Посестри. Часопис №34 / «Усмішки» долі Остапа Вишні

Напевно, нині як ніколи доречні роздуми про те, яким має бути ставлення письменника до реальності, чи доречні сьогодні сатира і сміх, і якими їм бути. Остап Вишня понад півстоліття тому на ці питання відповів.

«…Їдете ви компанією, тобто колективом, так – чоловіка з п'ять, бо дика качка любить іти в супову каструлю з-під колективної праці…

У вагоні (чи на машині) зразу ж ви почуєте:

– Е, чорт. Стопку забув! Ви взяли?

– Взяв!

– Ну, як будемо вкупі, позичите! А залишусь сам, –доведеться з «горлушка»!

«Горлушком», за мисливською термінологією, зветься та частина мисливського човна, що на морських суднах має назву «право руля».

Дика качка любить убиватись тихими-тихими вечорами, коли сонце вже сковзнулося з вечірнього пруга, минуло криваво-багряний горизонт, послало вам останній золотий привіт і пішло спать..».

                Остап Вишня. «Як варити і їсти суп з дикої качки»

«Пригадується враження від першої зутрічі з ним десь навесні сорок четвертого у щойно звільненому від фашистів Києві. Худенький, тихий, немов присоромлений, чоловік у потріпаному пальтечку простягнув руку, сказав, відповідаючи на якесь запитання, що йому доведеться ще знайомитися з сучасною українською літературою, і неспішно пішов додому вулицею Леніна – там він нещодавно отримав квартиру. А я стояв, замислившись, охоплений дивним почуттям: якось не в’язалося зцим скромним образом пам’ятне з дитячих літ уявлення про могутнього сміхача, про такого собі чи то Тараса  Бульбу, чи то Гаргантюа українського народного гумору, про всевласного повелителя стихії розкотистого «запорізького» сміху, того самого, що його чути було аж на другому березі Чорного моря», – написав про Остапа Вишню відомий український літературознавець Леонід Новиченко.

Народився Остап Вишня (Павло Михайлович Губенко) 13 листопада (1-го за старим стилем) 1889-го біля містечка Грунь (на хуторі Чечва) на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) в селянській родині. Через шістдесят років після такої події він запише у щоденнику:  «Я, такий собі Павлуша, селянський син, бігав без штанів по Груні на Полтавщині (недалеко Чернеччина, недалеко Охтирщина, отам, де Монастирщина), бігав, швиряв картоплю, драв горобців, била мене мати віником і навіть горнятками череп'яними кидала в голову. Спасибі матері!»

Батьки його були прості люди. Батько, Михайло Кіндратович, одружився з місцевою дівчиною Параскою Олександрівною Балаш. І прожили вони сім'єю, як пише Остап Вишня в «Моїй автобіографії» (1927), майже двадцять п'ять років. І було у них сімнадцять дітей. Голова сім’ї працював прикажчиком у поміщиці фон Грот. Жили не бідно, але й не багато. Особливо скрутно довелося після смерті батька в 1909-му. Проте витримали. Старші допомагали меншим осягати непросту науку селянського життя, мати і словом і діломпідтримувала малечу, й веселила, і вчила, хоч тоді здавалося – жартує.

З «Моєї біографії»:

« – Скільки це вже пройшло, дітки, як помер наш батько?

– Так уже, мамо, років десять.

Задумається глибоко мама і скаже:

– Це було б у вас ще братів і сестер штук шестеро. А у мене усього було б діток... Скільки, діточки?

– Двадцять троє, мамо...

– Еге ж. Двадцять троє... Ох-хо-хо! Нехай царює небіжчик!»

Лікарська практика

Проте все це відбувалося вже у ХХ ст., а початкові класи Павлуша пройшов наприкінці ХІХ-го, коли батько був іще живий. Після трьох років початкової школи батько віддав його у двокласну школу в містечку Зіньків. Як жартував письменник, він не скористався нагодою повернути на «неокласицизм», мовляв, треба багато читати – Горація, Вергілія, Овідія та інших Гомерів, у той час як сучасному письменнику нічого читати не треба, пиши, та й годі!

