі, кришили надмір всього в собі. Ох! Вистачило б їм і блазня, напханого трачиною, два-три слова, на котрі віддавна чекали, щоб виступити з давно приготовленою роллю, яка здавна просилася на вуста, повна солодкої і страшної гіркоти, дико захоплива, як сторінки роману, поглинуті вночі, разом зі сльозами на рум’яних щічках.

Під час однієї з вечірніх мандрівок будинком, що відбувалися в години Аделиної відсутності, наткнувся мій батько на цей тихий вечірній сеанс. За мить зупинився в дверях бічної кімнати з лампою в руці, зачарований сценою, повною гарячки й рум’янців, ідилією з пудри, кольорових смужок, атропіну, котрій, багатозначним тлом, підкладена була зимова ніч, що дихала серед надимлених віконних фіранок. Одягнувши окуляри, батько наблизився на кілька кроків; обійшов дівчат довкола, освітлюючи їх піднятою в руці лампою. Протяг від прочинених дверей, відхиляв фіранки на вікні, панянки дозволяли себе оглядати, крутили стегнами, поблискували емаллю очей, лаком рипливих пантофельок, пряжками підв’язок під розвіяними сукнями; шматинки втікали по підлозі, як щурі, до відхилених дверей темної кімнати, а батько мій уважно спостерігав за пурхаючими створіннями, шепотів упівголоса:

          – Genusavium[2] ... якщо не помиляюсь, scansoresaбо pistacci[3] гідні особливої уваги...

Та випадкова зустріч започаткувала цілу серію сеансів, під час яких батько зміг швидко зачарувати обох панянок виявом своєї предивної особистості. У відплату за сповнені галантності і вишуканості бесіди, котрими заповнював пустку їхніх вечорів, дівчата дозволяли запеклому дослідникові вивчати структуру своїх тендітних, худеньких тіл. Відбувалося це в плині розмов, статечно й вишукано, що найризикованішим пунктам цих досліджень надавало двозначного вигляду.Зсуваючи панчішку з коліна Пауліни й оглядаючи замилуваними очима шляхетну конструкцію суглобу, батько казав:– Яка чудова і щаслива та форма буття, яку ви обрали. Яка проста і чарівна теза, котру дано вам втілити своїм життям! Але з якою майстерністю і якою витонченістю виконують панни своє завдання! Якби я, відкинувши повагу до Творця, хотів би побавитися критикуванням творення, то закричав би: – Менше змісту, більше форми! Ох! Як би допомогла світові та втрата змісту! Більше поміркованості в намірах, більше стриманості в претензіях, панове деміурги! – і світ був би досконалішим! – кричав мій батько якраз в моменти, коли його долоня вилущувала литку Пауліни, з полону панчішки. Саме тоді Аделя стала на порозі їдальні, несучи тацю з підвечірком. То була перша, з часу Великої Розправи, зустріч двох ворожих сил. Всі ми, присутні при тій зустрічі, пережили мить тривоги. Було нам занадто прикро стати свідками нового упокорення й так вже гірко-досвідченого мужа. Знічений, батько миттю схопився з колін. Хвилі сорому, щораз темніші, напливали на його лице. Проте, Аделя несподівано виявилася на висоті. Підійшла з усмішкою до батька і дала йому щигля в ніс. На той знак Польда і Пауліна радісно сплеснули руками, затупотіли ніжками і, повиснувши з обох боків на батькових плечах, обтанцювали з ним довкола столу. В такий спосіб, з ласки добрих дівочих сердець, розвіявся в загальних веселощах зародок прикрого конфлікту.

Це й стало початком неймовірно цікавих і дивних лекцій, котрі мій батько, натхнений красою тієї малої і невинної аудиторії, проводив наступними тижнями тої ранньої зими.

Варто зауважити, що в зіткненні з цією незвичайною людиною всі розмови крутилися ніби до кореня свого буття, відтворювали власну еволюцію аж до метафізичного ядра, поверталися до первісної ідеї, щоб у тому пункті розчаруватися в ній, збочити в сумнівні, ризиковані і двозначні регіони, котрі назвемо тут коротко регіонами великої єресі.

Наш єресіарх йшов серед предметів, як гіпнотизер, заражаючи нею, захоплюючи своїм небезпечним чаром. Чи й Пауліну слід вважати його жертвою? В ті дні вона стала його ученицею, послідовницею його теорій, моделлю його експериментів.

Тут спробую викласти з належною обережністю, уникаючи перекручень, вельми єретичну доктрину, котра, оплутавши на довгі місяці мого батька, опанувала всі його починання.

(1988; опубліковано 1993 в журналі «Перевал»)