17.11.2022

Посестри. Часопис №34 / Польський романтизм: козаки і Мазепа. Із книжки «Історія польської літератури»

Козаки

Козаки були багатоетнічною групою, яка поповнювалась за рахунок утікачів із Росії, Великого князівства і далеких степів. Вони осіли на незаселених теренах пограниччя Росії, Речі Посполитої та Кримського ханства. У їхній культурі помітні руські, польські і турецько-татарські впливи. З історією Речі Посполитої пов’язана група запорізьких козаків, що населяла так зване Дике поле. Козаки служили в Речі Посполитій як наймане військо, мали право на самоврядування, керівництво й іноді вели власну політичну діяльність.

 

Козаки з’являлися у польській літературі просвітництва переважно в образі слуг, що співають тужливі думи для розваги. Однак козак-слуга – це не підданий, автори не забувають про те, що це вільна людина, яка цінує свою незалежність. У Мальчевського козак наділений кількома такими рисами: любов до свободи, внутрішня гідність, індивідуалізм, що сформувався під впливом життя в степу. У «Канівському замку» таких рис іще більше: козак забобонний, сміливий, справжній романтичний коханець, схильний до крайнощів, людина, якій кохання не принесе щастя, проте він не вагатиметься навіть тоді, коли через почуття опиниться в пеклі. Він переступить через усі суспільні норми, стане на чолі жорстокої різанини.

 

На зламі XVIII і ХІХ століття розпочалося формування української літератури, яка розвивалася в опозиції до російської та польської мов. Успадкований досвід вільних запорізьких козаків мав для України величезне значення як традиція кількох століть, що тривала між величною епохою давньої Київської Русі та появою власної української ідентичності.    

 

У «Канівському замку» відтворено похмуру жорстокість, екстремальні вчинки та конфлікти, омиті морем крові. Це романтична згубна краса, яку підказує також природа, наповнена зловісними знаками. Художньою проблемою «Канівського замку» є однак те, що складний класовий та історичний конфлікт не вдається повністю вкласти у наратив поеми. Автор змушений вдаватися до покликань, пояснювати історичні реалії або коментувати звичаєво-фольклорні особливості. Наприклад, постать утоплениці Ксені доповнює коментарем у покликанні: «Упроваджена тут постать утоплениці Ксені також представлена в дусі місцевих вірувань і упереджень. В Україні не може трапиться щось важливе, про що б не віщувало надзвичайне явище – дивне, таємниче. Український бунт, який тут називають Коліївщиною, і особливо Уманська різанина […] мали також заповідати надприродні явища, зокрема дивна божевільна або одержима жінка, яка з вигуками і незрозумілою мовою пробігала селами України». Атмосфера «Канівського замку» схожа до «Марії», з Україною асоціюється несамовитість, жорстокість, романтичне кохання, народні ремінісценції та екзистенційний розпач.

 

У поезії Юзефа Богдана Залеського Україна не позбавлена рис Аркадії. Поет, який товаришував із Ґощинським, 1820 року разом із ним вирушив із України до Варшави. Вони обидва перебували у підпіллі (Союз вільних поляків) та брали участь у листопадовому повстанні (1830-1831), згодом опинилися в еміграції. Адам Міцкевич у своїх лекціях про словʼянську літературу (ІІІ лекція) так характеризував Україу з літературної точки зору:

 

Українські простори – це столиця ліричної поезії. Звідси пісні невідомих поетів часто облітали весь словʼянський світ. Козак, сидячи біля своєї землянки чи хижі з очерету, слухає мовчки, як його кінь, що пасеться поруч, жує траву; вдивляється в зелений степ і думає, мріє про битви, які тут відбувалися, про перемоги і поразки, які ще тут будуть. Пісня, що виривається з його грудей, стає висловом народного почуття; її із запалом підхоплюють повсюди, вона передається з покоління у покоління.

 

Приклад такого типу творчості – це дві цитати з творів Юзефа Богдана Залеського; а також наведена «Марія» Мальчевського. На початку ХІХ століття «українськість» трактувалася як специфіка регіону, успадкована від Речі Посполитої Обох Народів.

 

У ранньому доробку Залеського є думки, що зʼявилися під впливом української народної поезії, зокрема твір «DumkaMazepy» («Думка Мазепи», 1824). Мазепа – це історична постать, оповита міжнародною легендою. Думка Залеського – це монолог Мазепи, у якому представлено міркування героя у момент, коли він залишає польський двір. Як і Ґощинський у «Канівському замку», поет не обмежується тільки польською точкою зору: герой називає поляків  «ляхамии», на відміну від них герой наділений гордою, незалежною свідомістю. З іншого боку, українська тема виконує аналогічну роль, як шотландська тема в англійській поезії. Залеський використовує цю ідею, відкриває країну ближче до природи та поле для романтичного переживання трагізму. «Українська школа» впровадила образи мандрівних співців, повʼязані з регіоном, серед них постать легендарного Бояна, а також жанр думки.

 

Творці польської «української школи» показували незалежність української ідентичності, помилки політики королів і гетьманів та драматизм класово-національного конфлікту, проте вірили також у пропольську позицію козаків, як поляки, що походили з України, вважали себе українцями.   

 

Мазепа i  Mazeppa

Іван Мазепа (польська версія імені і прізвища Ян Колодинський) – це історична постать. Ян Хризостом Пасек у «Pamiętnikach» («Щоденниках») згадує, що зустрів його при дворі короля Яна Казимира, де той був пажем. Це був юнак, який належав до шляхетського руського роду, гарний, сміливий, популярний серед жінок. Він покинув польський двір під час бунту Богдана Хмельницького (1649 року), згідно з переконаннями поляків, через особисті амбіції. Приводом до постійних конфліктів між козаками, що служили у польських королів як найманці, та Річчю Посполитою були грабіжницькі походи козаків проти Кримського ханства, що існувало у складі татарської держави. Кримське ханство користувалося тим, що було під захистом Туреччини та конфліктувало з Москвою. Козаки не визнавали договорів, які підписав король, однак Річ Посполита трактувала Кримське ханство як чинник рівноваги в регіоні.