Зіньківську школу Павло закінчив у 1903-му, отримавши свідоцтво, що давало право зайняти посаду поштово-телеграфного чиновника. Та куди, адже хлопцеві лише «тринадцятий минало»! Павлові хотілося до Глухова, до учительської семінарії. Та на це не було грошей. Старший син Василь іще не перейшов на свій хліб, а вдома десятеро чіпляються за мамину спідницю. Мати повезла Павлушу до Києва, у військово-фельдшерську школу. (Тут він навчався за «казенні» гроші як син відставного унтер-солдата). Закінчивши її в 1907-му, Павло Губенко працював фельдшером аж до 1917-го – спочатку в армії, а після в хірургічному відділенні лікарні Південно-Західної залізниці, що в Києві, на Солом'янці. Він не збирався присвячувати життя медицині, але... якось на нічному чергуванні прооперував хлопця з важким пораненням. Павло сам наполіг на операції, асистував йому Коломийченко, в майбутньому відомий хірург...

Літературні шукання

Займаючись самоосвітою, Павло дозаймався до того, що у 1917-му вступив на історико-філологічний факультет Київського університету. Далі у біографії письменника були і Центральна Рада, і свята Софія (в Софійському соборі проходили політичні акції) і, нарешті, Кам'янець-Подільський, куди він потрапив восени 1918-го.

За часів громадянської війни, під час недовгого правління Скоропадського, а далі – розгулу денікінців, багато українських інтелігентів, рятуючись від репресій, рвонули подалі від Києва, більшість – у Кам'янець-Подільський. Чому саме туди – й досі залишається загадкою. У долі Остапа Вишні таке короткострокове перебування на Поділлі зіграло фатальну роль, оскільки у Кам'янець-Подільський перекочувала петлюрівська Директорія. Співжиття в одному місті з такою «теплою» компанією кидало серйозну тінь на кожного, хто волею випадку або долі опинився на берегах річки Смотрич. Ось чому Остап Вишня в «Моїй автобіографії» практично промовчав про цей період свого життя, та саме в місті понад Смотричем почалася літературна діяльність видатного українського письменника.

На початку листопада 1919-го у кам'янець-подільських газетах «Народна воля» і «Трудова громада» були опубліковані фейлетони молодого гумориста Павла Губенка під псевдонімом Павло Грунський (загалом вийшла 21 публікація за неповних два місяці). Газети були есерівськими.

Після повернення до Києва у 1920-му Губенка заарештували, та після ретельного вивчення змісту творів відпустили. А з квітня наступного року він почав працювати в газеті «Вісті ВУЦВК», писав по одному фейлетону на день. А ще влаштувався на посаду секретаря редакції газети «Селянська правда», також редагував новий сатиричний журнал «Червоний перець», куди давав і свої твори. У 1922-му опубліковані тільки два номери, регулярно видання почало виходити лише з 1927-го.

Крім фейлетонів та листування важливою частиною діяльності для Вишні було меценатство. Він бував на прем'єрах у багатьох театрах міста, не пропускав вітчизняних кінофільмів, часто заходив до цирку, за лаштунки, художники і скульптори чекали його на кожному вернісажі, жоден диспут про мистецтво не починався без Вишні. Якщо в театрі тяжко хворів актор, Вишня йшов до відділу соцзабезпечення або в Червоний Хрест і здобував путівку для нього на курорт, були гроші – позичав (без віддачі, природно) тим, що бідували.

Можливо, феномен Остапа Вишні в тому, що над своїми літературними тестами він працював на диво легко, не замислюючись про високі цілі мистецтва, писав як дихав – і створював шедеври.

«Та й почав писати...»

