Посестри. Часопис №93 / Невинна квітка поезії
Мерехтіли людські і нелюдські лиця… Людськими і привабливими для Володимира були переважно жіночі. Чоловік для нього може бути зрідка другом, частіше підозрілим конкурентом, а то й підступним ворогом. Зате усе жіноче дихало звабою, ніжністю і гострою насолодою. Інакше кажучи, чоловіки ще з юності були для Володьки Сосюри підсвідомо подібними до руйнації, а жінки – до розквіту. Володимир Сосюра, український радянський поетичний Діоніс, здавалось би, розуміє своє життя і стосунки, напрям і мету.
Було направду багато квітучого. Багато любові до нових вражень, нового простору, аж до столиці. Бо як писав з іншого приводу молодий польський поет, що не міг поміститися у соціалістичне прокрустівське ліжко, Анджєй Бурса, «мав я в дупі малі міста». Але у Володимира не було всередині стільки ображеної саморуйнації таланту, скільки огиди і презирства до ненависного устрою із його соцреалістичними казками, як у Анджея.
Сосюрі слід було чимало приховувати. І службу в Симона Петлюри, і часом нестримне стихійне донжуанство, дивовижно переплутане зі зворушливою непрактичністю та обмеженістю погляду на поета як на такого собі божого чоловіка. Чудово цей стан справжнього доторку до поезії відчув та передав Б-І. Антонич:
Я простий собі піїта,
кожен мене радує день,
не розумію світу,
не розумію власних пісень.
Почуття до юної польки Констанції Родзянської, яким чомусь не суджено було вийти за платонічні межі, змінювалися калейдоскопом дівочих облич, набуттям нового політично-патріотичного досвіду, який Володимир часто заливає алкоголем. Здається, він зрозумів, що єдиним виходом із ситуації, в якій опинився, адже Батьківщини не вибирають, є вміння грати дурника, бути скоморохом, що пише правильні вірші, а решту партія пробачить, як-от, до прикладу, пияцтво та часті любовні романи.
Із першою дружиною, політруком Вірою Берзіною, мав двох синів – Олега і Миколу (які потім не пробачили батькові зраду їхньої матері). Це Вірі, що принципово розмовляла із своїм чоловіком лише по-російськи, був присвячений його поетичний шедевр, що переступав межі ідеологем, описуючи урочисту космічність кохання, його «солодку муку»:
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ
лиш приходить подібне кохання.
В день такий розцвітає весна на землі
і земля убирається зрання.
Марія Данилова, випускниця петербурзької балетної школи, друга дружина, про яку писав «Марії я на них не проміняю, і жодній з них не вклониться мій спів», також любила його. На початку 30-х років Володимира Сосюру із харківського будинку «Слово», де він тоді проживав, забирають до психіатричної лікарні з діагнозом «гіпоманіакальна криза».
Його чутливе серце, інтуїтивно, як доросла дитина, яка знає свої вірші напам’ять і ці знання є її житейською основою, починає відчувати важкі, а то й жаскі коливання власного настрою, із якими нічого не може вдіяти. Несподівана і, здавалося б, безпричинна радість буття часто – і так само несподівано! – починає перероджуватися в сум, який набуває чимдалі тяжчих депресивних форм. А чим лікувати депресивні стани? Алкоголем, звісно.
Циклотимія Володимира Сосюри, чи неконтрольовані перепади настрою (не думаю, що дійшло до біполярного розладу), можливо, врятувала його від розстрілу. Якраз тоді в харківському будинку «Слово» майже щодня воронок забирав когось із письменників, найчастіше довічно. Сосюра, маючи напади алкогольного шалу, потрапляє у психлікарню, що було найкращим виходом для нього в тій ситуації.
Марина Данилова називає свого чоловіка «невинною квіткою поезії». Володимир Сосюра стає одним із кількох офіційних українських радянських поетів.
Це була частина правди, бо він зберіг якусь дитячу незаплямованість і хлоп’ячу наївність, що не заважало йому перелицьовувати свої вірші, підставляючи замість «курінного» – «комісара», а замість «гайдамаки» – «комсомольця» відповідно до радянських ідеологічних доктрин. Коли Марія викидала його друкарську машинку через вікно як вислід чергового сімейного конфлікту, то теж мала часткову рацію, адже її Володінька прославився численними любовними романами, а відповідно, подружніми зрадами.
Проте – і це теж частина правди – Марія Гаврилова таки була центральною жінкою його життя, із якою розлучився під час її арешту і зразу одружився знову, коли вона повернулася. У його віршах ім’я Марія подекуди виростає до рівня ідеалу:
Зеленіють жита, і любов одцвіта,
і волошки у полі синіють.
Од дихання мого тихий мак обліта,
ніби ім'я печальне – Марія...
Марія Гаврилова була чекістською агенткою, котра мала контролювати власного чоловіка і плин його думок, адже Володимир Сосюра ставав дуже популярним поетом, у якого було немало чи то шанувальниць його поезії, чи то юних фанаток, які потребували комусь вірити в час зневір’я – і навіть називали себе «сосюринками». А кожен популярний (і навіть малопопулярний) поет чи митець загалом мусив бути або під ковпаком партії більшовиків, або її ворогом. Третього не дано.
Він іще не знав про це. На початку 40-х років Сосюру таки провокувала власна дружина, а ще деякі гості їхнього дому, що підмовляли виїхати за кордон. Але Сосюра, інтуїція якого значно переважала ігри розуму, відчув щось неладне і відмовився.
Заплутана Марія Гаврилова у 1947-му році просить тодішнього літературного бонзу Спілки письменників УРСР Олександра Корнійчука захистити її від наклепів: «Зараз, до з'їзду, я повинна пропрацювати кілька кандидатур, щоб не було неприємностей на з'їзді. Але навколо мене повно розмов, що я така і сяка... можливо, я погано конспіруюся. Місце моєї явки: готель «Театральний», кім. 26. Може, хтось бачив, як я заходила і виходила з готелю ... Але не вірте про мене нікому, що я аморальна, розпусна і т.д ...Словом те, що я Вам відкрила, – це державна таємниця, за яку я можу поплатитися життям».
Звісно, що Корнійчук здає Марію Гаврилову, бо за так зване розкриття державної таємниці, на яке він би не відреагував як посадова особа, боявся мати значні неприємності.
І воістину було чимало прихованого, просякнутого в’яненням і розпадом. І життя без Марії, зі своєю друкаркою, коли Марію заарештували і ніхто не міг її замінити йому; і дикі алкогольні оргії, що вже висмоктували його душу, але їх не було чим замінити, і чарівливе ідольське лице Констанції Родзянської, яке жило в його душі недосяжним ідеалом, і спомини про петлюрівську армію, де вірно служив Україні, спогади про своїх покійних друзів. І Констанція, і друзі укривалися товстим шаром забуття, яке намагався відшкрібати із власної душі, щоразу невпевненіше, важче, істеричніше…
Мерехтіли різні обличчя, чоловічі й жіночі, голубині та кентаврячі, спілчанські та петлюрівські.
Лице матері, Антоніни, у дівоцтві Локотош, вже позбавлене плотської жадібності до життя, промайнуло останнім і застигло найближче до вже холодного синового серця.
Надворі був другий день Різдва Христового в 1965-му році.