 

В історії Мазепа був трагічною постаттю у звʼязку зі своїм політичним роздвоєнням. Усе своє життя він лавірував між Річчю Посполитою, Швецією, Туреччиною та Росією. 1687 року Мазепа став козацьким отаманом і намагався об’єднати Україну під своєю булавою. 1709 року, коли в Україні відбувався один із ключових етапів Північної війни, Мазепа відмовився служити цареві Петрові І і підтримав шведів. Шведську армію Карла ХІІ, яку поповнило небагато козаків, бо більшість залишилися з Мазеою, перемогло військо Петра І під Полтавою. Мазепа мусив тікати до Туреччини. Там, не отримавши допомоги, незабаром помер. За іншою версією його мали передати росіянам, тому він здійснив самогубство. Перемога Петра І під Полтавою у принципі поховала політичні шанси України стати самостійною на наступні два століття, підпорядковуючи її Росії.

 

Зараз Мазепа – важлива постать для історії незалежної України, оскільки підтверджує існування виразних амбіцій щодо незалежності на зламі XVII та XVIII століть. Про захоплення Мазепою в українській літературі свідчать вірш Євгена Маланюка та роман Богдана Лепкого.

 

Якщо українські митці цікавилися образом Мазепи на початку ХХ століття, то західноєвропейська слава цієї постаті припадає на кінець XVIII та початок ХІХ століття. В європейській літературі легендою стала насамперед юність героя. Вольтер в «Історії Карла ХІІ» (1731) назвав відомості, які не мають підтвердження у польських джерелах, про те, що причиною розставання Мазепи з двором Яна Казимира було кохання до красуні, одруженої зі значно старшим магнатом. Коханців спіймали, Мазепу покарали, прив’язавши голим до дикого коня та випустивши у степ. Пізніше ця історія зʼявилася у французького письменника Андре Гійома Контанта Дорвіля у творі «Пригоди дʼАзема» (1764). Цими джерелами користувався Байрон, коли писав поему «Мазепа» (в оригіналі – «Mazeppa» – з двома «p». – прим. перекл.). Початок дії – ніч під час битви під Полтавою, потім увага зосереджується на юності Мазепи та обставинах його розставання з польським двором. Причиною мало бути кохання до Терези – жінки з азіатськими очима («Asiaticeye»). Мазепу вигнали. Значна частина поеми Байрона – це опис шаленої їзди голого юнака, прив’язаного до коня. Серед рис, характерних для візії Байрона щодо цієї пригоди, критики називають дикість, близькість смерті, асоціації між пристрасним коханням та неконтрольованою їздою, а також орієнталізм Східної Європи.

 

Поема Байрона спричинила подальшу популяризацію мотиву в літературі: Пушкін використав його у поемі «Полтава» (1829), а Віктор Гюго у збірнику «Схід». Існували також видатні живописні (Орас Верне та інші) та оперні версії. Загалом у всіх творах поза увагою залишилося політичне значення постаті та спроба побудови незалежності українських земель. Польською мовою поему Байрона переклав Антоній Едвард Одинець. Попри європейську популярність «Мазепи», польські версії, ближчі до джерел, залишаються майже зовсім невідомі поза польським контекстом. Богдан Залеський у «Думці Мазепи» наводить міркування героя у момент виїзду з Варшави, змальовує його як упевненого у собі юнака, трохи цинічного, який любить жінок. У покликанні автор відходить від європейської легенди: «Польські пани, ображені любовними інтригами Мазепи, погрожували, що, привʼязавши до кінських хвостів, вишлють його у степи. З цих погроз вибуяла казка, яку Вольтер у “Житті Карла ХІІ” навів як справжню, а за ним повторив Байрон у відомій поемі».

 

Найвідомішою версією цієї легенди  у польській літературі є драма Юліуша Словацького «Mazepa» («Мазепа», 1839). У «Мазепі» Словацького поява у свиті короля Яна Казимира, молодого, інтелігентного юнака, ініціює родинну драму, яка відбувається між пишним воєводою, його молодою та безпорадною дружиною Амелією і сином воєводи від першого шлюбу. Улюбленець короля не є причиною трагедії, хоча мимохіть підштовхує до неї. На найвищому рівні бачимо оскарження великих панів у відсутності поваги до інших, пихатості і волюнтаризмі. Таким чином автор долучається до одного з популярних поглядів щодо причин занепаду Польщі, покладаючи провину на великі роди.

 

Цю «шекспірівську», згідно з концепцією трагізму, драму Словацького охоче грали у польських театрах, вона була надзвичайно популярна на зламі ХІХ і ХХ століть та у період міжвоєнного двадцятиліття. Драма мала також міжнародну славу: у ХІХ столітті була перекладена німецькою мовою, а 1912 року в Кракові «Мазепу» Словацького представлено в перекладі есперанто з нагоди світового зʼїзду есперантистів. Мазепа – це єдина постать з цього регіону, що мала такий великий європейський успіх, але в невеликій мірі привернула увагу до розуміння його реальних проблем. Дике Поле має, однак, свого героя.

 

 

Фінансовано Міністерством культури та національної спадщини

*******

Копіюючи фрагмент, будь ласка, долучіть цей текст:
Джерело тексту: Насіловська А. Польський романтизм: козаки і Мазепа. Із книжки «Історія польської літератури» // Посестри. Часопис. 2022. № 34

Примітки

    Loading...