Вперше фейлетон, підписаний псевдонімом Остап Вишня, вийшов у газеті «Селянська правда» 22 липня 1921-го. Читачі чудово сприймали і його замітки, підписані жіночим ім’ям Оксана, але саме з цієї першої «вишневої» публікації почався стрімкий злет українського гумориста прямісінько на вершини письменства, завоювання такої армії читачів, про яку можна було тільки мріяти.

Його слова: «У 1921-му почав працювати в газетi «Вiстi» перекладачем.Перекладав я, перекладав, а потiм думаю собi:«Чого я перекладаю, коли ж можу фейлетони писати! А потiм – письменником можна бути. Он скiльки письменникiв рiзних є, а я ще не письменник. Квалiфiкацiї, – думаю собi, – в мене особливої нема, бухгалтерiї не знаю, що я, – думаю собi, – робитиму?».Зробився я Остапом Вишнею та й почав писати».

У 1923-му вийшла перша книжка Остапа Вишні, оригінальна за задумом. Називалася вона «Сільськогосподарська пропаганда». Авторів було двоє: Марк Твен і Остап Вишня. До збірки увійшло класичне оповідання Марка Твена «Як я був редактором сільськогосподарського журналу» і кілька гуморесок Остапа Вишні. Книжечку не відзначили критики того часу, а дарма: дебют Остапа Вишні вийшов символічним. Обидва – і Марк Твен, і Остап Вишня – були першокласними газетярами, обидва зі шпальт часописів зробили крок у літературу, обом випало стояти пліч-о-пліч у світовому храмі майстрів сміху.

Географію переїздів і перельотів Остапа Вишні нескладно вивчати, виходячи з тематики самих творів. Жодного разу сатирик не вертався з відрядження, так би мовити, з порожніми руками. З'їздив у село Пасіки на Харківщині (1923) – вийшли «Вишневі усмішки сільські», місяць відпочив у Криму, у Сімеїзі (у травні-червні 1924-го) – тут вам і «Вишневі усмішки кримські» (1925), проходив лікування в Німеччині – привіз книжку «Вишневі усмішки закордонні» (1930).

Звісно, його намагалися наслідувати. Саме про це був його виступ на всеукраїнських зборах письменників-гумористів (що відбулися у редакції журналу «Червоний перець»):

«Часом мене під бік штовхають. Отой й отой під ваш стиль пише – наслідує… Не згоден. Кожен із присутніх іде своєю власною літературною стежкою. Має свій стиль, свою манеру письма. Мало того, що ми всі вживаємо: «По правді береш? Щоб тобі по такій правді і очі рогом вилізли!» Значить, не цураємося народного вислову. В кінці скажу: наслідувати можна тільки одно: по паризькому фасону задом крутити!»

А люди читають!

Починаючи з 1924-го твори Остапа Вишні стали чи не найпопулярнішим чтивом, видавці випускали по десять-п'ятнадцять книжок щорічно, а деякі з них виходили по п'ять-шість разів. А рекордним був рік 1929-й – в Україні вийшло двадцять вісім книжок гумориста! І це всього лише через рік після чотиритомника «Усмішок», і одночасно з тим «Госіздат» опублікував два томи обсягом приблизно по 260 сторінок!Кожне видавництво прагнуло залучити Остапа Вишню до співпраці. Кажуть, у 20-ті роки журнал або газета, що сподівалися бути прочитаними, обов’язковомали публікації Остапа Вишні.

Зі спогадів письменника-гумориста Олександра Ковінька:

«Згадую: приходить у село газета «Вісті». Я беру в руки свіжо-свіженький часопис, розгортаю, усіляки новини очима пробігаю і чую, здаля гукають:

– Сашко Йвановичу! То у вас нова газета?

– Нова, – відповідаю. – Тільки ось принесли.

– Читаєте?

– Читаю.

– А там щось пише Остап Вишня?

– Пише! Почну оце читати. 

