Посестри. Часопис №34 / не маю

ми завжди домовлялися про ніщо,

ніхто вже не піднесе випалених трав

до мого обличчя, блискавок,

які протискаються між горами,

безголосі. виняток – це діти,

які збирають з вулиці бруд

на тістечко чи сірники. деколи жебрацтво

в ошматті губить гріш, але відразу ж тоді

біжать обідранці з теплих бетонок,

кричать: ми загубили! настав час

бунту! – виліт до арґентини.

сучасні шибеники, жовті

стіни в готелі – і телефон

дзвонить: чи маєте хвильку?

 

– вибач, не маю

 

 

з книжки «тихі собаки», 2017 рік