Посестри. Часопис №74 / Зі жменею попелу
А все ж доводиться робити наступний крок – і що безрозсудливіший він, то сміливішим здається якомусь уявному чи невигаданому спостерігачеві. З ніжності стають героями, коли раптом переважать любов і думка про тепло міжлюдської турботи. Робимо крок «зі жменею попелу» – попелу з румовищ учорашнього дня.
Зі снів поет успадковує суперечливу, проте ефективну технологію взаємодії з уявою читача. Станіслав Стабро говорить про певну зиму певного року, проте український читач не завагається приміряти цей образ на свій болючий минулорічний досвід:
Снилась зима
проте ані з Андерсена
ані з дитинства
ішли роки страчені
з руками піднесеними угору
зі жменею попелу
над землею та льодом.
Зузанна Ґінчанка поетизує свій персональний воєнний жах, котрий не став для неї, на жаль, порятунком. Христина Семерин говорить про власну рецепцію унікального доробку авторки, акцентуючи увагу на ролі її образності на тлі досвіду Ґінчанки-людини. На шпальтах також вірш поетки, яка передчувала свою загибель, у перекладі Наталії Бельченко:
о хутро розвіяних весен
моє скуйовджене хутро
без крові
і кістяка.
Третім уривком есею Данила Ільницького про Остапа Луцького та «Молоду музу» продовжуємо розмову про важливий етап розвитку української літератури: цей європейський досвід довго замовчувався, проте жодна сила не в стані перекреслити його впливу на розвиток української поезії. Про це Ірина Прокопишин розмовляє з Данилом Ільницьким – запрошуємо до перегляду інтерв'ю в цьому випуску.
Оминути питання літературної дискусії – розмови, суперечки, перегуку – в сучасній літературі непросто. Книжка «Розмови з Ружевичем» Яна Польковського побачила світ три роки тому українською мовою. З виданням полемізує, ґрунтовно дослідивши тему літературних взаємин – у праці «Ким є поет у годину писання», польський дослідник Юзеф-Марія Рушар.