– Не читайте, підождіть, будь ласка. Я ось і куму Мотрю погукаю, разом прибіжимо й послухаємо. – І до чоловіка:

– Юхиме! Що ти тій кобилі в зуби заглядаєш та хвоста вгору піднімаєш? Не надивишся!.. Господи! Що за чоловік, іди, он люди сходяться, будуть слухати, які сміхи описує Остап Вишня.

– Остап Вишня?.. А де читають?

– Онде під берестом! Сашко Йванович уже розгорнув газету.

– Дак попроси, хай підождуть. Я ось кобилу припну і біжу». 

Кінець вольниці

«У реальному житті він не був схожим на того невичерпного в комічних вигадках оповідача, який буйно «розкошував» у його творах. Не був ані балаком, ані веселим, «розговорити його можна було хіба що в компанії двох-трьох людей, до кого він відчував щиру довіру», – знаходимо знов-таки у Леоніда Новиченка.

На початку 30-х років минулого століття Остап Вишня був одним із найулюбленіших письменників в Україні. Талановитих, самобутніх, оригінальних було багато, але найближчим, найзрозумілішим народові був саме він.

Аж раптом у суспільстві щось пішло не туди. Змінилося все мало не в один день. У 1930-му критика творів Остапа Вишні набула неприємного відтінку. Критик Полторацький зі сторінок журналу «Нова генерація» у статті під назвою «Що таке Остап Вишня» заявив, що творчість автора «Усмішок» несе «войовничий антікультурницький характер», що над дотепами гумориста «найбільш підходить сміятися тим, хто цинічно підсміюються над радянською владою і бачать в ній тільки розбещеність, скотство, а також тим, хто знущаються над соціалізмом».

Утім, тоді ще минулося. Остапа Вишню у 1932-му висунули до Всесоюзного оргкомітету з підготовки з'їзду радянських письменників, а згодом обрали главою правління Літфонду і членом редколегії «Літературної газети»...

Однак гумористичні оповідання Вишні дратували тодішнє правління комуністичного проросійського режиму. У 1933-му комісія під головуванням Андрія Хвилі, тодішнього заступника народного комісара освіти, береться за докладне вивчення прийнятого у 1928-му році українського правопису і виносить вердикт: запропоновані ним норми «націоналістичні».А тоді – хто ж тими «націоналістичними» буквами-словами оперує?

У 30-х роках Вишню заарештувализа тероризм іучасть у підготовці замаху на Павла Постишева. На питання слідчого НКВС до письменника, чи усвідомлює він, у чому його звинувачують, митець відповів: «Чому б вам не звинуватити мене у зґвалтуванні Клари Цеткін?» За це не посадили, але замах на вбивство партійного керівника все одно приписали.

Настав грудень 1933-го. Немов страхітливий сон. Павло Губенко (Остап Вишня), письменник, редактор, фельєтоніст, гуморист був репресований. За контрреволюційну діяльность і тероризм. Усі наклепи на нього змішалися докупи. Майже десять років, до кінця 1943-го, він пробув під Воркутою, в Ухті, а також в інших таборах. При цьому продовжував творити. У 1934-му написав 22 публіцистичні портрети про людей ухтинского табору – «Матеріали до історії ухтинскої експедиції». Написав російською, щоб зрозуміли й без перекладу...

Новий етап

Наприкінці 1943-го Остапа Вишню несподівано звільнили. За чиїм наказом – не відомо. Його планували розстріляти, і для цього етапували до іншого табору. Допоміг випадок: умови навігації на Печорі були поганими, він із двома конвоїрами надовго застряг у дорозі. Коли ж за пів року дісталися до нового місця, ситуація у країні змінилася – зняли Єжова, за ним – усе керівництво табору. А новопризначене керівництво чи то не знало про попередні розпорядження, чи то просто анулювало їх.

Тепер усе відбувалося за незрозумілим сценарієм. Його несподівано переодягнули в усе «чисте», підгодували та й відправили до Москви. У Бутирці ще трохи підлікували, і, нарешті, 3 грудня 1943-го за рішенням НКВС Павло Губенко вийшов на свободу.

Він поверувся до Києва, тут йому дали квартиру й забезпечили можливістю працювати. Майже одразу він опублікував у газеті «Радянська Україна» усмішку «Зенітка» (1944). З неї розпочався другий період літературної діяльності Остапа Вишні. Він співпрацював із журналом «Перець», об’їхав із виступами десятки установ у Харкові, західних областях України. Багато перекладав – від його влучного пера не сховалися Микола Гоголь, Антон Чехов, Марк Твен, Ярослав Гашек...

Гумор понад усе

Та на особливу любов читача заслужили «Мисливські усмішки» Остапа Вишні. Герої розповідей цього циклу – мисливці-невдахи і мисливці-фантазери. За великим рахунком, це мисливці на базарну «дичину», безстрашні ловці тигра за допомогою молотка, сміливці, що полюють на сікача, сидячи на дереві з закритими очима.. Такі собі барони Мюнхгаузени – надзвичайно правдиві.

Остап Вишня писав про те, що знав. Він був замолоду завзятим мисливцем, але в останні роки свого життя «завдяки» слабкому здоров'ю стріляв переважно птаха – бо для того, щоб вислідити зайця або велику дичину, треба багато ходити. Мисливську компанію йому складали колеги: поет Максим Рильский і письменник Петро Дорошко. Одного разу вони з Рильским вбили зайця, але в сумку не поклали. Залишили записку: «Навіщо ти мене убив?», поклали її поряд із русаком, а самого звіра поставили так, щоб виглядав «як живий». Як ви розумієте, зайця «підстрелив» іще один мисливець і, прочитавши передсмертного листа, розреготався...

«Мисливські усмішки» за жанром – явище унікальне в літературі: це своєрідне поєднання народного анекдота і пейзажної лірики у прозі. Звідси, вочевидь, такий стійкий інтерес читача. Остап Вишня був українським народним гумористом в повному розумінні цього слова: темами, сюжетами, образами і засобами комізму – в цьому, схоже, і причина його популярності. Мабуть, це один із небагатьох геніїв нашої післявоєнної літератури, хто за життя не був удостоєний жодної офіційної нагороди. Але його одностайно визнав і прийняв народ. Сам Вишня одного разу записав в щоденнику, що немає для нього вищого гонорару, ніж веселий блиск в очах народу.

Остап Вишня бездоганно володів безцінною якістю письменника – умінням знову відкривати і знаходити відкрите дуже давно і одного разу вже знайдене. Він укотре показував давненько усіма помічені деталі – ті самі, за якими стоять істинні почуття, свіжі ідеї, реальні діяння. І ще. Вишня українець до мозку кісток. Айого твори–шедевр української національноїкультури. І перекластиїх іншими мовами, зберігши при цьому колорит – просто неможливо. 

Його читали мільйони, його живий голос чули десятки тисяч. І він прекрасно знав, що народ його любить... ще й за океаном – у Канаді, в Сполучених Штатах Америки читали його упродовж 35 років десятки тисяч українців... За тиждень до смерті він виступав перед читачами в Каховці. Помер Остап Вишня 28 вересня 1956-го в Києві. Було йому майже 67 років.

"Коли не повезе, тобто коли бах-бах! – i повз торбу, не сумуйте, старайтесь їхати чи йти з полювання повз базар... Коли дружина чи мама, охнувши, кине вам: 
– Та це ж курка, а не качка! – ви авторитетно заявiть: 
– Це – качка. Тепер усi такi качки пiшли. Яровизованi... 
– А чому в неї горло перерiзане? 
– Чому? Чому? Все вам так ото цiкаво знати. Летiла, побачила, що нацiляюсь, виходу не було, взяла й... зарiзалась. Що ж тут дивного?!"